Домбі і син - Діккенс Чарлз

— Якщо можеш, кивни Недові Катлю бодай одним пальчиком!

Флоренс навіть не ворухнулася.

— Втіхо мого серця! — весь тремтячи, просив капітан. — Заради Уол-ра, втонулого в безодні морській, отямся і викинь хоч якийсь сигнал, коли можна!

Бачачи, що й такі промовисті вмовляння не діють, капітан Катл схопив зі стола миску з холодною водою і збризнув дівчині обличчя. Тоді, зваживши всю серйозність випадку і надзвичайно делікатно орудуючи своїм ручищем, каштан звільнив її від капелюшка, змочив водою чоло та губи, одкинув назад волосся, накрив їй ноги власним фраком, який задля цього стягнув із себе, поплескав її маленьку долоню — просто диво, яку маленьку в його руці! — і, помітивши, що повіки їй затремтіли, а губи ворухнулися, вже з легшим серцем вдававсь і далі до цих живодайних заходів.

— Веселіш! — казав капітан. — Веселіш! Тримайся, моя хороша, тримайся! Ну, ось! Уже й покращало. Головне — спокій, спокій і рівновага. Так держати! Випий ще краплю ось цього, — казав капітан. — Гаразд! Ну, як тобі, моя хороша, як тобі зараз?

Так і сяк пробуючи привести Флоренс до тями, капітан Катл, у чиїй уяві така річ, як годинник, пов'язувалась якимсь чином з процедурою лікування хворих, взяв свого годинника з полиці над каміном, почепив його на свій гачок і, тримаючи Флоренс за руку, уперто переводив очі з нього на неї, ніби сподівався, що циферблат якось подіє на дівчину.

— Ну, як тобі,моя хороша? — питав капітан. — Як тобі зараз? Здається, ти таки поміг їй, голубчику, — шепнув капітан сам до себе, схвально глянувши на годинник. — Тебе лиш переставити назад на півгодини зранку, та ще на чверть пополудні — і ти годинничок хоч куди, ліпшого і не знайдеш. Ну, а тепер як, панно-дівчинко моя?

— Капітане Катле! Це ви? — гукнула, підводячись трохи, Флоренс.

— Так, так, панно-дівчинко моя, — ствердив капітан, вибравши в поспіху саме цю вельми елегантну форму звертання як найлюб'язнішу з усього, що він міг придумати.

— І дядечко Уолтерів тут? — спитала Флоренс.

— Тут, хороша моя! — відказав капітан. — Ні, тут його вже давно нема. І слід пропав, відколи поплив шукати бідного Уол-ра. Одначе, — процитував капітан, — хоч згинув з очей, та для серця живий він… для Англії, й отчого дому, й краси!

— Тепер ви тут мешкаєте? — спитала Флоренс.

— Так, панно-дівчинко.

— Ой, капітане Катле! — крикнула Флоренс, стиснувши долоні, немов у нестямі: — Врятуйте мене! Візьміть мене до себе! Не кажіть нікому, що я тут! Я вам потім усе розкажу, коли зможу. У мене нема до кого піти, нікого в цілому світі. Не проганяйте мене!

— Прогнати тебе, моя панно-дівчинко? — обурився капітан. — Тебе, Втіхо мого серця? Зажди хвильку: ми зараз задраїмо отой люк та двічі повернемо ключ у замку!

З цими словами капітан, вельми спритно орудуючи єдиною своєю рукою та гачком, видобув заслінку на двері, примостив її як слід і зачинив двері на ключ.

Коли він знову присів біля Флоренс, вона взяла його руку й поцілувала. Безпомічність цього жесту, благання й довір'я, виявлені в ньому, невимовний смуток в її очах; душевний біль, який, з усього судячи, вона пережила й переживала зараз; все, що він знав з її минулого і що бачив тепер — самотність її, безборонність, втомлений вигляд, — все це разом з такою силою ринуло на добряка капітана, що він достоту розплився з жалю та співчуття.

— Панно моя дівчинко, — сказав капітан, тручи собі перенісся, аж доки воно засяяло, як натерта мідь, — не кажи Едвардові Катлові ні слова, поки не виплинеш на тихі води, а це буде не нині і ще не завтра. А щоб виказати тебе чи донести, де ти є, — ні, воістину, і з божою поміччю, цього я не зроблю, — катехізис, знайдеш, то зазнач!

Усе те — разом з цитатою й таким іншим — капітан виголосив одним духом і з неабияким піднесенням, скинувши капелюха на "ні, воістину" й заклавши його назад тільки по завершенню промови.

Флоренс залишалося тільки одне — висловити всю свою вдячність і віру, яку покладала на нього, що вона і зробила. Горнучись до цього грубуватого чоловіка як до останнього прихистку її зраненого серця, вона схилила голову на його чесне плече, оповила шию руками і була б уклякнула, як перед святим, але капітан угадав цей намір і стримав її, як і личить справжньому чоловікові.

— Спокійно! — сказав капітан. — Спокійно! Ти ще занадто слабенька, моя хороша, і мусиш прилягти. Отак, отак! — Те, як капітан вкладав Флоренс на софу й накривав її своїм фраком, було гідне ста найпоказніших урочистостей. — А тепер, — сказав він, — тобі треба поснідати, панно-дівчинко; та й собака щось з'їсть. А там підеш нагору, в кімнату старого Сола Джілса, і будеш собі спати, як янгол.

Мовлячи про Діогена, капітан погладив його по голові, і Діоген сприйняв цей перший порух більш-менш приязно. Під час застосування живодайних засобів він явно не знав, що йому робити — накинутись на капітана чи, навпаки, ввійти з ним у дружбу, і виражав це роздвоєння почуттів тим, що наперемінку то вихляв хвостом, то вишкірювався і час до часу гарчав. Та тепер усі сумніви його розвіялись. Було, видно, що він визнає капітана за одного з наймиліших людей, знайомством з якими кожен собака може тільки пишатися.

Засвідчуючи своє визнання, Діоген не відходив від капітана, поки той готував чай з грінками, і виказував жвавий інтерес до його господарства. Та надаремно старався люб'язний капітан: Флоренс, попри всі намагання хоч якось пошанувати його працю, не могла їсти нічого, тільки плакала і плакала.

— Ну-ну! — примовляв чулий капітан. — Поспиш трошки, Втіхо мого серця, і краще діло піде. Зараз і ти свою порцію дістанеш, хлопче, — удався він до Діогена, — і будеш нагорі пильнувати свою господиню.

Однак Діоген, що досі з блиском в очах й зі слиною в роті поглядав на призначений для нього сніданок, замість припасти пожадливо до виставленої перед ним миски, нашорошив вуха, кинувся до порога й заходився шалено гавкати, пхаючи морду під двері, наче хотів підкопом вибратися звідси.

— Може, там хтось є? — стривожилася Флоренс.

— Ні, панно-дівчинко моя, — відказав капітан. — Хто б там стояв отак без звуку? Не лякайся, моя хороша. То просто перехожі.

Та Діоген усе ж гавкав і гавкав та знай підкопувався під двері у завзятому шалі, а з кожною передишкою, яку робив, аби прислухатись, набирав видно, ще більшої певності, бо знову, вже вкотре, брався за те саме. Навіть коли його вмовили таки вернутися до сніданку, він потрюхикав туди з вельми нерішучим виглядом та й, не хлебнувши ні разу, погнав назад у новому нападі шаленства.

— А якщо там хтось підслухує? — прошепотіла Флоренс. — Хтось, може, мене вислідив і прийшов за мною.

— Часом не та молодичка, га? — сяйнула капітанові блискуча думка.

— Сюзанна? — Флоренс похитала головою. — О, ні. Сюзанна вже давно пішла від мене.

— Не втекла, сподіваюсь? — мовив капітан. — Тільки не скажи, що ота молодичка зрадила, моя хороша!

— О, ні-ні! — скрикнула Флоренс. — То найвірніша душа на світі!

З цією відповіддю капітанові неабияк відлягло від серця, і він виразив своє задоволення тим, що скинув капелюх, поклепав себе по голові зіжмаканою хустинкою та кілька разів, з безмірною втіхою й сяючим обличчям, зауважив, що так він і знав.

— Ну, то що — ти вже заспокоївся, братику? — звернувся капітан до Діогена. — Нікого там і не було, панно-дівчинко, господь з тобою!

Діоген був не зовсім певен цього. Чимось ті двері таки зваблювали його час од часу, і він крутився там, нюшкуючи, та гарчав сам до себе, не можучи забувати те, що відбулося. Пригода ця, а також помічена капітаном утома та кволість Флоренс штовхнули його на думку, що слід негайно перетворити кімнату Сола Джілса на місце для відпочинку. Отож він спішно подався нагору і облаштував там усе так гарно, як тільки дозволили йому вигадливість і засоби.

Там уже й так було чисто, і капітан, як людина порядку, звикла робити все так, як на кораблі, покрив зверху все ліжко чистим білим простирадлом. Туалетний столик, із не меншою винахідливістю він обернув на різновид вівтаря, розмістивши на ньому дві срібні ложечки, горщик з квітами, підзорну трубу, свій знаменитий годинник, кишеньковий гребінець і пісенник — одне слово, невеличку й добірну колекцію раритетів. Заслонивши вікно і розправивши килим на підлозі, капітан з великою втіхою оглянув творіння своїх рук та спустився назад у маленьку вітальню, щоб занести Флоренс до її будуара.

Капітан і гадки не припускав, що Флоренс може дійти туди самотужки. А якби й припустив, то вважав би, що дозволити їй це зробити означало б переступити закон гостинності. Флоренс була занадто квола, щоб сперечатися з ним, і капітан, не гаючись, одніс її нагору, поклав на ліжко й укрив своїм розлогим вахтовим плащем.

— Панно-дівчинко моя, — сказав капітан, — ти тут у такій безпеці, як на соборі святого Павла, коли забрано драбину. Сон — ось що тобі потрібне насамперед, і хай він підкріпить тебе, буде мов бальзам для зраненої душі, коли вона квилить. Якщо тобі, Втіхо мого серця, буде чогось треба, що можна дістати в цьому скромному домі чи в місті, дай лишень знати Едвардові Катлу, котрий курсуватиме отам під дверима, і він затріпоче з радощів.

Завершуючи, капітан, за всіма правилами мандрівного лицарства, поцілував простягнену йому руку й навшпиньках вийшов з кімнати.

Спустившись у маленьку вітальню, капітан Катл провів спішну нараду сам із собою і вирішив на кілька хвилин одчинити двері на вулицю та пересвідчитись, що принаймні тепер там ніхто не никає. Отож він їх відчинив широко, став на порозі й почав пильно обстежувати всю вулицю через окуляри.

— Як ся маєте, капітане Джілсе? — спитав чийсь голос поруч.

Опустивши очі, капітан виявив, що, поки він озирав обрій, до борту його прибився містер Тутс.

— А ви, як ся маєте, хлопче? — озвався капітан..

— Добре, досить добре, спасибі, капітане Джілсе, — сказав містер Тутс. — Мені, знаєте, тепер завжди якось не так, як би хотілося. І вже, мабуть, ліпше не буде.

У розмові з капітаном містер Тутс, згідно з укладеною між ними угодою, ніколи далі натяків на цю провідну тему його життя не йшов.

— Капітане, Джілсе, — мовив містер Тутс, — якби я міг мати втіху перемовитись із, вами про дещо… дещо, не звичайне.

— Та… бачиш, хлопче, — відповів капітан, простуючи до маленької вітальні.