Домбі і син - Діккенс Чарлз

О, вбоге, нещасне створіння!

У ній знов зануртувало те похмуре хвилювання, в якому її застала Флоренс на початку.

— І снилося мені, — говорила вона, — що при першій же, хоча й запізнілій, спробі чинити опір, її скинуто на землю й потолочено підлою ногою, але вона пручається і дивиться йому просто в обличчя. Снилося, що вона поранена, переслідувана, цькована собаками, але не підпускає їх і не здасться. Ні, не здасться, якби навіть хотіла, тільки буде ненавидіти його, бунтувати проти нього і йти на герць!

Покорчені пальці вп'ялися в тремтячу руку Флоренс, та коли її погляд упав на стривожене, здивоване личко, її власне обличчя злагідніло.

— Ох, Флоренс, — сказала вона, — я думала, що збожеволію цієї ночі! — І, схиливши свою горду голову їй на плече, знову заридала. — Не кидай мене! Будь зі мною! В мене немає іншої надії, крім тебе, — повторяла вона безліч разів.

Незабаром вона притихла і лише бідкалась, що Флоренс плаче й не спить уже цілу ніч. Вже дніло, і Едіт, пригорнувши її, одвела дівчину на своє ліжко і, сівши поруч, вмовляла її заснути.

— Ти ж така втомлена, голубко, така стражденна, ти повинна відпочити.

— Я й справді змучилась нині, матусю, — відповіла Флоренс, — але й ви теж змучились і теж втомлені.

— Тільки не тоді, як ти коло мене, голубко. — Вони поцілувалися, і Флоренс, виснажена до краю, тихо почала западати в сон, та в останню хвилину, коли лице, що було поруч, уже розпливалося, згадка про інше обличчя — там, унизу, — огорнула її таким сумом, що рука мимоволі потяглася до Едіт, шукаючи втіхи, та й то завагалася, тягнучись, — а чи не зраджує вона йому? Тож у сні вона намагалася поєднати їх обох, показати обом, що любить їх однаково, тільки ніяк це їй не вдавалося, і смуток, що гриз її наяву, не покидав її й уві сні.

Едіт, сидячи коло ліжка, дивилася на темні змокрілі вії, на розчервонілі щоки, — дивилася з чулістю і жалем, бо знала правду. Та на її очі сон не йшов. Коли розвиднілося, вона все ще сиділа, чуйна і сторожка, тулячи в своїх руках безвольну руку, і, дивлячись на погідне личко, раз по раз шептала: "Будь зі мною, Флоренс. В мене немає іншої надії, крім тебе".

Розділ сорок четвертий

РОЗЛУКА

Разом із днем, хоч і не разом із сонцем, встала зі сну міс Сюзанна Ніппер. У вкрай гострих карих очах цієї юної особи була якась важкуватість, що трохи применшувала їхню іскристість і наводила на думку — неймовірну за звичайних обставин, — що інколи й вони можуть заплющуватись. Помітно було також, що повіки її набрякли, немов вона проплакала цілу ніч. Однак Ніппер-заводіяка, що не знала занепадів духу, була як ніколи жвава та енергійна і, здавалось, зібрала всі свої сили для якогось великого, геройського вчинку. Це було видно навіть з її сукні, чепурної й тіснішої, ніж звичайно, і з того, як вона раз у раз, ходячи по будинку, струшувала головою навдивовижу промовисто та рішуче.

Одне слово, вона прийняла рішення, і рішення відчайдушне: не менше, як… добутись до містера Домбі й побалакати з цим джентльменом віч-на-віч. "Я не раз збиралася, — грізно й часто струшуючи головою, казала вона собі того ранку, — а зараз візьму і зроблю!". Гостро, як могла тільки вона, підострожуючи себе здійснити цей несвітський намір, Сюзанна Ніппер цілий ранок ганяла по сходах і холу, не знаходячи слушної нагоди для атаки. Анітрохи не збита з плигу такою невдачею, що, навпаки, ще більше надихнула, її й додала завзяття, вона не зменшила пильності й десь надвечір нарешті спостерегла, що її запеклий ворог, місіс Піпчін, пославшись на те, ніби не спала цілу ніч, куняє в своїй кімнаті, а містер Домбі лежить у себе на софі без усякого нагляду.

Труснувши — цим разом не просто головою, а й цілим тілом, Сюзанна навшпиньках підійшла до дверей містера Домбі й постукала.

— Заходьте! — озвався містер Домбі.

Сюзанна підбадьорила себе, труснувшись востаннє, і ввійшла.

Містер Домбі, задивлений на вогонь у каміні, вражено глипнув на гостю й аж підвівся на лікті. Сюзанна чемно вклонилася.

— Вам чого треба? — спитав містер Домбі.

— Прошу, сер, мені треба поговорити з вами, — відповіла Сюзанна.

Містер Домбі поворушив губами, ніби повторював ці слова, але, здавалось, був настільки приголомшений зухвалістю цієї жіночки, що так і не спромігся їх вимовити.

— Я служу у вас, сер, — заторохтіла як завжди Сюзанна, — вже дванадцятий рік покоївкою міс Фло, моєї панночки, що навіть ще говорити не вміла, як я прийшла сюди, і я вже тут давно була своя, коли місіс Річардс ще тільки прийшла, і хоч я й не Мафусаїл, але й не немовлятко.

Містер Домбі, спершись на руку й дивлячись на неї, ніяк не прокоментував цю вступну частину з викладом фактів.

— Нема й не було панночки урочішої та любішої за мою панночку, сер, — сказала Сюзанна, — і мені краще це знати, ніж декому, бо я бачила її в смутку і бачила в радості (хоч її небагато було, тої радості), бачила її з братиком, бачила її саменькою, а дехто її таки ніколи й не бачив, і я кажу декому, і всім кажу — так, кажу! — тут чорноока труснула головою і навіть притупнула, — що то найурочіший, найлюбіший ангел, міс Фло, з усіх, що жили на світі, і я це казатиму, хай мене і на шмаття рвуть, казатиму, хоч, може, я й не великомучениця Фоксова.

Містер Домбі ще більше, ніж після свого нещасливого падіння, зблід від ошелешення й гніву, і дивився на ораторку так, наче не вірив ні власним очам, ні власним вухам.

— Міс Фло не можна не бути відданим і вірним, сер, — вела далі Сюзанна, — і я… не хизуюся своєю дванадцятирічною службою, бо я люблю свою панночку… так, і кажу це всім і ще декому — люблю! — Тут кароока знов труснула головою, знов тупнула ногою й притлумила схлип. — Але вірна і віддана служба моя дає мені, сподіваюся, право говорити, і я мушу й буду говорити, з правом чи без права.

— Що ви собі думаєте, жінко?! — скрикнув містер Домбі, прошиваючи її поглядом. — Як ви смієте?

— Що я думаю, сер, то це поговорити з вами поштиво й без образ, але відверто, а як смію, не знаю, але смію! — відповіла Сюзанна. — О, ви не знаєте моєї панночки, сер, справді, не знаєте, бо інакше хіба б ви знали про неї так мало?

Розлючений містер Домбі потягся було до дзвоника, але шнурок був по той бік каміна, а підвестися й дійти туди він без сторонньої допомоги не міг. Швидке око Заводіяки зараз же виявило його безпорадність, і вона зрозуміла, — як розповідала згодом, — що взяла над ним гору.

— Міс Фло, — сказала Сюзанна Ніппер, — найвідданіша, найтерплячіша, найкраща й найкрасивіша в світі дочка, і кожен джентльмен, сер, хай навіть такий вельможний та багатий, як усі вельможі та багачі англійські вкупі, міг би пишатися нею, і пишався б, і повинен би був пишатися нею. Та якби він знав їй справжню ціну, він волів би всю свою вельможність і багатства втратити і піти жебракувати попід чужими дверима, так, кажу я, він волів би це! — викрикнула Сюзанна, зайшовшись плачем, — аніж мав би завдати її серденьку того жалю, яким воно крається в цьому домі!

— Жінко! — крикнув містер Домбі.— Покиньте цю кімнату!

— Прошу пробачення, хай би я мала навіть службу покинути, сер, — відповіла на це непохитна Заводіяка, — на якій стільки років перебула і стільки всякого набачилась — хоч маю надію, вам вистачить серця не проганяти мене від міс Фло через це — але я не піду, поки не скажу всього; я, може, не індійська вдова, сер, і не буду нею, але коли вже я вирішила спалити себе живцем, то так і зроблю! А вирішила сказати все до кінця.

Про що ясно свідчили не тільки слова, а й вираз обличчя Сюзанни Ніппер.

— Серед тих, хто служить вам, сер, — вела далі кароока, — ніхто ніколи не чув такого благоговійного страху перед вами, як я, а коли не вірите, то я вам навіть таке скажу, що я сотню, тисячу разів думала поговорити з вами і ні разу не могла рішитися, аж до вчорашньої ночі, тільки вчора вночі я рішилася.

В нападі люті містер Домбі знову потягся до дзвоника, якого там не було, і, за браком дзвоника, смикнув бодай за власне волосся.

— Я бачила, — сказала Сюзанна Ніппер, — як тяжко жилося міс Фло ще змалечку, а таке то дитя миле було й терпляче, що й найліпшим жінкам не гріх було б повчитись у неї, бачила, як вона ночі просиджувала, щоб помогти братові своєму з наукою, бачила, як помагала йому, як доглядала за ним, в інші часи — декому добре відомо, в які, — бачила, як сама, без нічиєї підтримки й заохоти, росла і виросла, богу дякувати, на справжню леді! красу і гордість хоч якого товариства, і завше я бачила, як нею нехтують і як боляче їй від того — так, і кажу це всім і декому, я бачила! — і не говорила ні слова, але коли хтось шанує вищих і кращих за себе, то ще не значить, що він молиться на ікону, і я буду і мушу говорити!

— Чи є там хто? — гукнув містер Домбі. — Де слуги? Де служниці? Там що, нікого нема?

— Коли я вчора ввечері пішла від моєї панночки, — анітрохи не знітилася Сюзанна, — вона ще не лягала спати, і я знаю чому, бо ви хворієте, сер, а вона не знала, що з вами, і цього вистачило, щоб зробити її нещасною, і я бачила, яка вона нещасна, а не годна слухати того плачу, я, може, й не павич, але й у мене є очі, — і я посиділа трохи в себе в кімнаті, думаючи, може, їй сумно буде самій, і вона покличе мене, і бачила, як вона скрадалася сходами до цих дверей так, ніби то злочин який — подивитись на власного тата, а потім так само вислизнула і пішла в оті порожні вітальні, і так плакала, що годі слухати. Я не годна слухати того плачу. — Сюзанна Ніппер витерла свої карі очі й безбоязко втупила їх у роз'яріле обличчя містера Домбі. — Я вже не вперше чую, як вона плаче, і не раз, а щоразу й віддавна; ви не знаєте дочки вашої, сер, ви не знаєте, що ви робите, сер, і я скажу це всім і декому, — викричала Сюзанна Ніппер наостанок, — що це гріх і сором!

— Ну і ну! — почувся голос місіс Піпчін, і в кімнату ввірвалися чорні шовки цієї неоціненної Перуанської копальниці. — Це що таке?

Сюзанна обдарувала місіс Піпчін поглядом, винайденим спеціально для неї ще при їхньому знайомстві, і поступилася правом на відповідь містерові Домбі.

— Це що таке? — ледь не пінячись, повторив містер Домбі. — Що це таке, мадам? Ви повинні керувати тут господарством, зобов'язані давати йому лад, і ще питаєте про щось? Ви знаєте цю жінку?

— Я знаю про неї дуже мало хорошого, сер, — закрякала місіс Піпчін. — Як ти сміла ввійти сюди, нахабо? Забирайся!

Та незламна Заводіяка лише вшанувала місіс Піпчін ще одним поглядом, не зрушивши з місця.

— Це у вас називається керувати господою, мадам, — дозволяти, щоб отакі особи приходили говорити зі мною? Щоб до джентльмена — в його власному домі, в його власній кімнаті — вдиралися безсоромні служниці!

— Що ж, сер, — з мстивим огником у жорстокому сірому оці відповіла місіс Піпчін, — мені надзвичайно шкода.