Домбі і син - Діккенс Чарлз

Змушена, від дня шлюбу, дещо усунутись на задній план, міс Ніппер дивилася звідти на все, що діялося в домі, з твердим переконанням, що з місіс Домбі добра не буде, не забуваючи при кожній нагоді підкреслити, що нічогісінько проти неї не має.

— Сюзанно, — сказала Флоренс, що задумана сиділа коло столу, — пізно вже. Мені сьогодні вже нічого не буде потрібно.

— Ах, міс Фло! — відповіла Сюзанна. — Не раз мені шкода за тими давніми часами, коли-то я сиділа з вами до далеко пізнішої пори, ніж зараз; вже, було, й очі клеяться, така змучена, а у вас хоч би кліп, як окуляри, та тепер до вас мачухи ходять і сидять з вами, міс Фло, і певно, що я за це вдячна. Я проти них не маю що сказати.

— Я не забуду, хто був мені товаришкою, коли я їх зовсім не мала, Сюзанно, — лагідно мовила Флоренс. — Ніколи не забуду! — І підвівши голову, оповила рукою шию своєї скромної подруги, притягнула до себе, і, бажаючи їй на добраніч, поцілувала. Це так розчулило міс Ніппер, що вона зашморгала носом.

— Дозвольте, дорогенька міс Фло, — сказала Сюзанна, — я ще раз піду спитаюся, як там ваш татко, я знаю, як ви переживаєте, дозвольте, я ще раз піду і сама до нього постукаю.

— Ні, ні, — відказала Флоренс, — йди спати. Довідаємося завтра вранці. Я сама спитаюся. Мама, напевне, була там, — Флоренс зашарілася, бо сама не вірила цьому, — чи, може, зараз там є. На добраніч!

Сюзанна була занадто зворушена, щоб висловлювати свою особисту думку про можливість перебування місіс Домбі в ролі сиділки біля її чоловіка, і мовчки вийшла. Флоренс, залишившись сама, схилила голову на руки, як це часто бувало за давніх часів, і дала волю сльозам. Болюче усвідомлення того, що в домі немає щастя й злагоди, рештки і досі плеканої нею надії (коли це ще можна було назвати надією), що вона таки прихилить колись до себе батькове серце, сумніви і страхи, що кидали її то до батька, то до Едіт, туга, з якою її непорочна душа линула до обох, глибоке розчарування й жаль, що ось чим обернулися її колись такі райдужні сподівання, — все те гнобило їй серце, і сльози текли дедалі рясніші. Її мати й брат в могилі, батько нечулий до неї, Едіт ворогує з батьком і цурається його, хоч любить її, і взаємно… здавалось, її любов ніколи не буде щаслива, ніколи не знайде собі пристановища. Цю непевну думку вона швидко відігнала, але ті думки, що породили її, були надто реальні й певні, щоб від них відмахнутися, і сповнили ніч розпукою.

Серед усіх цих думок, що снувалися їй сю ніч, маячів — як маячів і весь день — образ її батька, покаліченого, стражденного, покинутого тими, хто мав би бути найближче, приреченого скніти довгі години в самотині своєї кімнати. Від жахливої думки, хоч і не нової для неї, — що він помре, не побачивши її, не вимовивши її імені, Флоренс аж руками сплеснула й затремтіла всім тілом. І наступне, що майнуло в сум'ятті, знову прошивши дрожем, — піти до нього: прокрастися, як тоді, до його дверей, і рискнути ще раз.

Вона підкралася до своїх дверей і прислухалась. У домі було тихо, ніде не світилося. Ох, як давно це було, коли вона ночами ходила на прощу до його дверей! Ох, як давно була та ніч, коли вона ввійшла-таки, а він випровадив її назад!

З тим же калатливим серцем, що й у тодішнього дівчатка, навіть з тією ж дитячою боязню в очах і з так само розсипаним по плечах волоссям, Флоренс, така ж чужа власному батькові в цвіті юних літ, як і в літа дитинства, тихенько, наслухаючи на кожному кроці, спустилася сходами до його кімнати. Ніхто ніде не ворухнувся. Двері, задля доступу повітря, стояли відхилені, а всередині було так тихо, що вона чула, як потріскує вугілля в каміні і цокає годинник.

Вона зазирнула всередину. У першій кімнаті, в кріслі перед каміном, міцно спала закутана в плед економка. Двері до наступної кімнати були причинені, і загороджені параванам, але в кімнаті горіла свічка, що освітлювала край його ліжка. Скрізь панувала така тиша, що з віддиху його чути було — він спить. Тому вона насмілилася зайти за параван й зазирнула в спальню.

Вздрівши батькове обличчя, вона так стерялася, ніби й не сподівалася його тут побачити. Прикипіла до підлоги, нездатна зрушити з місця, навіть якби він прокинувся.

Чоло його перетинав поріз, і йому змочували голову, бо волосся було скуйовджене і мокре. Забинтована рука звисала з ліжка, і сам вік був дуже блідий. Та не через це, кинувши на нього оком і пересвідчившись, що він спокійно спить, прикипіла на місці Флоренс. В його обличчі було щось зовсім інше, і зовсім нове для неї, що надавало йому такого урочистого вигляду.

Ніколи за свого життя не бачила вона цього обличчя, не скованого — а може, то їй лише здавалося — її присутністю.

Ніколи за свого життя не бачила вона цього обличчя, щоб не відчути, як гасне її надія, щоб не потупити боязких очей перед його твердою, нечулою, неприступною строгістю. Вперше вона побачила його без хмар, що затьмарювали її дитинство. На нім лежала тиха, миротворча ніч. Можна було подумати, що він заснув, благословляючи її.

Прокинься, недобрий батьку! Прокинься, хмура людино! Час летить. Гнівним кроком надходить твоя година. Прокинься!

Обличчя лишалося незмінним, і, дивлячись на цей незворушний спокій повними благоговіння очима, вона пригадала й інші обличчя — тих, котрі вже відійшли. Так виглядали вони; так виглядатиме й він колись, і вона, його заплакана дитина, лиш не знати коли; і весь цей світ любові, ненависті й байдужості довкола! Коли ж прийде ця хвиля, йому не буде важче від того, що вона зараз зробить, зате їй буде хоч трішечки легше.

Вона підкралася до ліжка, затримуючи подих, схилилася над ним, обережно поцілувала в обличчя, на мить притулила до нього своє й, не насмілюючись доторкнутися, огорнула рукою його голову на подушці.

Прокинься, рокована людино, поки вона поруч! Час летить. Гнівним кроком надходить твоя година, — її нога вже ступила у дім. Прокинься!

Вона молилася подумки, благаючи бога благословити її батька й пом'якшити, коли можна, його серце, а коли не можна, дарувати йому, якщо він завинив та простити їй цю молитву, що здавалася ледь не блюзнірством. Помолившись і оглядаючись на нього сліпими від сліз очима, вона тихенько вислизнула з його спальні, пройшла у кімнату і зникла.

Нехай він спить тепер. Нехай спить, поки спиться. Але нехай шукає очима ту тендітну постать, коли прокинеться, і знайде її коло себе, як прийде його година!

Важко й скорботно було на серці Флоренс, коли вона бралася сходами нагору. Тиша в домі стала іще гнітючіша. На соннім обличчі її батька цієї глухої ночі злились воєдино урочість життя і смерті. Від того, що вона вчинила криючись і мовчки, сама ніч здавалася скритною, мовчкуватою і зловісною. Вона не хотіла, майже не могла повернутись до себе в кімнату і, ступивши в одну з віталень, куди крізь жалюзі прозирав захмарений місяць, глянула на безлюдну вулицю.

Сумно подував вітер. Ліхтарі блідо світилися й тремтіли, неначе від холоду. Десь далеко в небі жевріло щось — наче й не світло, але й не морок. Сповнену важких передчуттів ніч бив невпокійний дрож, немов людину, що конає у муках. Флоренс пригадала собі цю ж сіру непевну пору, коли сиділа біля хворого Поля, і якусь глуху, інстинктивну неприязнь, яку відчувала тоді до неї; а зараз було сіро й безрадісно, як ніколи.

Однією з причин, чому Флоренс так довго не лягала спати, було й те, що мама її цього вечора не завітала до неї. Повна внутрішнього неспокою й відчуваючи пекучу потребу перекинутися з ким-небудь словом, щоб розвіяти чари цієї понурої тиші довкола, Флоренс подалася сама до спальні Едіт.

Двері не були закриті на ключ і легко піддались нерішучому дотикові її руки. Дівчина здивувалася, побачивши ясне полум'я свічок, і ще більше здивувалася, уздрівши, що мама її, напіводягнена, сидить перед каміном, де вогонь уже згас і зійшов на попіл. Очі її дивились у простір, і в їхнім блиску, в обличчі її, в позі, у напруженні, з яким її руки вп'ялися в бильця крісла, наче вона от-от мала схопитись з місця, відбилось таке несамовите хвилювання, що Флоренс злякалася.

— Мамо! — скрикнула вона. — Що сталося?

Едіт здригнулася й глянула на дівчину з таким незбагненним жахом в обличчі, що та злякалася ще більше.

— Мамо! — кинулась вона до неї. — Мамо, люба, що сталося?

— Я занедужала трохи, — спам'ятавшись, але таким же дивним поглядом глянула на неї Едіт. — Мені привидівся поганий сон, голубко.

— Таж ви ще не лягали, мамо?

— Ні, — відповіла Едіт. — Мені просто примарилось.

Обличчя її поволі м'якшало, і, коли Флоренс підійшла впритул до неї, Едіт обняла її й ласкавим голосом спитала:

— Але що ж тут робить моя пташечка? Що моя пташечка тут робить?

— Я непокоїлась, мамо, не бачивши вас сьогодні ввечері і не знаючи, як почуває себе тато, й тому…

Флоренс затнулася і вмовкла.

— Вже пізня година? — спитала Едіт, ніжно відхиляючи рукою кучері, що, змішавшись із її власним чорним волоссям, розсипались їй по обличчю.

— Дуже пізня. Вже майже день.

— Майже день! — вражено повторила Едіт.

— Що ви зробили з рукою, матусю? — спитала Флоренс.

Едіт, раптом одсмикнувши руку, глянула на неї з тим самим дивним страхом (неначе зацькована тварина), але зараз же схаменулася й одповіла: "Нічого. Забила трохи, — а тоді сказала: — Ах, Флоренс!" — і ревно заплакала.

— Мамо! — вигукнула Флоренс. — О мамо, що можу я… що треба мені зробити, аби ми всі стали щасливіші? Що?

— Нічого, — відказала Едіт.

— Ви впевнені? Невже нічого нема? І не буде ніколи? А якщо я порушу нашу угоду, і скажу те, що думаю, — ви не докорятимете мені?

— Марна річ, — відповіла та. — Це буде надаремно. Я ж казала тобі, серденько, що бачила поганий сон. Ніщо вже його не змінить, і ніщо не завадить йому повернутися знов.

— Я не розумію, — сказала Флоренс, дивлячись на її схвильоване обличчя, що, здавалось, ще більш спохмурніло під тим поглядом.

— Мені снилася, — тихо мовила Едіт, — гордість, безсила для добра і всесила для зла. Гордість, яку зачіпали й роздмухували чимало ганебних років, а вона не спротивилась цьому, тільки спротивилась собі. Гордість, що добре знала, як глибоко принижує того, кому вона належить, але ні разу не допомогла йому повстати проти приниження, втекти від нього або сказати: "Цього більше не буде!" Гордість, що, керована правильно, привела б, може, і до чогось ліпшого, але, підштовхувана на неправу путь, викривлена, як і все інше у того, кому вона належить, привела лиш до самозневаги, зарозумілості й безчестя.

Вона не дивилася на Флоренс, не зверталась до неї, тільки говорила, мовби сама до себе.

— Мені снилася, — вела вона далі,— така байдужість і зашкарублість серця, які виросли з цієї самозневаги, з цієї нещасної, безсилої, жалюгідної гордості, що через них вона безшелесно пішла аж до вівтаря, скоряючись одному і тому ж рідному вказівному перстові, — о мамо, мамо! — хоч і зневажала його, та воліла раз і назавжди зненавидіти себе, аніж дати йому ятрити себе знов і знов.