Домбі і син - Діккенс Чарлз

Кому ближче до його ласки, тому й ближче до його зарозумілості; чим ближче до нього, тим більше зась! Ось яка тут віра!

— Не знаю, — сказав Джон, чиє обурення хутко обернулося на подив, — хто це наплів тобі таких нісенітниць і чому ти обрав на цю пробу мене, а не когось іншого. А що то було випробовування, свого роду провокація — цього я тепер певен. Ти якийсь чудний сьогодні. Можу лише ще раз ствердити — тебе ввели в оману.

— Я знаю це, — відповів управитель, — я вже це тобі казав.

— Не я, а твої інформатори, — перебив його брат, — якщо вони в тебе є. А коли нема — то власні твої думки та призри.

— Я не маю призр, — одказав управитель. — Маю певність. Ви — малодушні, ниці, влесливі собаки! Всі ви вдаєте одне і те ж, співаєте одних пісень, всі однаково дзявкаєте про свою відданість і таїтеся з тим, що і так видно.

Його брат мовчки рушив до виходу і на останньому слові зачинив за собою двері. Містер Турбот-управитель підсунув крісло до вогню й почав потихеньку роздовбувати вугілля кочергою.

— Підлі, боягузливі лакузи! — бурмотів він, виставивши два ряди своїх блискучих зубів. — Нема серед них такого, що не вдав би, який він, бач, вражений та обурений… ба! Нема такого, але дай йому силу, та ще розуму й сміливості на додачу — кожен би строщив гордощі Домбі й потолочив так само безжально, як я оці жарини.

Розбиваючи їх й розкидаючи по поду, він замислено усміхався, дивлячись на роботу своїх рук. "І то не чекаючи на поклик такої ж гордячки королеви, — додав він. — А там гордість така, за яку не можна забувати, — свідченням тому наше знайомство". По цих словах він запав у ще глибшу задуму й сидів так над згасаючим жаром, аж нарешті підвівся з виглядом людини, що захопилася читанням, озирнувся довкола, взяв капелюх, рукавички, пішов туди, де стояв його кінь, скочив у сідло й почвалав освітленими вулицями, — бо був уже вечір.

Їхав він попри будинок містера Домбі і, пустивши коня ступою, підвів погляд на вікна. Увагу його насамперед привернуло те вікно, де він колись бачив Флоренс з Діогеном, хоч зараз там не світилося, та він посміхнувся і, ніби гордуючи ним, переніс погляд на високий фасад будинку.

— Був час, — сказав він, — коли варт було стежити, як сходить навіть твоя маленька зірка, і знати, де на небі зібралися хмари, щоб при потребі затьмити тебе. Та тепер зійшла планета, і ти загубилася в її сяйві.

Він повернув свого білоногого за ріг вулиці й серед освітлених вікон на тильній стіні будинку шукав одного. З ним був пов'язаний спогад про одну величну постать, про руку в рукавичці, спогад про те, як сипались на підлогу пір'їни з крила красивого птаха, як дрижала і шелестіла легесенька біла накидка на сукні, наче перед далекою бурею. Всі ці спогади він повіз із собою, коли, знов завернувши коня, помчав у безлюдні, темні алеї парків.

В дійсності — фатальній дійсності — вони були пов'язані з жінкою, гордою жінкою, яка ненавиділа його, але яка, завдяки його лукавству і власній розгніваній гордині, поволі й несхибно привчалася терпіти його товариство й потрохи почала приймати його в себе як того, хто мав привілей говорити з нею про її підкреслену неповагу до її чоловіка і брак поваги до самої себе. Вони були пов'язані з жінкою, яка ненавиділа його до глибини душі, яка знала його наскрізь і не довіряла саме тому, що знала його так добре, як він — її, але яка тим і живила свій бунтівний гнів, що з кожним днем дозволяла йому підступатися ближче й ближче, не дивлячись на ненависть, яку плекала до нього. Не дивлячись? Якраз завдяки їй, — бо в темних надрах цієї ненависті, непрониклих для її грізних очей, — хоч дещо таки проглядалося звідти невиразно, — ховалася така чорна розплата, що найлегшої тіні від неї, побаченої навіть мигцем, мов у страшному сні, було б достатньо, щоб навік очорнити їй душу.

Чи саме такий образ цієї жінки витав перед ним, поки він їздив верхи, — образ правдивий і очевидний?

Так. Він бачив її саме такою, якою вона була насправді. І вона була при нім невідступно — з її гордістю, гнівом, ненавистю, — такими ж очевидними, як і її краса; і серед них найочевидніша — її ненависть. Часом він бачив її, гордовиту та неприступну, поруч себе, а часом — розпластану, викачану в поросі, під копитами свого коня. Але завжди бачив її такою, якою вона була насправді, без прикрас, і стежив за кожним її кроком на небезпечній стежці, якою вона йшла.

І коли прогулянка його скінчилась, і він, перевдягнений, з похиленою головою, тихим голосом і вкрадливою посмішкою, переступив поріг її яскраво освітленої кімнати, він бачив її так само чітко і ясно. Він навіть здогадувався про таємницю схованої в рукавичку руки, і тим довше затримував її у своїй. З небезпечної стежки, якою вона йшла, він не збочив; і де тільки лишала слід її нога, тут же в цей слід ступав і він.

Розділ сорок сьомий

ГРІМНИЦЯ

Час не розмив межі між містером Домбі та його дружиною. Невдало спарованому подружжю, де кожен був нещасний сам і робив нещасним іншого, пов'язаному лиш кайданами на руках, які, оскільки вони рвались у різні боки, натягувались так, що в'їдалися в тіло до кості, — навіть Час, який завше вгамовує пристрасті і розраджує в горі та скруті, був безсилий. Їхня гординя, хоч і різна за характером, була однакова мірою і з твердої, як кремінь, затятості їхньої викрешувала вогонь, який то спалахував, то жеврів — залежно від обставин, але випалював усе в їхньому спільному житті і обертав їм подружній шлях на всипану попелом дорогу.

Будьмо справедливі до містера Домбі: в полоні потворної омани, що росла з кожною піщинкою, відсипаною годинником його життя, він, усе дужче насідаючи на Едіт, мало задумувався над тим, до чого він змушує її і якими методами, але загалом його почуття до неї залишились такими ж, як і були на початку. Вона дуже помилялася, нерозважно опираючись, замість визнати зверхність і скоритися йому повністю, отож слід було її виправити і впокорити, але в усьому іншому, як підказував йому його холодний розум, це була леді, що могла, при бажанні, виявитися достойною і вибору його, і його імені та багатства.

Вона ж, натомість, щодня, щогодини, — почавши від тої безпросвітньої ночі, коли сиділа у себе, вдивляючись у тіні на стіні, і до ночі ще безпросвітнішої, яка хутко насувалась, — скербвувала свій темний, повний несамовитої, погордливої відрази погляд на єдину постать, що насилала на неї силу принижень і кривд, — свого чоловіка.

Чи була ота вада містера Домбі, котра володіла ним з такою неослабною силою, чимсь протиприродним? Годиться, мабуть, час від часу питати себе: що ж воно таке — Природа, як люди змінюють її і чи при відхиленнях, штучно набутих унаслідок цих змін, протиприродність не є якраз річчю природною? Посадіть яке-небудь дитя нашої всемогутньої Матері в тісну клітку, прив'яжіть його до якоїсь однієї ідеї, приставте жменьку слухняних або підступних людей, які б плекали цю ідею догідливим служінням їй, і спитайте, що таке Природа, в цього добровільного бранця, який так ні разу й не злетів на крилах нескутої думки, — обвислі, вони дуже швидко стають непотрібними, — щоб побачити ту Природу у всій її багатогранній реальності!

Леле! Хіба ж навколо нас мало найнеприродніших речей, що, по суті, є цілком природними? Послухайте суддю, що звертається з напучуваннями до неприродних покидьків суспільства — неприродних своїми брутальними звичками, браком моралі, неприродних тим, що вони втратили здатність розрізняти добро і зло, неприродних своїм невіглаством, порочністю, нерозважністю, зухвальством, своїми думками, зовнішнім виглядом, — отже, всім. Але підіть за священиком чи доктором, що, на кожному кроці наражаючи на небезпеку своє життя, спускається в їхні лігва, куди долинає лише стукіт коліс наших екіпажів і буденний шум вуличного життя. Пригляньтесь до цього світу огидних примар, — а мільйони безсмертних душ не мають на цій землі іншого світу, — на саму згадку про який людинолюбці обурюються, а цнотливі мешканки сусідніх вулиць, затуляючи вуха, белькочуть: "Не вірю!". Вдихніть брудне повітря, повне всякої нечисті, згубної для здоров'я й життя, і хай усі ваші чуття, дані людині для насолоди й щастя, уражені, збурені, доносять до вас тільки нужду, страждання і смерть. Надаремно думати, що якась проста рослина, квітка, чи нешкідливий бур'ян, посаджена в такий грунт, може дійти свого природного зросту або хоч дати листки, які, за заповітом божим, тяглися б до сонця. Отож коли ви, маючи на думці якусь осоружну дитину, якогось недоростка з розпусним лицем, будете розводитись про його неприродну гріховність та бідкатися, що в такі ранні літа він так далеко відбіг од неба, спиніться на хвилинку й подумайте про те, що він був зачатий, народився й виховувався в пеклі!

Ті, хто вивчає природничі науки й досліджує їхній зв'язок із здоров'ям людини, кажуть, що якби шкідливі частинки в забрудненому повітрі стали видимі для ока, то ми побачили б їх як чорну густу хмару, що скупчується над такими тирлищами і повільно розсотується по інших, чистіших дільницях міста. Та якби нашим очам так само відкрилась і моральна зараза, що розноситься разом з тим брудом і, за вічним законом згвалтованої Природи, невіддільна від нього, — яке б то було страшне одкровення! Ми побачили б, як насильство, нечестивість, пияцтво, злодійство, убивство і цілий ряд інших безіменних гріхів супроти природних людських почувань нависають над святими місцями, повзуть і розповзаються, сквернячи непорочність і сіючи трутизну в чистих душах. Ми побачили б, як ті самі отруйні потоки, що стікаються в наші лікарні та лазарети, ще й наводнюють тюрми, перенавантажують каторжні кораблі, що пливуть за моря-океани насаджувати злочинність на обширах чужих континентів. Тоді ми б із жахом усвідомили, що там, де ми плодимо недуги, які вражають дітей наших і передаються у ще ненароджені покоління, — там-таки, і тим самим робом, плодимо ми дитинство, позбавлене невинності, юність без скромності й сорому, зрілість, дозрілу лише для страждань і переступу, відразливу старість, що безчестить саму подобу нашу. Протиприродне людство! Коли ми збиратимем виногрона з терня, а інжир — з будяччя, коли заколосяться збіжжям смітники на задвірках наших розпусних міст, а на угноєних кладовищах їхніх заквітнуть троянди, — щойно тоді зможемо розглянутися за людством природним і побачити, що воно проростає і з такого насіння.

О, де той добрий дух, що благою рукою, потужнішою, ніж у кульгавого біса в романі, зняв би покрівлі з будинків і показав християнам, які темні поторочі виринуть з їхніх домів, щоби влитись у почет Ангела-нищителя, що ступає між нас! Подивитися б бодай однісіньку ніч, як зносяться ті бліді примари над усім, що ми надто довго занедбували, і як з важкої затхлої хмари просяклої злочинністю і пошестями, ллються безнастанні й дедалі густіші дощі суспільних нещасть! Світлий і благословенний зійшов би ранок після такої ночі: люди тоді, розібравши всі зведені ними стіни нерозуміння, що є лише порошинками на їхнім шляху до вічності, взялися б — як істоти зі спільним походженням і діти одного батька, що прагнуть одної для всіх мети, — покращити світ!

Не менш світлим та благословенним був би цей день й для декого з тих, хто досі ніколи не вдивлявся у світ людей, серед яких він жив, у кому прокинулося б усвідомлення спільності з цим світом і розуміння звироднілості власних обмежених оцінок та поглядів — звироднілості такої ж глибокої, і водночас такої ж природної у своєму розвитку від самого зародку, як і найгірше із збочень людських.

Але на такий день не займалося ні для містера Домбі, ні для його дружини, і кожне з них ішло своїм звичайним шляхом.

Впродовж шести місяців, що збігли після нещасного випадку з ним, взаємини їхні не змінилися.