Домбі і син - Діккенс Чарлз

Папуга, вигойдуючись на золотім кільці в своїй розкішній клітці, даремно силкувався привернути до себе увагу, бо Турбот був надто зайнятий гостем, щоб цікавитися нею, а гість, занурившись у думки, незрушно — щоб не сказати понуро — дивився поверх крохмаленої краватки, вп'явши очі в скатертину. Щодо Роба, який прислуговував при столі, то всі його здібності й сили так пильно були зосереджені на особі його пана, що він навряд чи зважувався допустити до себе думку, що гість цей і є той самий визначний джентльмен, до якого його приводили в дитинстві на доказ доброго здоров'я цілої родини і якому він завдячував своїми шкіряними штанцями.

— Дозвольте мені, — несподівано сказав містер Турбот, — спитати, як почувається місіс Домбі?

Він поштиво нахилився наперед і, спершися підборіддям на руку, глянув на картину, немов казав до неї: "Ану, дивись, як я його буду розкручувати!"

— Місіс Домбі почувається непогано, — відповів, червоніючи, містер Домбі. — Ви нагадали мені, Турботе, про одну розмову, яку я хотів мати з вами.

— Робіне, можеш іти, — сказав його хазяїн таким лагідним тоном, що Робін здригнувся і зник, до останньої секунди не зводячи з нього очей. — Ви, звичайно, не впізнали цього хлопця? — додав він, коли спантеличений Точильник уже був за дверима.

— Ні,— з величною байдужістю відказав містер Домбі.

— Та це й не дивно для такої людини, як ви. Малоймовірно, щоб ви його пам'ятали, — пробурмотів Турбот. — Він з тієї сім'ї, де ви брали мамку. Може, пригадуєте, що колись взяли великодушно на себе його виховання?

— То це той хлопець? — насупився містер Домбі. — По-моєму, він не робить великої честі своїм вихователям.

— Боюсь, з нього вийде добре ледащо, — знизав плечима Турбот. — Такий вже уродився. Правду сказавши, я взяв його до себе тому, що, не здатний знайти собі іншу роботу, він убгав собі в голову (думаю, то його вдома навчили), ніби має якісь права на вас, і постійно набивався, щоб докучати вам своїм проханням. І хоч мій чітко визначений і окреслений зв'язок з вашими справами носить суто діловий характер, все ж я мимоволі цікавлюся всім, що вас стосується, отож…

Він спинився, немов бажав подивитися, чи достатньо уже розкрутив містера Домбі, і знову, спершись підборіддям на руку, зиркнув на картину.

— Турботе, — сказав містер Домбі, — я розумію, що ви не обмежуєте ваших…

— Послуг, — підказав усміхнений господар.

— Ні, волію сказати — зацікавлень, — сказав містер Домбі, цілком усвідомлюючи, що робить йому вагомий і дуже приємний комплімент, — нашими діловими стосунками. Ваше уважне ставлення до моїх почувань, сподіванок та розчарувань, — як у цім-от дрібнім випадку, про який ми щойно згадали, — є тому найкращим прикладом. Я вдячний вам, Турботе.

Містер Турбот уклонився повагом і легесенько потер руки, немов боявся якимсь необережнішим рухом перебити потік конфіденційності містера Домбі.

— Ваші слова прийшлися дуже до речі, — по короткім ваганні мовив містер Домбі, — бо вони правлять за вступ до того, що я збирався вам сказати, і разом з тим нагадують мені, що все те не внесе якихось особливих змін у наші з вами стосунки, хіба що спонукатиме мене до вияву ще більшої довіри, ніж та…

— Якої мене вдостоєно досі, — підказав Турбот, знову вклоняючись. — Я не буду говорити, яка це висока честь для мене, бо такий чоловік, як ви, і сам добре знає, якої великої честі він може вділити при бажанні.

— Місіс Домбі і я, — мовив містер Домбі, з царським самозреченням пускаючи повз вуха цей комплімент, — не з усіх питань додержуємось однакових думок. Ми, по-моєму, й досі не зовсім розуміємо одне одного. Місіс Домбі треба дечого повчитися.

— Місіс Домбі має чимало рідкісних достоїнств і, без сумніву, звикла, щоб нею захоплювалися, — зауважив єлейно-звинний спостерігач щонайменших змін у тоні та погляді містера Домбі. — Але там, де панують любов, свідомість обов'язку та пошана, будь-які непорозуміння, породжені такими причинами, хутко влагоджуються.

Думки містера Домбі мимохіть полинули назад, до обличчя, що дивилось на нього в будуарі його дружини, коли владна рука показувала йому на двері, і, пригадавши той вираз любові, пошани та розуміння обов'язку, що вимальовувався на нім, він виразно відчув, як кров бухнула в його власне обличчя — відчув так само виразно, як пильне око навпроти це бачило.

— Незадовго до смерті місіс Ск'ютон, — сказав він, — ми з місіс Домбі мали невеличку розмову щодо причин мого невдоволення нею, а які вони — можете скласти собі уявлення хоч би по тому, що зайшло між мною й місіс Домбі і чому ви були свідком у той вечір, коли гостювали в нашому… в моєму домі.

— Коли я так шкодував, що був присутній, — мовив усміхнений Турбот. — Пишаючись — як і повинна пишатись людина мого становища — вашою дружньою увагою (хоча не ставлю вам цього в заслугу: ви можете робити що завгодно, нічого не втрачаючи) і знаючи, яка то велика честь для мене — бути представленим місіс Домбі ще до того як її вшановано вашим ім'ям, — я, проте, того вечора, запевняю вас, майже пошкодував, що саме мені припало таке велике щастя.

Те, що хтось — за будь-яких обставин — може шкодувати, що доскочив його ласки та протекції, видавалось містерові Домбі явищем незбагненним; отож, він, докинувши собі гідності, озвався: "Справді? А чого ж це, Турботе?"

— Боюся, — відповів довірчий посередник, — що місіс Домбі, яка ніколи не обдаровувала мене своєю прихильною увагою, — та такому, як я, і не слід сподіватися цього від жінки, гордої зроду, якій гордість так до лиця, — боюсь, що місіс Домбі не зможе вибачити мені мою безвинну участь у тій розмові. Ваше незадоволення, прошу не забувати, — ще далеко не марничка, і відбути його на собі в присутності третьої особи…

— Турботе, — обірвав його містер Домбі,— гадаю, що насамперед ідеться про мене?

— О! Та який може бути тут сумнів? — відповів той з нетерпінням людини, що визнає всім відомий і неспростовний факт.

— Я гадаю, коли йдеться про нас обох, місіс Домбі мусить бути на другому місці, — сказав містер Домбі. — Хіба ні?

— Хіба ні? — повторив Турбот. — А хіба ви не знаєте краще за всіх, що про це й питатись не треба?

— Тоді я сподіваюся, Турботе, — сказав містер Домбі, — коли вам шкода, що потрапили в неласку місіс Домбі, то зможете втішитися тим, що здобули собі мою довіру і добру думку.

— Здається, на моє нещастя, — відповів містер Турбот, — я таки стягнув на себе цю неласку. Місіс Домбі що-небудь казала вам?

— Місіс Домбі, — з холодно-байдужою величністю мовив містер Домбі, — висловлювала різні думки, які я не поділяю і не маю бажання ні обговорювати, ні навіть згадувати. Не так давно, як я уже вам казав, я ознайомив місіс Домбі з деякими моїми поглядами на шанобливість і покору в сімейному житті, які вважав за необхідне відстояти. Мені не пощастило переконати місіс Домбі в конечній потребі негайно змінити, з огляду на це, свою поведінку, задля її ж власного добра й спокою, і задля моєї гідності, і я тоді ж таки повідомив місіс Домбі, що надалі, коли визнаю за необхідне висловити якесь зауваження чи застереження, то перекажу їй свою думку через вас, мого довіреного посередника.

У погляді, яким обіймав його Турбот, з'явилося щось сатанинське, і вдарило у картину над його головою, наче спалах блискавки.

— Так-от, Турботе, — провадив містер Домбі, — кажу вам без тіні вагання: я від свого не відступлюсь. Я не той, з яким можна жартувати. Місіс Домбі повинна збагнути, що моя воля — закон, і що ніяких винятків з правил мого життя я не допускаю. Прошу вас узяти на себе цю місію, доручену мною, і, сподіваюсь, не неприйнятну для вас — попри весь жаль, який ви можете гречно висловити з цього приводу, і за який я вам, від імені місіс Домбі, кажу "спасибі", — і прошу виконати її (у чому я переконаний) так само бездоганно, як і будь-яке інше доручення.

— Ви знаєте, що вам достатньо лише наказати, — відповів містер Турбот.

— Я знаю, — маєстатично кивнув містер Домбі, — що мені достатньо лише наказати. І змушений вдатися до цього. Місіс Домбі, безперечно, жінка цілком достойна й варта…

— Вашого вибору, — докинув Турбот, улесливо вищиривши зуби.

— Може, й так, — поважно ствердив містер Домбі. — Але не видно, щоб місіс Домбі виправдовувала його настільки, наскільки він того заслуговує. В ній сидить непокора, яку треба викоренити, треба перебороти. Місіс Домбі, здається, не розуміє, — з притиском мовив містер Домбі, — що сама думка про опір мені — страховинна і безглузда.

— Ми в Сіті знаємо вас краще, — вкинув Турбот, розтягуючи рот від вуха до вуха.

— Ви знаєте мене краще, — сказав містер Домбі. — Маю надію. Щоправда, задля справедливості треба сказати, що — хоч як це важко узгодити з її подальшою поведінкою (яка не зазнала змін) — коли я, при згаданій мною розмові, довів до відома місіс Домбі, і то в доволі гострих виразах, своє несхвалення й несхитність намірів, то нагінка моя, як бачилось, справила дуже сильне враження. — Містер Домбі прорік ці слова з несказанною гідністю. — Тому хочу просити вас, Турботе, — перекажіть місіс Домбі від мене, що я змушений нагадати їй нашу розмову, бо трохи дивуюся, не бачачи її наслідків. Що змушений наполягати на зміні її поведінки згідно з вимогами, викладеними їй у тій розмові. Що її поведінка не задовольняє мене. Що вона в найвищій мірі незадовільна. І що буду прикро змушений вдатися, за вашим посередництвом, до ще більш неприємних і недвозначних висловлювань, якщо здоровий розум і належні почуття не спонукають її скоритися моїй волі, як то робила перша місіс Домбі і як — смію додати — зробила б усяка інша жінка на її місці.

— Перша місіс Домбі була дуже щаслива, — сказав Турбот.

— Перша місіс ДоМбі мала якнайздоровший розум, — сказав містер Домбі, по-джентльменському поблажливий до померлих, — і цілком відповідні почуття…

— А міс Домбі схожа на свою матір? Як ви думаєте? — спитав Турбот.

Обличчя містера Домбі враз спохмурніло. Його довірений посередник не зводив з нього проникливих очей.

— Я зачепив болючу тему, — сказав він м'яким, вибачливим тоном, що зовсім не пасував до його гострого погляду. — Даруйте мені, прошу вас. Я за своєю цікавістю забув, з якими спогадами це пов'язано.