Домбі і син - Діккенс Чарлз
Завжди беручкий і доскіпливий, він збільшив свою рисячу проникливість ще разів у двадцять. Він не лише стежив за кожним кроком у щоденній діяльності фірми, а знаходив ще вільний час, — власне, викрадав його, — щоб переглянути колишні угоди, укладені торговельним домом упродовж цілої низки років, і свою участь у них. Часто, коли клерки вже розходились і контора була темна та порожня, а всі інші подібні установи — зачинені, містер Турбот, розпатравши залізну кімнатку-скарбницю, вивчав таємниці книг та паперів, наче анатом, що вивчає найтонші розгалуження нервів та сухожиль досліджуваного ним об'єкта. Перч-посильний, що звичайно в таких випадках зоставався в конторі й, запаливши свічку, розважався читанням прейскуранта чи дрімав біля вогню в приймальні, щохвилинно ризикуючи пірнути носом у ящик з вугіллям, не міг не скласти данини захоплення такій ревності, дарма що вона значно вкорочувала його родинні радощі, і всякчас вихваляв перед місіс Перч (що тепер колихала близняток) працьовитість та пильність їхнього управителя в Сіті.
Таку ж посилену й пильну увагу, як і до справ фірми, містер Турбот почав приділяти й своїм власним справам. Не будучи компаньйоном підприємства — така честь випадала виключно спадкоємцям славетного прізвища Домбі, — він діставав, однак, певний відсоток од обігу, а що користав з усіх пільг, надаваних його фірмі, для вигідного вкладення грошей, то серед дрібної рибки, яка крутилася довкола тритонів торгівлі зі Сходом, вважався заможною людиною.
Ці пронози почали подейкувати, що Джеймс Турбот з фірми Домбі прикидає оком, чого він варт, і саме вчасно стягує докупи грошенята, а на біржі закладалися навіть, що Джеймс незабаром побереться з багатою вдовою.
Проте всі ці турботи анітрохи не перешкоджали містерові Турботові піклуватися хворим хазяїном, й анітрохи не відбилися на його чепурності, охайності, прилизаності і всіх інших котячих рисах. Не те, щоб у нього зайшла якась зміна — у звичках чи в рисах характеру, — просто весь він якось підтягнувся. Все, що спостерігалося в ньому колись, спостерігалося й зараз, тільки в сконцентрованішому вигляді. До чого б він не брався, він усе робив з повною самовіддачею, а в чоловікові, такому здібному й цілеспрямованому, як він, це цілком певно вказувало на одне: робить він те, що додає гостроти й наснаги найсильнішим сторонам його натури.
Єдина зміна, що виразно помічалася в нім, була задума, в яку він упадав тоді, коли їхав верхи, — як і тоді, коли вертався з дому містера Домбі в день його нещасливого падіння. В такі хвилини він правив конем цілком машинально і, здавалося, нічого не чув і не бачив, доки не під'їздив до цілі, хіба що якась несподіванка виводила його з цієї задуми.
Їдучи отак одного дня на своїм білоногім коні до контори "Домбі і Син", він не помітив ні двох пар жіночих очей, що стежили за ним, ні зачарованого погляду Роба-Точильника, який на доказ своєї справності чекав на нього за квартал від контори і, раз у раз хапався за капелюх, марно намагаючись привернути його увагу, тупцяв поруч з конем, готовий підтримати стремено, коли хазяїн злізатиме з сідла.
— Бач, хто їде! — вигукнула одна з жінок, стара баба, скинувши перед себе висохлу руку й показуючи на нього другій, молодій жінці, що разом з нею стояла, ховаючись, у брамі.
Дочка місіс Браун зиркнула туди, куди вказувала мати, і на обличчі в неї з'явився злий, мстивий вираз.
— Я ніколи не думала, що побачу його, — тихо сказала вона, — але, може, це й добре, що бачу. Бачу!
— Не змінився, — промовила стара зі злістю в очах.
— Щоб він змінився! — озвалася друга. — 3 якої це речі? Хіба він страждав? Це я змінилася за двадцятьох. Чи того не досить?
— Бач, як їде? — буркнула стара, звернувши на дочку червоні очиці. — Вправненький, чистенький, на коні, а ми в болоті…
— Ми самі болото, — урвала дочка. — Ми тільки болото під копитами його коня. Чим же нам іще бути?
І, напружено дивлячись йому вслід, нетерпляче махнула рукою, зацитькуючи матір, мовби сам звук її голосу заважав їй дивитися. Мати, стежачи не за ним, а за нею, вмовкла і чекала, аж вогонь у доччинім погляді пригас і вона зітхнула, наче їй стало легше, що нарешті він зник.
— Голубко моя! — тільки тепер озвалася стара. — Алісо! Красунечко! Алі! — Вона обережно смикнула її за рукав. — І ти дозволиш, щоб він отак собі роз'їжджав, замість того, щоб витиснути з нього гроші? Таж то гріх, доню.
— Чи ж я вам не казала, що жодних грошей від нього не візьму? — відповіла та. — Ви й досі не ймете мені віри? Взяла я гроші від його сестри? Невже б я торкнулася хоч одного пенні, що пройшло через його білі руки… хіба щоб, отруївши, відіслати йому назад? Заспокойтеся, мамо, і ходім уже.
— А він же такий багатій! — бідкалась стара. — А ми такі бідні!
— Бідні, бо не маємо чим відплатити йому за всі нещастя, якими йому завдячуємо, — промовила дочка. — Хай би дав мені те, чим то платиться — я прийму і пущу в ужиток. Ходім. Нічого на його коня видивлятись. Ходім, мамо!
Але стара, у якої поява Роба-Точильника, що вертався назад, ведучи коня без їздця, явно викликала інтерес зовсім іншого плану, стежила за цим молодим чоловіком з надзвичайною увагою, а коли Роб наблизився, відкинула всі, очевидні досі, вагання і, блиснувши оком на дочку та приклавши пальця до губ, слушної миті вислизнула з брами і торкнула його за плече.
— Ба, де ж це мій веселун Роб пропадав стільки часу? — спитала, коли той обернувся.
Веселун Роб, чия веселість по цім привітанні помітно підупала, з безмірно збентеженим виглядом і з сльозами на очах відповів:
— Ой, місіс Браун, чого ви спокою не даєте бідному хлопцеві, коли він чесно заробляє собі на життя і веде себе порядно? Навіщо ви отак ганьбите його добре ім'я, спиняючи на вулиці, коли він веде коня свого пана до порядної стайні? Ви того коня, якби воля ваша, продали б на м'ясо для котів та собак! А я гадав, — сказав Роб на завершення так, мовби хотів найдужче дошкулити старій, — я гадав, що ви давно вже вмерли!
— Оце так він зі мною говорить! — гукнула, звертаючись до дочки, стара. — Зі мною, що не один тиждень чи місяць з ним водилася моя люба, і не раз по-приятельськи обставала за ним, коли він накладав з різними там голуб'ячими волоцюгами та птахоловами!
— Не будемо про птахів, добре, місіс Браун? — з великим острахом відповів Роб. — Хлопцеві, гадаю, краще мати до діла з левами, аніж з тою дрібнотою, що все тобі в очі мечеться, коли найменше того чекаєш. Ну, та як ви поживаєте й чого від мене хочете? — Ці чемні запитання Точильник витиснув із себе немов над силу, з великим розпачем та мстивістю.
— Чуєш, голубе, як він говорить зі своєю приятелькою? — знову звернулася місіс Браун до дочки. — Але дехто з його приятелів не такий терплячий, як я. Досить мені сказати декому, з ким він знався, гуляв і шахрував, як його можна знайти.
— Прикусіть язика, добре, місіс Браун? — перебив нещасний Точильник, злодійкувато озираючись, наче боячись, що вздрить десь під боком сліпучі зуби свого хазяїна. — Яка вам приємність занапастити чоловіка? А ще у ваших літах! Коли вам багато про що треба б думати?
— Який гарний кінь! — мовила стара, плескаючи огира по шиї.
— Дайте йому спокій, добре, місіс Браун? — скрикнув Роб, відштовхуючи її руку. — Ви можете з розуму звести бідного, покаянного хлопця!
— А яку ж то я кривду вчинила йому, дитино? — спитала стара.
— Кривду вчинила! — перекривив її Роб. — Та в нього такий хазяїн, що все знатиме, навіть якби його соломинкою діткнулися. — Він хухнув на місце, де лежала рука старої, і розгладив його пальцем, наче й справді вірив у те, що казав.
Стара, обернувшись, прошамкотіла щось, кривляючись, дочці і разом з нею рушила слідом за Робом, який не пускав з рук поводів.
— Добра служба, га, Робе? — знову зняла вона розмову. — Тобі щастить, дитино.
— Не кажіть мені за щастя, місіс Браун, — відповів безталанний Точильник, спиняючись. — Якби ви не підходили ото або забралися звідси, то бідного хлопця, мабуть, можна було б назвати щасливим. Ви що, не можете йти своєю дорогою й одчепитись од мене, місіс Браун? — раптом вдарився у войовничий плач Роб. — Якщо та молодиця ваша приятелька, то чого вона не забере вас, а дозволяє чинити таке неподобство?
— Що?! — каркнула стара, присунувши до нього обличчя з таким зловісним оскалом на ньому, аж обвисла шкіра її шиї зібгалася в складки. — То ти зрікаєшся своєї старої кумасі? Чи не ти п'ятдесят разів ховався в моїй хаті й твердим сном спав в мене в кутку, коли не мав іншого ліжка, як бруківка, а ти ото так розмовляєш зі мною? А чи не я з тобою купувала, продавала, допомагала, як уміла, ти, шмаркачу, шельмо такий-сякий, а ти ото кажеш мені забиратися? А чи я не зберу на завтра цілої зграї твоїх товаришочків, що вже точно не одчепляться від тебе, як тінь, доки не занапастять остаточно, а ти ще, зухвальцю, вирячуєшся на мене? Я пішла! Ходім, Алісо!
— Стійте, місіс Браун! — верескнув переляканий Точильник. — Що це ви виробляєте? Чого завелись? Не пускайте її, будь ласка. Я й на думці не мав ображати вас. Я ж питав: "як поживаєте?" — з самого початку, правда ж? але ви не відповіли. Ну, то як же ви поживаєте? А потім, — жалісно сказав Роб, — дивіться, — ну, як може нещасний хлопець стояти й базікати на вулиці, коли в нього хазяйський кінь на руках, якого треба відвести почистити, і хазяїн, котрий знає усе, що де трапиться!
Стара ніби трохи зм'якла, але й далі трусила головою, кривлялася та шамкала.
— Ходімте до стаєнь, вип'єте чогось, що вам на користь вийде, га, місіс Браун? — запропонував Роб. — Замість виробляти таке, од чого нема ніякої користі ні вам, ні комусь? І ви ходіть разом з нею, будьте ласкаві, — припрошував Роб. — Я, безперечно, був би дуже радий цій зустрічі, якби не кінь!
Отак перепросившись, Роб, образ жалю і розпуки, провадив свого підопічного в провулок. Стара, кривлячи гримаси до дочки, не відставала від нього. Не відставала і дочка.
Звернувши на тихий маленький майдан чи то дворище, над яким височіла величезна дзвіниця, і де центрами ділового життя були склад пляшок і склад упаковок, Роб передав білоногого грумові із старосвітської стайні на розі і, запросивши місіс Браун з донькою присісти на кам'яну лаву біля воріт цього закладу, зник, щоб незабаром виринути з сусідньої корчми з олов'яною квартою та склянкою в руках.
— За твого хазяїна — містера Турбота, дитино! — повільно проказала стара, перед тим як випити. — Нехай благословить його бог!
— Е, та я ж не говорив вам, хто він, — вирячив очі Роб.
— Ми його з вигляду знаємо, — пояснила місіс Браун, так напруживши увагу, що на хвилю її невгавні щелепи й голова застигли без руху. — Ми бачили, як він проїздив сьогодні і спішився, а ти був готовий відвести коня.
— А-а! — протяг Роб, очевидно, шкодуючи, що його готовність не занесла його деінде. — А що з нею? Що, вона не п'є?
Запитання стосувалося Аліси, яка, загорнувшись у плащ, сиділа трохи осторонь, цілком байдужа до простягненої їй склянки.
