Домбі і син - Діккенс Чарлз

Ви не маєте жодного права, капітане, обзивати отак бідолашного хлопця. Коли я наймит, а ви — господар, то мене вже й обмовити можна? Що я поганого зробив? Ну-бо, капітане, скажіть, у чому я завинив, га?

Вражений в серце Точильник заплакав і заходився терти очі полою куртки.

— Ну-бо, капітане, — пхинькав покривджений, — в чім же моя вина? Хто я такий і чого накоїв? Вкрав щось? Будинок підпалив? Якщо так, то чого ви не викажете мене, не віддасте під суд? Але неславити хлопця, що вірно служив вам, тільки за те, що він не хоче собі шкодити ради вашої користі, — яка це кривда і яка погана віддяка за добру службу! Ось через що хлопці псуються і збиваються з пуття. Ви дивуєте мене, капітане, просто дивуєте.

Все це Точильник проскиглив повним сліз голосом, обережно задкуючи до дверей.

— Ти, значить, знайшов собі іншу стоянку, хлопче? — пильно подивився на нього капітан.

— Так, капітане, кажучи вашими словами, я знайшов собі іншу стоянку, — скиглив Роб, задкуючи далі. — Кращу, ніж у вас, і таку, де я обійдуся без вашого доброго слова, капітане, і це велике щастя для мене, після всього того бруду, який ви вилили на мене тільки тому, що я бідний і не можу собі шкодити заради вашої користі. Так, я знайшов собі іншу стоянку, і якби не те, що ви не маєте заміни, я б уже там був і не слухав би, як ви мене лаєте тільки тому, що я бідний і не можу собі шкодити заради вашої користі. Чого ви кривдите бідного хлопця, за те, що він не може собі шкодити заради вас, капітане? Як ви могли опуститися до цього?

— Слухай-но, хлопче, — мовив миролюбний капітан, — годі вже теє… розкидатися словами.

— То годі і вам накидатися, з вашими словами, — відрубав розгніваний праведник, задкуючи вже в крамниці й заскімливши ще голосніше. — Хай би ви вже вбили мене, ніж мали так знеславити!

— Бо, — лагідно провадив далі капітан, — ти, певно, чув про таке, як ліньок?

— Я? Про таке? — глузливо перепитав Точильник. — Ні, не чув. Ніколи не чув про таке.

— Ну, то, гадаю, дуже скоро відчуєш на собі, як не будеш пильнуватися. Я добре бачу твої сигнали, хлопче. Можеш іти.

— Ох, я можу йти вже зараз, капітане? — вигукнув Роб, зрадівши своєму успіхові. — Тільки глядіть, капітане, я не просився йти вже. І щоб ви мене потім не обмовляли, бо відпускаєте самі, з власної волі. І грошей моїх щоб не затримували!

Хазяїн його розв'язав це питання, видобувши свою бляшанку і виклавши на стіл, монета за монетою, всю належну Точильникові платню. Хлипаючи та шмигаючи носом над кожною монетою, ображений в найкращих своїх почуттях, Роб зібрав їх одну по одній, зав'язуючи кожну вузликом у хусточку; далі він видерся на дах і понапихав голубами всі свої кишені та капелюх; ще далі поліз під прилавок і згорнув свою постіль у клунок, та так голосно хлипав і шмигав при тому, ніби йому серце краялося від спогадів, і наостанок, проскімливши: "Добраніч, капітане, я не поминатиму вас лихом", — вийшов з крамниці, нешанобливо смикнув на прощання дерев'яного мічмана за ніс і, переможно щирячи зуби, пішов геть.

Залишившися сам, капітан знову взявся до огляду газетних новин, немов і не сталося нічого незвичайного чи несподіваного, і читав їх вельми старанно та настирливо. Але ані словечка звідти капітан Катл не зрозумів, хоч прочитав їх силу, бо вверх і вниз по газетних шпальтах стрибав перед ним Роб-Точильник.

Навряд чи достойний капітан хоч колись почував себе таким самотнім, як нині, — нині, коли він лишився без старого Джілса, без Уолтера, без Утіхи серця, нині, коли містер Турбот обдурив його й виставив на глум. Усіх їх заміняв йому облудний Роб, з котрим він не раз ділився спогадами, що гріли йому серце; він вірив облудному Робові й хотів йому вірити; він зріднився з ним, як з останнім членом команди вже неіснуючого судна; він став за капітана маленькому мічманові і поставив Роба за першого помічника; він був готовий чесно виконувати свій обов'язок супроти хлопця і повнився до нього таким теплом, начеб обоє вони пережили кораблетрощу й опинилися вдвох на пустельному березі. А нині, коли облудний Роб вніс у маленьку вітальню, що була немов святим місцем, зневіру, зраду і ницість, капітан Катл почувався так, наче й вітальня мала от-от піти на дно, і не дуже-то й здивувався б, якби це сталося, та й журився б не надто.

Тому-то капітан Катл і читав газету з великою увагою, хоч без жодної тями, тому-то капітан Катл ані словом не обмовився про Роба, ані гадкою не зізнався, що думає про нього, і нізащо не погодився б визнати бодай найменшу причетність Роба до того, що він зараз такий самотній, як Робінзон Крузо.

У такому ж зосередженому, діловому стані капітан у сутінках подався до Леденгольського ринку й домовився з тамтешнім сторожем, що той кожного ранку й вечора приходитиме відкривати та закривати віконниці дерев'яного мічмана. Потім він завітав до харчевні, де звелів удвоє зменшити порції страв, що їх поставляли мічманові, та до пивнички, щоб перекрити зрадникові доступ до пива. "Мій хлопчина, — пояснив капітан дівчині за шинквасом, — мій хлопчина влаштувався краще, міс". Насамкінець капітан вирішив перебрати у власність ложе під прилавком і, як єдиний охоронець майна, ночувати там, а не нагорі.

З цього ложа капітан Катл щоденно вставав відтоді рівно о шостій і насаджував на голову лискучого капелюха з виглядом самотнього Робінзона, що довершує свій туалет шапкою з козячої шкіри; і хоча його страх перед навалою дикого племені Мак-Стінджерів трохи зменшився (як це було і з отим славним моряком, коли людожери довший час не давали про себе знати), капітан не порушував усталеного порядку оборонних заходів і ніколи не виходив назустріч капелюшкові, не обстеживши його попередньо зі свого замку-фортеці. За чей час (протягом якого він не бачив містера Тутса, бо той написав йому, що поїхав з міста), власний голос почав якось чудно бриніти капітанові у вухах, а від безнастанного чищення та складання інструментів, від безнастанного сидіння за прилавком, читання чи виглядання у вікно в капітана так сильно розвинулася звичка до глибоких роздумів, що червона смужка на чолі, витиснена твердим капелюхом, інколи аж нила від надмірних розумувань.

А що рік уже минув, то капітан Катл визнав за потрібне розпечатати пакет, та, оскільки гадав це зробити в присутності Роба-Точильника, який і приніс йому пакет, й оскільки вважав, що розпечатувати його належить тільки в чиїйсь присутності, то наштовхнувся на прикру перешкоду — брак свідка. Будучи в такім-ото скрутнім становищі, капітан одного дня надзвичайно зрадів, довідавшися з рубрики "Мореплавні справи" про прибуття з каботажного плавання "Обачної Клари" під проводом капітана Джона Якчіпа, і негайно написав цьому філософові листа, просячи, щоб той ласкаво і неодмінно навідав його ввечері і, боронь боже, нікому не сказав, де він тепер живе.

Якчіп — один з тих мудреців, які діють лише тоді, коли переконані, — витратив кілька днів, потроху переконуючись, що він і справді дістав листа такого змісту. Але як тільки він осягнув і осмислив цей факт, то зараз же одрядив юнгу переказати, що прийде сьогодні ввечері. Юнга, котрий, згідно з інструкцією, мав переказати це й зникнути, сповнив свою місію, достоту мов просмолений дух, що приніс таємниче знамення.

Дуже радий, що одержав його, капітан запасся люльками, ромом та водою і став чекати на гостя у вітальні. О годині восьмій приглушені рики під дверима крамниці, схожі на мукання, морського бика, й калатання ціпка об поріг сповістили чуйне капітанове вухо, що Якчіп уже коло борту. На борт він був прийнятий негайно — кошлатий, у широченній куртці, з флегматичним обличчям червоного дерева, і з тим виглядом, що й завжди: здавалося, він нічого не бачить перед собою, — тільки пильно стежить за чимсь, що відбувається зовсім в іншій частині світу.

— Якчіпе! — гукнув капітан, хапаючи його руку. — Ну, як настрій, хлопче? Як настрій?

— Товаришу, — відповів голос зсередини Якчіпа, без будь-яких супровідних ознак з боку самого командора, — нівроку, нівроку.

— Якчіпе! — сказав капітан у захваті від його геніальності. — Ви прийшли! Ви, чоловік, чия думка осяйніша, ніж діамант, — і де ще я знайду такого, в просмолених штанях, щоб сяв мені, як діамант? Пошукайте це місце в Стенфелевім збірнику й одзначте його. Ви прийшли! І саме сюди, де колись висловили думку, що справдилася слово в слово, — капітан щиро вірив у це.

— Як-як? — рикнув Якчіп.

— Слово в слово, — сказав капітан.

— А чому? — рикнув Якчіп і вперше глянув на свого друга. — І яким шляхом? А коли так, то чому б і ні? Отож-бо.

По цих віщих словах, що від них капітан мало не знепритомнів, — в таку безодню міркувань та здогадів укинули вони його, — мудрець дозволив зняти з себе лоцманську куртку і рушив слідом за товаришем до вітальні, де рука його наштовхнулася насамперед на пляшку рому, з якого він приготував собі склянку крутого грогу, а тоді на люльку, яку він набив, запалив і почав смалити.

Капітан Катл, скопіювавши гостя по суті цих дрібничок, — бо скопіювати незворушно-самозаглиблений спосіб їх виконання великим командором було йому явно не під силу, — всівся з протилежного боку каміна, та, шанобливо спостерігаючи звідти за ним, чекав, здається, на якесь заохочувальне слово чи бодай вираз зацікавлення, що б дало йому нагоду почати розмову. Та оскільки червонодеревний філософ виявляв нечутливість до всього, крім тепла і тютюну (правда, один раз було вийняв люльку з рота, щоб звільнити місце для склянки, і мимохідь — вельми хрипливо — зазначив, що його звати Джек Якчіп — заява, не дуже годяща для початку розмови), то капітан, здобувши його увагу коротенькою вступною одою, сам розповів усю історію зникнення дядька Сола, вказавши, які зміни внесло воно в його власні життя та долю, і, завершивши оповідь, поклав пакета на стіл.

По довгій мовчанці Якчіп кивнув головою.

— Розпечатати? — спитав капітан.

Якчіп кивнув знову.

Згідно з цим капітан зламав печатку, добув з конверта два згорнені документи й прочитав відповідно два написи на них: "Остання воля й заповіт Соломона Джілса", "Лист Недові Катлю".

Якчіп, втупивши погляд у береги Гренландії, був, здавалось, готовий слухати зміст.