Домбі і син - Діккенс Чарлз

Третя година. Кожна жаринка, що вистрілювала з вогню, світилася жахом. Нема Едіт!

Непокоячись дедалі більше, Флоренс ходила по кімнаті, тинялася по коридорах і заглядала на місяць, який скидався уже на блідого втікача, що мчить стрімголов, ховаючи провинне обличчя. Четверту вибило! П'яту! Нема Едіт!

Але тепер у будинку чути якесь шамотіння. Це, виявляється, один із слуг, що вартували, розбудив місіс Піпчін, і вона пішла вниз, до кімнати батька. Перехилившися через поруччя, Флоренс бачила, як вийшов містер Домбі у халаті, як сіпнувся він, почувши, що дружини його досі нема вдома. Він послав слугу до стаєнь глянути, чи на місці візник, а коли той пішов, похапцем одягся.

Слуга прибіг назад разом із візником, котрий сказав, що повернувся додому ще о десятій вечора. Він одвіз пані до її колишнього помешкання на Брук-стріт, де її зустрів містер Турбот…

Флоренс стояла на тому ж місці, звідки бачила вчора, як він спускався сходами. Знову прошив її той самий холодний дрож незбагненного страху, і все, що говорилося далі, ледве доходило до її свідомості.

…Який сказав йому, розповідав далі візник, що місіс Домбі екіпаж буде непотрібний, і відпустив його додому. Вона бачила, як пополотнів батько, чула його тремтячий, квапливий голос, що казав покликати покоївку місіс Домбі. Весь дім, очевидно, вже був на ногах, бо покоївка з'явилась одразу, теж дуже бліда й недорікувата від хвилювання.

Вона казала, що закінчила вбирати пані завчасу — добрих дві години перед її від'їздом, — їй було сказано, як це часто бувало й раніше, що увечері вона не буде потрібна. Вона щойно ходила туди, на половину своєї пані, але…

— Але що? Що там таке? — наче навіжений, скрикнув її батько.

— Але двері будуара зачинені, і ключа нема.

Батько її схопив з підлоги свічник — хтось поставив його та й забув там — і кинувся вверх по сходах з такою швидкістю, що Флоренс ледве встигла сховатися від нього. Бігла до себе в кімнату — розкинувши руки, розпатлана, з божевільним обличчям — і чула, як він ломився в двері будуара.

А коли двері піддалися і він увігнався всередину — що він побачив там? Цього ніхто не знав. Але на підлозі гамузом лежали всі прикраси, придбані, відколи вона стала йому дружиною, всі сукні, які вона носила, — всі її особисті речі. То була кімната, де в отому свічаді бачив він горде, відвернене від нього обличчя. То була та сама кімната, де йому знічев'я подумалось було: а як тут усе виглядатиме, коли він прийде сюди ще раз!

Повкидавши це все жужмом у шухляди і в лютому поспіху зачинивши їх на ключ, він побачив на столі якісь папери. Їхню шлюбну угоду і лист. Він прочитав, що вона його кинула. Він прочитав, що його збезчещено. Він прочитав, що вона в ганебну річницю свого шлюбу втекла з тим, кого він сам обрав, щоб упокорити її; і він вихопився з кімнати, вихопився з дому, одержимий думкою, що ще застане її там, куди вона поїхала, і власною рукою зіб'є всю вроду з того гордого, переможного обличчя.

Флоренс, не тямлячи, що робить, натягла шаль і капелюшок, готова бігти шукати Едіт по цілому місту, врятувати її, міцно вхопивши в обійми, і так привести назад. Та коли вискочила на сходи й побачила, як метушаться налякані слуги зі свічками в руках, як вони шепочуться між собою й сахаються від її батька, що спускався додолу — вона очуняла, усвідомивши власне безсилля, і, сховавшись в одному з салонів — ось для чого громадилась уся ця розкіш! — гадала, що серце її розірветься від горя.

Першим виразним почуттям, яке пробилося крізь безмір смутку, що її переповнював, було співчуття до батька. Незрадлива її душа потяглася до нього, в його чорну годину, так готовно і віддано, немовби за кращих днів він і справді був живим втіленням того образу, що з часом став такий примарний і нереальний. Хоч вона й не уявляла собі — поза тим, що підказував якийсь непевний страх, — всієї глибини його нещастя, він бачився їй скривдженим і покинутим; і знову непогамовна її любов веліла їй бути з ним поруч.

Він був відсутній недовго: Флоренс ще плакала, снуючи ці думки, в своїй розкішній схованці, коли почула, що він повертається. Наказавши слугам виконувати їхні звичайні обов'язки, він пішов на свою половину, і вона чула, як важко гупають його кроки — туди й назад, з кінця в кінець.

В пориві співчуття та любові — завжди боязкої, але незаляканої й окриленої в цю хвилину почуттям відданості в біді, Флоренс, як була у шалі та капелюшку, так і побігла до нього. Коли легенькі ніжки знесли її в хол, він вийшов з своєї кімнати. Не задумуючись, вона кинулась, витягши руки, до нього — "О, любий, любий татусю!" — немовби хотіла обняти його за шию.

І обняла б. Та він у сліпому шалі підніс свою жорстоку правицю і вдарив її навідліг із такою силою, що дівчина заточилася на мармуровій підлозі, а вдаряючи, викрикнув, хто така Едіт, і сказав, щоб вона йшла за нею, бо ж вони завжди вдвох накладали проти нього.

Вона не впала йому до ніг, не затулилась від нього тремтячими руками, не заплакала, не прохопилася жодним докірливим словом. Лише зиркнула на нього, і зойк розпачу вихопився їй з серця. Бо вона побачила, що він убиває той дорогий серцю образ, який вона викохала, незважаючи на нього самого. Побачила, що його жорстокість, байдужість та ненависть беруть над ним гору і затоптують його в землю. Вона побачила, що нема в неї більше батька на цій землі, і, всиротіла, вибігла з дому.

Вибігла з його дому. Мить — і її рука була на клямці, зойк — на вустах, і було його лице, геть зблідле в жовтому блиманні залишених у поспіху вже оплилих свічок і в денному світлі, що соталося з вікна над дверима. Ще мить — і тісна темрява наглухо зачиненого будинку (віконниці забули повідчиняти, дарма що давно розвиднілось) відступила перед несподіваним сяєвом і роздоллям ранку; і Флоренс, з похиленою головою, ховаючи болючі сльози, опинилася на вулиці.

Розділ сорок восьмий

ВТЕЧА ФЛОРЕНС

Стерявшись від горя, сорому й жаху, безталанна дівчина бігла в світлі ясного, сонячного ранку, наче в мороці зимової ночі. Ламаючи руки та гірко плачучи, не чуючи нічого, крім болю глибоко зраненого серця, приголомшена втратою всього, що любила, сама-самісінька на безлюднім березі, наче матрос, що єдиний вцілів після кораблетрощі, вона бігла вперед без думки, без надії, без мети, аби лиш втекти кудись — куди-небудь.

Весела вулиця, що простерлася перед нею, позолочена вранішнім сонцем, блакить неба, помережаного легкими хмаринками, підбадьорлива свіжість дня, такого рожево-квітного після перемоги над ніччю, — все це не знаходило відгуку в її зболеній душі. Куди-небудь, куди завгодно, аби прихилити десь голову. Куди-небудь, куди завгодно, аби лиш знайти притулок і повік не бачити дому, звідки втекла!

Але кругом неї сновигали люди, відкривалися крамниці, з брам будинків виходили слуги; кругом наростав гул і гамір повсякденної боротьби за існування. Флоренс бачила подив і цікавість на обличчях, що мигтіли поруч, бачила довгі тіні на хіднику, що завертали назад, чула, як незнайомі голоси питали, куди вона йде і що трапилося, — спершу усе це лякало її ще дужче й ще швидше гнало вперед, зате помогло їй вернутися трохи до тями й нагадало про необхідність опанувати себе.

Куди ж їй іти? Та куди-небудь, куди завгодно, аби йти! Але куди?

Їй пригадався той, перший раз, коли вона теж отак опинилася сама в пущі Лондона — тільки не така самотня, як тепер, — і йшла тим же шляхом, до крамниці Уолтерового дядечка.

Стлумлюючи ридання, витираючи набряклі очі і намагаючись хоч зовні приборкати свої почуття, щоб не привертати до себе уваги, Флоренс вирішила, що триматиметься якомога тихіших вулиць, і, заспокоївшись і сама, простувала далі, коли це на залитім сонцем пішоході майнула знайома тінь, спинилася, крутнулась на місці, плигнула до неї, тоді назад, заскакала навколо, і до ніг її, ледве зводячи дух, та все одно сповнивши вулицю своїм дзвінким, радісним гавкотінням, кинувся її Діоген.

— Ой, Ді, мій любий, вірний, відданий Ді, як ти сюди потрапив? Як я могла покинути тебе, Ді, — ти ж мене нізащо б не покинув!

Флоренс нахилилася, притисла до себе його кошлату, стару, люблячу, нерозумну голову, а потім обоє випростались, і далі пішли вже вдвох: Ді — не так по землі, як над нею, бо, силкуючись на льоту цьомкнути свою господиню, беркицькався долі і знову вставав, мов і не падав, наскакував на великих собак, кидаючи жартівливий виклик цілому своєму племені, лякав молоденьких служниць, що мили сходи, тицяючись носом їм у ноги, і поміж усім тим вибрикуванням раз по раз приставав, оглядаючись на Флоренс, та заливався гавкотом доти, поки обізвуться всі, що не є пси в окрузі, а ті пси, що й на вулицю могли вийти, — вибіжать, щоб побачити його на власні очі.

У парі з цим останнім своїм приятелем квапилася Флоренс геть від дому, в напрямку Сіті. Ранок розгорявся, сонце вже припікало, гамір зростав, перехожих усе більшало, крамниці люднішали, і, нарешті, її підхопила, мов скіпку, житейська течія, що пливла в цьому ж напрямку, байдуже огинаючи торгові доми і палаци, тюрми, церкви і ринки, багатство і злидні, добро і зло, — як і та широченна ріка, що тут же, обік, пробуджена зі сну про верболози, очерети й зелені мохи, котила свої каламутні, збурені води повз труди і турботи людські до незглибимого моря.

Нарешті вже видно й квартал маленького мічмана. Ще трохи, — ось і він сам на своєму посту, заглиблений, як завжди, в спостереження. Ще трохи, — і видно відчинені двері, що запрошують увійти. Флоренс, яка, чим ближче до мети, тим більше прискорювала ходу, перебігла вулицю (за нею впритул і Діоген, очманілий від вуличного гармидеру), вбігла в крамницю і впала на порозі добре відомої нам маленької вітальні.

Капітан, стоячи у своїм лискучім капелюсі коло вогню, варив собі ранкову порцію какао, виклавши таку елегантну дрібничку, як кишеньковий годинник, на полицю каміна задля зручності нагляду за процесом варіння. Зачувши кроки й шелестіння сукні, капітан, прошитий думкою про страхітливу місіс Мак-Стінджер, обернувся саме в ту мить, коли Флоренс простягла до нього руку, заточилася й осіла на підлогу.

Збліднувши не менше за Флоренс — до останнього гудза на обличчі, — капітан підняв її, наче ляльку, й поклав на ту саму давню софу, де вона вже спала колись.

— Це ж Утіха серця! — мовив капітан, вдивляючись в її личко. — Це ж те миле дитя, що стало дорослою жінкою!

Капітан Катл так її шанував і сповнився таким благоговінням до неї, в цій новій її подобі, що й за тисячу фунтів не погодився б тримати її в обіймах, поки вона непритомна.

— Втіхо мого серця! — відступивши трохи, сказав капітан з величезною тривогою та співчуттям, що малювались на його обличчі.