Домбі і син - Діккенс Чарлз
Вибачте, прошу вас.
Та що б він не говорив, його гострі очі так само пильно вивчали похилене обличчя містера Домбі, по чому знов переможно блиснули на картину, немов запрошуючи її подивитися, як йому ще раз вдалося розкрутити свого патрона і що зараз буде.
— Турботе, — мовив містер Домбі, блукаючи очима по столу; голос його дещо змінився, заквапився, губи побіліли. — Тут нічого перепрошувати. Ви помиляєтесь. Це не пов'язане з якимись спогадами, як ви думаєте, а з тим, що ми говорили. Я не схвалюю ставлення місіс Домбі до моєї дочки.
— Вибачте, — сказав містер Турбот, — я не зовсім розумію.
— То зрозумійте, — відповів містер Домбі, — що ви можете — ні, мусите — висловити це місіс Домбі, як мій категоричний протест. Прошу сказати їй, що її відверта прихильність до моєї дочки мені неприємна. На це можуть звернути увагу. Це може привести до того, що люди почнуть порівнювати ставлення місіс Домбі до моєї дочки зі ставленням місіс Домбі до мене. Будьте ласкаві сказати місіс Домбі, що я не хочу цього і сподіваюся, що вона негайно вволить моє бажання. Може, місіс Домбі робить це щиро; може, це просто примха; може, це робиться, аби допекти мені, — не знаю, але, хай там що, я цього не хочу. Якщо це у місіс Домбі щиро, то тим охочіш вона повинна уступити, бо такою відвертою демонстрацією робить погану послугу моїй дочці. Якщо в моєї дружини є ще якісь почуття зверх і понад належної їй покірності мені, то вона може, гадаю, виявляти їх до кого завгодно; але хай насамперед виявить покору мені! Турботе, — містер Домбі притлумив свій незвичний запал і заговорив тоном, більше схожим на той, яким він звичайно утверджував свою велич, — прошу вас не оминути цього питання, і не злегковажити його, тільки вважати за вельми важливий пункт моєї інструкції.
Містер Турбот кивнув головою, підвівся з-за столу і, замислившись, став перед каміном, приклавши до гладенького підборіддя руку; поглянув згори на містера Домбі зі злісним, наполовину людським, наполовину звірячим лукавством, яке можна примітити в деяких монастирських скульптур та потвор, що оздоблюють ринви Містер Домбі, потрохи повертаючи собі самовладання, а чи охолоджуючи свої емоції усвідомленням того, як високо він себе поставив, поволі набирався звичної бундючності й сидів мовчки, дивлячись на папугу, що вигойдувалась у своїм кільці-обручці.
— Перепрошую, — сказав Турбот, ухопивши раптом свого стільця і сідаючи навпроти містера Домбі, — але я все ж не розумію. Місіс Домбі знає, що ви можете зробити мене виразником вашого невдоволення?
— Так, — ствердив містер Домбі. — Я сказав їй.
— Добре, — похапцем мовив Турбот, — але чому?
— Чому? — не без вагання повторив містер Домбі. — Тому що я їй сказав.
— Ну, так! — вигукнув Турбот. — Але навіщо ви це сказали? Бачите, — провадив він, осміхаючись, і обережно, наче кіт, що не випустив ще пазурів, поклав свою оксамитну долоню на руку містерові Домбі,— якщо я до кінця зрозумію ваші думки, то, певне, буду вам корисніший і матиму щастя справді прислужитись вам. Здається, я їх розумію. Я не маю честі тішитись прихильністю місіс Домбі. Людина мого становища і не має підстав розраховувати на це, але ж факт, що я не користуюся її симпатією?
— Мабуть, так, — сказав містер Домбі.
— Отже, — вів далі Турбот, — те, що ви виражатимете своє невдоволення через моє посередництво, буде цій леді особливо неприємним?
— Мені здається, — з гордовитою стриманістю, але і з певним зніяковінням мовив містер Домбі, — що погляди місіс Домбі не мають жодного значення, і цю справу вирішуємо тільки ми, Турботе. Але, може, ви й маєте слушність.
— І — прошу вибачення, — казав далі Турбот, — чи не помиляюся я, гадаючи, що ви вбачаєте в цьому спосіб приборкати гордощі місіс Домбі, — вживаю цього слова, говорячи про рису характеру, яка, коли її тримати в належних рамках, красить і ще більш ушляхетнює даму, настільки удатну вродою й талантами, — і не те щоб покарати, а просто схилити до покори, якої ви цілком природно і по праву вимагаєте?
— Я, як ви знаєте, Турботе, не звик, — відповів містер Домбі, — аж так докладно пояснювати мотиви, чому я вважав за відповідне вибрати ту чи іншу лінію поведінки, але й спростовувати ваші слова не буду. Якщо у вас є якісь серйозні заперечення, то це зовсім інша річ, і вам досить лише заявити про це. Тільки, признаюсь, я ніколи не думав, що будь-яке доручення, довірене мною, може понизити вас…
— О! Понизити мене! — вигукнув Турбот. — У служінні вам!
— …чи поставити вас, — продовжив містер Домбі, — у прикре становище.
— Мене! У прикре становище! — гукнув Турбот. — Та я буду радий… щасливий виправдати ваше довір'я. Зізнаюся, я бажав би, щоб у цієї леді, до чиїх ніг я готовий скласти скромну свою відданість і послушенство — бо хто ж вона, як не ваша дружина! — щоб у неї не було більше жодних причин недолюблювати мене; але одне ваше бажання вище за всі інші інтереси на світі. Крім того, коли місіс Домбі позбудеться цих не зовсім правильних поглядів — спричинених, як смію припустити, новизною ситуації, в якій вона знаходиться, — то, сподіваюся, добачить у тій незначущій ролі, що мені випала, лише зернятко (бо більше людині мого становища не дано) поваги до вас і пожертви ради вас всіма іншими інтересами на світі, — зернятко, що їх вона сама матиме привілей і приємність сипати цілими пригорщами щодня.
У цю хвилину містерові Домбі знову привиділася рука, що показувала на двері, і за облесливим голосом його довіреної особи почулося відлуння слів: "Віднині ми чужі люди і ніщо вже нас чужішими не зробить!" Містер Домбі стріпнувся, проганяючи це видіння, але не похитнувся у своєму рішенні і сказав:
— Звичайно, звичайно.
— Ви більше нічого не маєте додати? — спитав Турбот, переносячи свій стілець на місце (бо вони й досі не бралися як слід до сніданку) і чекаючи на відповідь, перед тим як сісти.
— Нічого, — одмовив містер Домбі, — хіба що таке. Прошу взяти собі до уваги, Турботе, що жодне з даних вам чи майбутніх доручень не потребує відповіді від місіс Домбі. Відповіді прошу мені не приносити. Місіс Домбі знає, що я не збираюсь іти на компроміси чи узгоджувати будь-яке питання, яке постає між нами, і що моє слово є вирішальним.
Містер Турбот дав узнаки, що зрозумів усі вірчі настанови, і обидва джентльмени приступили до сніданку з тим апетитом, який їм іще лишився. Належної хвилини знову з'явився Точильник, щоб ні на мить не спускати очей зі свого пана і проводити час у мріях, повних благоговійного страху. По закінченні сніданку приведено коня містера Домбі, містер Турбот сів на свого, і вони вдвох рушили в напрямку Сіті.
Містер Турбот був у чудовому гуморі й багато балакав. Містер Домбі слухав його з царським виглядом людини, яка має право на те, щоб її розважали балачками, і час од часу поблажливо вкидав у розмову й своє слово. Отже, їхали вони не просто так собі. А ще містер Домбі, зберігаючи повагу, занадто попустив поводи, їхав на довгих стременах і дуже рідко зволяв глянути, куди ступає його кінь. Унаслідок цього сталося так, що кінь містера Домбі, ідучи швидким клусом, спіткнувся на камінь, скинув його з сідла, перекотився через нього і, борсаючись, аби підвестися, ударив його підковою.
За мить містер Турбот — добрий верхівець, гострий на око і твердий на руку, — був уже на землі і, схопивши ошалілу тварину за гнуздечку, поставив її на ноги. Інакше вранішня конфіденційна розмова була б для містера Домбі останньою. Але навіть у таку хвилину, геть червоний від збудження й поспіху, він, схиляючись над розпростертим тілом свого шефа, сяйнувши всіма зубами, пробурмотів: "Отепер-то місіс Домбі мала б слушну причину озлитися на мене, якби знала!"
Непритомного, зі скривавленими обличчям і головою містера Домбі, за допомогою робітників-дорожників і під керівництвом Турбота однесено до найближчої корчми, де невдовзі біля хворого клопоталися вже кілька лікарів, які миттю злетілися звідусіль, мовби ведені якимсь загадковим інстинктом, — так, кажуть, злітаються стерв'ятники до верблюда, що конає в пустелі. Привівши його, не без труднощів, до пам'яті, ці джентльмени заходились вивчати характер одержаних ним пошкоджень. Один лікар, що жив по сусідству, наполягав на ускладненім переломі ноги, при чому цю думку поділяв і корчмар; але двоє інших, які мешкали далеко, а тут опинилися випадково, настільки безкорисливо спростовували цей присуд, аж врешті-решт було вирішено, що у хворого, хоч сильно потовченого та посиняченого, всі кістки цілі — за винятком хіба якогось дрібнішого ребра, і що його можна під вечір обережно відвезти додому. Коли його перев'язали, — що забрало багатенько часу, — і нарешті дали йому спокій, містер Турбот знову сів на коня й поскакав сповіщати його родину.
Хитре й недобре його обличчя, яким воно бувало за кращих часів, — хоча щодо форми й правильності рис це було цілком пристойне обличчя, — як тільки він рушив в дорогу, набрало чи не найгіршого свого виразу, бо на ньому ожили всі його хитрі й недобрі думки — не стільки плани чи задуми, як передчуття можливих далеких перспектив, — і він гнав коня так, наче за людьми полював. Нарешті, опинившись на більш залюднених вулицях, він натягнув вуздечку і, сповільнивши біг, пустив білоногого, щоб той вибирав собі дорогу, як завше, а сам, наскільки зумів, сховався за звичною своєю облесно-сумирною вкрадливістю й осяйною посмішкою.
Приїхав він прямо до будинку містера Домбі, спішився тут же під дверима й попросив переказати, що хоче бачити місіс Домбі у вельми важливій справі. Служник, котрий запровадив його до кабінету містера Домбі, незабаром повернувся, кажучи, що в цю пору місіс Домбі не приймає гостей, і прохаючи вибачення, що не попередив про це відразу.
Містер Турбот, цілком готовий до холодного прийому, написав на візитній картці, що змушений наполягати на побаченні і не взяв би на себе такої сміливості вдруге (це слово він підкреслив), якби не був певен, що важливість справи служить тому виправданням. За короткий час з'явилася покоївка місіс Домбі й провела його до вітальні нагорі, де були Едіт і Флоренс.
Він ніколи не думав, що Едіт аж така вродлива. Хоч як безмірно захоплювався він принадністю її обличчя й тіла, хоч яким живим був той чуттєвий образ, котрий він носив у пам'яті — він ніколи не думав, що Едіт аж така вродлива.
Її гордий погляд перестрів його на порозі, але він дивився на Флоренс — правда, лише мить, поки, увіходячи, кланявся, — дивився з якимсь непогамовним почуттям власної, недавно здобутої влади і з тріумфом побачив, що погляд той, здригнувшись, поникає і що Едіт наполовину підвелася з крісла, вітаючи його.
Йому дуже жаль і прикро до глибини душі; годі сказати, з якою неохотою він ішов сюди, щоб підготувати її до звістки про один маленький випадок.
