Домбі і син - Діккенс Чарлз

Мати ж її, нестала у всьому, в одному була постійна — в потребі її бачити. Вона раз у раз поглядала на вродливе спокійне й суворе, як мармур, доччине обличчя, — то з якимсь боязким замилуванням, то з дурнуватим смішком, намагаючись викликати усмішку і в неї, то з вередливими сльозами на очах, скрушно похитуючи головою, коли не бачила в ньому уваги до себе, але завжди тягнучись до нього, і притягання це не мінялось, як інші її почуття, а цілком і незмінно володіло нею. Від Едіт погляд її часом перебігав на Флоренс, і знову на Едіт — можна сказати, метався; часом вона намагалася зосередити його на чомусь іншому, наче втікаючи від доччиного обличчя, та немов якась сила завертала його назад, хоч обличчя це ані разу не звернулося в її бік — хіба що до нього зверталися, ні разу не зачепило її бодай єдиним позирком.

Після сніданку місіс Ск'ютон, ніби по-дівочому оперту на майорову руку, а — насправжки міцно підтримувану з другого боку покоївкою Флаверс і підпирану ззаду пажем Візерсом, відвели до карети, що мала везти її, Флоренс та Едіт до Брайтона.

— То Джозефа остаточно вигнано? — спитав майор, втискуючи в дверцята своє багряне обличчя. — Хай йому біс, мадам, невже жорстокосерда Клеопатра заборонить вірному своєму Антонієві Бегстоку з'явитись перед її ясні очі?

— Забирайтесь! — відповіла Клеопатра. — Терпіти вас не можу. З'явитесь, коли я повернуся, якщо будете чемні.

— Скажіть Джозефові, що він може жити в надії, мадам, — мовив майор, — бо інакше помре в розпачі.

Клеопатра здригнулася й одхилилась на спинку сидіння.

— Едіт, голубко, — попросила вона, — скажи йому…

— Що?

— Такі страшні слова… Він говорить такі страшні слова!

Едіт дала йому знак відійти, наказала візникові рушати й залишила непотреба майора містерові Домбі. До якого він і повернувся, насвистуючи.

— Знаєте що, сер? — сказав майор, заклавши руки за спину й розкарячивши ноги. — Одна наша приятелька на тонку пряде.

— Що ви маєте на увазі, майоре?

— А те, що хутко вам бути зятем-сиріткою.

Це легковажне окреслення його особи, як бачилось, так мало припало до смаку містерові Домбі, що майор, для більшої статечності, вдався по підмогу до свого конячого пирхання.

— Хай йому біс, сер, — сказав майор, — нема чого таїти правду. Джо — людина пряма, сер. Така вже його вдача. Приймаєте старого Джоша — приймайте його таким, як є, а є він збіса жорстокий, як старий рашпіль, — щільної, Бегстокової насічки. Домбі, — завершив майор, — мати вашої дружини на божій дорозі.

— Боюся, — філософічно зауважив містер Домбі, — що здоров'я в місіс Ск'ютон похитнулося.

— Похитнулося, Домбі? — відповів майор. — Вже минулося!

— Проте зміна обстановки та належний догляд ще можуть багато зробити, — закінчив містер Домбі.

— Не вірте цьому, сер, — сказав майор. — Хай йому біс, сер, вона ніколи не куталася як слід. А хто не кутається, — майор застібнув ще один гудзик на своїм захиснім жилеті бичої шкіри, — той не має належного опертя. Зрештою, є такі, що вмирають. Вони самі хочуть цього. І вони помруть, хай йому біс! Вони вперті. Знаєте що, Домбі? Це, може, не дуже гарно, не дуже вишукано, може, й просто, і грубо, але трохи давньої, достеменно англійської Бегстокової крові було б незмірним добром для породи людської.

Подавши такі цінні відомості, майор, — котрий, поза всіма іншими притаманними йому чи бажаними якостями, що їх передбачала "давня, достеменно англійська" класифікація, досі ніким остаточно не затверджена, і справді мав давню, достеменно блакитну кров, — інакше чого б він так синів, — поніс до клубу свої рачачі очі разом з апоплексією і пирхав там цілий день.

А Клеопатра — іноді оприсклива, іноді погідна, іноді оспала, іноді бадьора, але завжди юна — того ж таки вечора добулася Брайтона, розсипалася, як звичайно, на частки, й була занесена до ліжка, біля якого чиясь похмура фантазія могла б добачити могутніший скелет, ніж покоївчин, що пантрував при рожевих запонах, приставлених сюди для скрашування Клеопатри.

На нараді найвищих медичних авторитетів було вирішено, що вона щодня повинна кататись у колясі і, коли зможе, ходити пішки. Едіт була готова супроводити її — завжди була готова супроводити її, механічно-уважна й незворушно прекрасна, як завжди, — і вони виїздили тільки вдвох, бо відтоді як матері погіршало, Едіт почувала себе ніяково в присутності Флоренс і, поцілувавши дівчину, сказала їй, що воліє бути з матір'ю наодинці.

Одного дня місіс Ск'ютон перебувала в тому примхливому, прискіпливому, ревнивому настрої, що почав проявлятися в неї після першого удару. Спочатку вона сиділа в колясі, мовчки придивляючись до Едіт, а потім ухопила її руку й гаряче поцілувала. Рука та ані потяглася до неї, ані шарпнулась — просто не опиралася, коли її взяли, а коли пустили, впала, наче нежива, назад на коліна. Тут місіс Ск'ютон почала пхинькати та хлипати, примовляючи, якою чудовою матір'ю вона була, а як нею нехтують. Скарги ці вона поновляла час од часу, навіть тоді, як, висівши з екіпажа, кульгала пішки, спираючись одною рукою на Візерса, другою на ціпок; Едіт ішла збоку, а коляса на невеличкій відстані повільно їхала слідом.

Був хмарний, вітряний день. Вони йшли плоскогір'ям, серед вапнякових горбів, де між ними і небом не було нічого, крім голої землі. Мати, знаходячи розраду в монотонності своїх нарікань, раз у раз голосила тихенько, а її поставна дочка поволі крокувала поруч, коли це віддалік, на темному пагорбі перед ними з'явилися ще дві постаті — настільки карикатурна подоба їхніх власних, що Едіт зупинилася.

Майже в ту ж мить зупинились і постаті. Та, що видалась Едіт потворним двійником її матері, тлумачила щось другій, показуючи на них. Перша ніби хотіла завернути назад, але друга — яка так нагадувала Едіт її саму, що їй замлоїло і навіть стало лячно, — рушила вперед, і тоді обоє пішли попліч.

Більшість усіх цих спостережень Едіт зробила, йдучи їм назустріч, бо спинилась була тільки на мить. А підходячи, спостерегла, що вдягнені вони бідно, як волоцюжниці, що молодша несе якесь плетіння, чи щось подібне, на продаж, а стара шкандибає з порожніми руками.

Хоч як різнилися вони вбранням, вродою і станом — вона і та молодша, — проте Едіт мимоволі порівнювала її з собою. Може, в її обличчі Едіт побачила те, що таїла у власній душі, тільки не подавала знаку. В усякому разі, коли жінка, підходячи, відповіла їй поглядом на погляд, не зводячи з неї блискучих очей, явно маючи в зовнішності й поставі щось від неї самої, та ще й, здається, думаючи те саме, що й вона, Едіт відчула, як її обсипає морозом, немов день ще дужче спохмурнів, а вітер похолоднішав.

Нарешті вони зійшлися. Стара, нахабно простигши руку, пристала, аби вижебрати щось у місіс Ск'ютон. Молодша теж зупинилася й стала перед Едіт віч у віч.

— Що ви продаєте? — спитала Едіт.

— Тільки це, — навіть не глянувши на них, виставила свій крам жінка. — Себе я давно вже продала.

— Не вірте їй, пані, — прокрякала стара до місіс Ск'ютон. — Не вірте тому, що вона каже. Вона любить таке балакати. Це моя невдячна красунечка дочка. Я, пані, від неї самі докори маю в подяку за те, що зробила для неї. Гляньте-но, пані, як вона очима їсть свою бідну стареньку матір.

Поки місіс Ск'ютон тремтячою рукою видобувала гаманця і гарячково вишпортувала з нього монети, що їх пожадливо виглядала друга стара, — обидві з трухлявості й поспіху мало не стукалися головами, — Едіт озвалася.

— Я вас бачила, — звернулася вона до старої, — колись.

— Так, пані, — вклонилася та. — В Уоріку. Тоді вранці, на алеї. Коли ви нічого дати мені не хотіли. А от джентльмен, той дав. О, хай буде благословен, хай буде благословен! — проплямкала стара, здійнявши вгору кощаву руку й страхітно вищирившись на дочку.

— І не думай стримувати мене, Едіт, — сердито сказала місіс Ск'ютон, передбачаючи заперечення з її боку. — Ти в цьому не розумієшся. Нічого мене відраджувати. Я певна, що це прекрасна жінка і добра мати.

— Так, пані, так, — зацокотіла стара, витягуючи захланну руку. — Дякую, пані. Хай вас бог благословить, пані! Ще шість пенсиків, пані хороша, — ви-бо теж добра мати.

— І теж тої вдячності не маю, хороше ви моє, стареньке створіння, не маю ніколи, запевняю вас, — захлипала місіс Ск'ютон. — Ось, нате! І потиснім одна одній руки. Ви — дуже хороше стареньке створіння, повне… як його там… і всього іншого. Ви — сама чулість і так далі, — правда?

— О, звичайно, пані.

— Так, я цього певна. От і він такий, оте шляхетне створіння, Гренджбі. Мушу ще раз потиснути вашу руку. А тепер, знаєте, можете йти; а ви, я сподіваюся, — удалась вона до дочки, — виявите більше вдячності, і природного… як його там… і все решту — мені імена ніколи голови не трималися, — бо нема в світі кращої матері, ніж оце хороше, стареньке створіння. Ходім, Едіт!

І румовище Клеопатри потряслося далі, хлипаючи й витираючи очі обережно, щоб не стерти сусідні рум'янці, а стара пошкандибала в інший бік, мнучи щелепами й підраховуючи гроші. Едіт і та, молодша, не обмінялися більше ні словом, ні жестом, але ввесь цей час ні на хвильку не зводили одна з одної очей. Так і стояли, аж Едіт, немов прокинувшись від сну, повільно рушила за матір'ю.

— Красуня ти, — пробурмотів її двійник; дивлячись їй услід, — але краса нас не врятує. Гордячка ти, але й гордощі нас не врятують! Нам треба добре знати одна одну, коли стрінемся знову!

Розділ сорок перший

НОВІ ГОЛОСИ МІЖ ХВИЛЬ

Все йде, як ішло віддавна. Хвилі вже охрипли, безнастанно шепочучи свою таємницю; пісок брижками лежить на березі; морські птахи шугають і ширяють піднебессям; вітри та хмари летять незвіданими своїми шляхами, а в місячнім сяєві білі руки вітрил манять до далеких, незримих країв.

З ніжною, журливою втіхою дивиться Флоренс на пам'ятні ці місця, де звідалося стільки смутку і водночас стільки щастя, і думає про нього в тому тихому закутку, де вони так часто розмовляли під плюскіт хвиль, що обмивали колеса його візка. І тепер, коли вона сидить там задумана, в навісному мурмотінні моря їй знову вчувається те, що він їй колись розказав, всі ті самі слова, і здається, що все її життя, і надії, й жалі відтоді — і в похмурому домі, і в палаці, яким він став, — все відбилось в рефрені цієї чудної пісні.

І милому містеру Тутсові, що блукає віддалік, тоскно поглядаючи на ту, яку він обожнює і слідом за якою приїхав сюди, але не сміє турбувати в таку хвилину, теж вчувається реквієм по маленькому Домбі в голосі вод, що безнастанно виспівують свій вічний мадригал на честь Флоренс.