Домбі і син - Діккенс Чарлз
Він хотів бачити її гордою, але гордою за нього, а не всупереч йому. Черствіючи дедалі в своїй самотині, він часто чув, як Едіт виходить кудись чи повертається звідкись, залагоджуючи повсякденні справи світського життя й анітрохи не цікавлячись, приємно це йому чи ні, байдужа до його вподобань чи невподобань — так, ніби він був її грумом. Оця холодна, зверхня байдужість — його власний, безперечний атрибут, узурпований нею, — вражала його найболючіш, і він поклав за всяку ціну підкорити її своїй величній, могутній волі.
Він довго плекав цю думку, аж одного пізнього вечора, зачувши, що дружина повернулась додому, пішов до неї. Едіт, тільки-но відвідавши матір, сиділа сама, в розкішній сукні. На її обличчі були сум і задума, але таким він бачив його тільки з порога, бо за мить у дзеркалі перед нею, мов у рамці, з'явився так добре відомий йому образ похмурої, насупленої вроди.
— Місіс Домбі, — мовив він, увіходячи, — будь ласка, мені треба сказати вам кілька слів.
— Завтра, — відповіла Едіт.
— Краще тепер, мадам, — наполягав він. — Ви неправильно уявляєте собі своє становище. Я звик сам визначати час, а не щоб мені його визначали. Ви, я гадаю, не зовсім добре розумієте, хто я і що, місіс Домбі.
— Я гадаю, що розумію вас дуже добре, — відповіла Едіт.
Вона глянула на нього і, схрестивши на неспокійних грудях білі руки, що іскрилися золотом та самоцвітами, відвела очі.
Якби вона була не така гарна і не така велична в своїй холодній стриманості, то не здужала б пробити його гординю, даючи йому відчути власну приниженість. Але вона здужала, і він відчув це дуже гостро. Він озирнувся по кімнаті: скрізь він побачив порозкидувані в безладді багаті строї й розкішні оздоби та прикраси — порозкидувані не з недбальства чи з примхи, як подумав би він, а з упертої, погордливої зневаги до коштовних речей, — і почуття приниженості стало іще гострішим. Китиці квітів, плюмажі, самоцвіти, мережива, шовки, оксамити — куди б він не глянув, всюди він бачив розсипані, понехтувані, занедбані багатства. Навіть діаманти — його весільний подарунок — неспокійно здіймалися й опадали на її грудях, немов нетерпеливилися розірвати ланцюжок і розсипатись по підлозі, щоб вона могла наступити на них ногою.
Він відчував приниженість свого становища й не крився з цим. Церемонний і чужий серед усього цього багатства барв і блиску, чужий і скований перед його господинею, чия неприступна краса мінилася тим самим блиском, відбиваючись у кожній речі довкола, мов у скалці дзеркала, він почувався розгублено і недоладно. Все, що служило її повному зневаги самовладанню, не могло не дратувати його. Роздратований, злий на себе самого, він сів і анітрохи не в ліпшому настрої продовжив розмову:
— Нам з вами, місіс Домбі, конче потрібно прийти до певного порозуміння. Ваша поведінка не подобається мені, мадам.
Вона тільки скинула на нього погляд і знову відвела очі, — хоч могла б і годину говорити, а висловити менше.
— Ваша поведінка, місіс Домбі, повторюю, мені не до вподоби. Я вже мав нагоду просити вас, щоб її було змінено. Тепер я вимагаю.
— Ви вибрали слушну нагоду для ваших зауважень першого разу, сер, і знаходите слушну форму і слушні слова для них удруге. Ви вимагаєте! Від мене!
— Мадам, — сказав містер Домбі, прибравши найбільш нищівного зі своїх величних виглядів, — я зробив вас своєю дружиною. Ви носите моє ім'я. Ви зв'язані зі мною — з моїм становищем і моєю репутацією. Я не казатиму, що всі без винятку схильні вважати цей зв'язок за честь для вас, але скажу, що я звик "вимагати" — від близьких мені і підлеглих мені осіб.
— До кого ж із них ви ласкаво залічуєте мене? — спитала вона.
— Гадаю, що, мабуть, моя дружина повинна належати — і належить, хоче вона того чи ні, — до обох категорій, місіс Домбі.
Вона пильно подивилась на нього й затиснула тремтячі губи. Він бачив, як пульсують її груди, як, спалахнувши, пополотніло її обличчя. Все це він міг бачити і бачив. Не бачив він лише одного — як у найглибших тайниках її серця пульсує потай одне заспокійливе слово — "Флоренс".
Сліпий безумець, що мчить до безодні! Він гадав, що вона боїться його!
— Ви занадто марнотратні, мадам, — сказав містер Домбі. — Занадто екстравагантні. Ви витрачаєте великі гроші,— великі принаймні для більшості чоловіків, — підтримуючи знайомства, мені зовсім не потрібні, ба, навіть і геть неприємні для мене. Я змушений наполягати на грунтовних змінах у цьому. Я знаю, що жінки, вперше діставши в руки бодай десяту частину того, що доля віддала у ваше розпорядження, схильні впадати в крайнощі. У вас цих крайнощів було більше, ніж досить. Я хотів би, щоб цілком інший досвід, набутий місіс Гренджер, послужив наукою для місіс Домбі.
Знову пильний погляд, пульсуючі груди, тремтливі губи і обличчя, то багряне, то біле; знову шепіт із глибини — "Флоренс, Флоренс", що чується їй у битті її серця.
З кожною зміною, яку він бачив у ній, зростало його зарозуміле зухвальство. Роздмухане її колишньою зневагою та недавнім почуттям власного приниження не менше, ніж теперішнім її упокоренням (як це йому здавалось), воно вже не містилося в грудях і розривало всі пута. Ну, хто ж годен опиратися його високій волі й бажанню! Він поклав взяти гору над нею, і ось — дивіться!
— Звольте також зрозуміти, мадам, — вів далі містер Домбі тоном владного наказу, — що мене треба слухати й шанувати. Люди мусять бачити, що ви ставитесь до мене з пошаною й визнанням, мадам. Я звик до цього. Я вимагаю цього, бо це моє право. Коротше, я хочу цього. Вважаю, що то була б законна вдячність з вашого боку за всі ті блага, які вам випали, і, гадаю, ніхто не здивується ані моїм вимогам, ані вашому виконанню їх… для мене — для мене! — з притиском додав він.
У відповідь — ані слова. Обличчя не змінилося. І погляд теж.
— Ваша мати, місіс Домбі, — владно промовив він, — казала мені те, що, безперечно, і ви знаєте, а саме — їй для поправи здоров'я рекомендують Брайтон. Містер Турбот був такий люб'язний…
Вона раптом змінилася вмить. Обличчя та шия спалахнули, немов на них упав червоний, недобрий відсвіт західного сонця. Спостерігши цю зміну і витлумачивши її по-своєму, містер Домбі повторив:
— Містер Турбот був такий люб'язний, що з'їздив туди й найняв там будинок. Після повернення всіх до Лондона, я вживу деяких необхідних, як я вважаю, заходів, щоб краще провадити господарство. В тому числі запрошу на посаду економки певну місіс Піпчін з Брайтона (коли вона на це згодиться) — вельми шановану там незаможну особу, яка свого часу вже прислужилася моїй сім'ї в дуже відповідальній ситуації. Така господа, як наша, місіс Домбі, якою керують лише номінально, потребує досвідченої хазяйки.
Вона вже раніше змінила позу і тепер сиділа, — все так само пильно дивлячись на нього, — крутячи браслет на руці, — крутила не легким, по-жіночому лагідним рухом, а тиснула й обертала ним так, що на тендітній білій шкірі заяріла червона смуга.
— Я помітив, мадам, — сказав містер Домбі, — і це буде останнє з того, що я вважав за необхідне сказати вам сьогодні, — я помітив, що згадка про містера Турбота хвилину тому справила на вас особливе враження. Коли мені в присутності цієї довіреної особи трапилося зробити вам зауваження щодо того, як ви приймаєте моїх гостей, вам було завгодно протестувати проти його присутності. Вам доведеться погамувати ваші протести, мадам, і миритися з його присутністю у — цілком можливо — багатьох подібних випадках, хіба що заживете той лік, який у ваших руках, — не давати мені приводу до зауважень. Містер Турбот, — мовив містер Домбі, котрий після збентеження, якому був свідком, гідно оцінив отакий спосіб упокорення гордовитої дружини і, можливо, був не проти продемонструвати згаданому джентльменові свою владу в новому, безпрограшному аспекті, — містер Турбот — мій повірник, місіс Домбі, і може бути й вашим повірником. Сподіваюся, місіс Домбі, — додав він через кілька секунд, протягом яких його дедалі ростуча пиха вдосконалювала цю думку, — мені ніколи не доведеться переказувати вам якісь зауваження чи побажання через містера Турбота, але оскільки встрявати в часті дріб'язкові суперечки з жінкою, котрій я зробив найбільшу, яку лиш міг, честь, було б, з огляду на мої становище й репутацію, приниженням для мене, то я, при нагоді, не вагаючись, удамся до його посередництва.
"Тепер, — подумав він, підводячись, зрослий у почутті моральної величі і непохитніший, непроникливіший, ніж будь-коли, — вона знає мене й мою рішучість".
Рука, що затискала браслет, важко лягла вже на груди, але вираз обличчя Едіт не змінився, коли, не спускаючи з нього очей, вона тихо сказала:
— Заждіть! Бога ради! Я маю поговорити з вами.
Чому вона мовчала досі? І що за боротьба точилася в ній, не даючи їй говорити ще кілька наступних хвилин, в які, силою волі надавши обличчю нерухомості статуї, вона дивилася на чоловіка без покори чи непокори, без приязні чи ненависті, без гордощів чи приниженості — просто уважним, пильним поглядом.
— Хіба я колись заохочувала вас шукати моєї руки? Хіба я вас зваблювала? Хіба, поки ви залицялися до мене, я була люб'язніша до вас, ніж по одруженні? Хіба я була інакша колись, ніж тепер?
— Заходити в такі розмови — річ абсолютно непотрібна, мадам, — сказав містер Домбі.
— Може, ви гадали, що я вас люблю? Чи знали ви, що я вас не люблю? Та чи ви, чоловіче, думали коли-небудь про моє серце чи про те, щоб завоювати цей непотріб? Хіба, коли вкладалася наша угода, був бодай натяк на це? З чийого боку — з мого чи з вашого?
— Всі ці питання, мадам, — сказав містер Домбі, — цілком зайві.
Перетнувши йому дорогу до дверей, вона випросталася перед ним у всій своїй величі, так само пильно дивлячись на нього.
— Ви відповідаєте на кожне з них. Відповідаєте, бачу, ще до того, як я їх ставлю. Та й не можете інакше — ви ж бо знаєте сумну правду не гірше за мене. А тепер скажіть — коли б я любила вас до самозабуття, чи могла б я віддати вам більше, ніж усю мою волю, все моє єство, як ви оце вимагали? Якби серце моє було чисте й незаймане, а ви були його кумиром — чи могли б ви чекати більшого, володіти чимось іще?
— Імовірно ні, мадам, — холодно відказав він.
— Ви ж знаєте, що в мене це зовсім не так.
