Домбі і син - Діккенс Чарлз
Ви бачите, як я на вас дивлюся, і можете вичитати в моїм обличчі, яким почуттям до вас воно дихає. — Жодного поруху губ, жодної іскри в карих очах, тільки той самий прискіпливий, пильний погляд супроводив її слова. — Ви знаєте моє минуле. Ви згадали про мою матір. Невже ви думаєте, що зумієте принизити, зігнути, зламати мене, домігшися послуху й покори?
Містер Домбі посміхнувся так, ніби його питали, чи може він дістати десять тисяч фунтів.
— Якщо зараз відбувається щось незвичайне, — мовила вона, провівши рукою перед очима, що ні на мить не схитнулись у своєму незрушному — і тільки — погляді, — бо тут, знаю, діється щось незвичайне, — вона піднесла руку, що лежала в неї на грудях, і важко опустила назад, — то це тому, що прохання, з яким я хочу звернутися до вас, теж незвичайне. Так, — поквапилась вона відповісти на запитання, що позначилось йому на обличчі, — я хочу звернутися до вас з проханням.
Містер Домбі поблажливо опустив підборіддя, захрумтівши накрохмаленою хусткою, сів на софу неподалік і наготувався слухати.
— Коли ви повірите, що я зараз в такому стані…— Містерові Домбі здалось, ніби в очах її блиснули сльози, і він із утіхою подумав, що довів її до плачу, хоча жодна сльозинка не скотилася їй на щоку, і погляд був такий же нерухомий, — в такому стані, аж мені самій не віриться, що я кажу все це тому, хто доводиться мені чоловіком, — і передовсім вам, — ви тоді, може, прислухаєтесь до моїх слів з більшою увагою. Той зловісний кінець, до якого ми з вами йдемо, — і, можливо, прийдемо, — відіб'ється не тільки на нас (це ще нічого), а й на інших.
На інших! Він знав, кого вона має на думці, й насупив брови.
— Я говорю з вами заради тих інших. А почасти й заради вас, та й заради себе. Від дня нашого весілля ви поводилися зі мною аж надто чванливо, і я платила вам тим же. Щодня й щогодини ви показували мені й усім довкола, що вважаєте цей шлюб великою ласкою й честю для мене. Я так не вважаю, й теж показувала це. Ви, здається, не розумієте потреби, — чи не хочете (наскільки це у ваших силах) допустити, щоб кожен з нас ішов своїм шляхом; натомість чекаєте від мене пошани, якої не матимете ніколи.
Хоч в обличчі її нічого не змінилося, але оте "ніколи" було підкреслено вже тим, як вона видихнула його.
— Ніякої ніжності до вас я не відчуваю, — ви це знаєте. Та вам і байдуже, відчуваю я її чи ні. Я знаю, що й ви її не відчуваєте. Але нас зв'язано, і в тім вузлі, як я сказала, заплутані й інші особи. Кожен з нас має вмерти. Кожен вже зв'язаний зі смертю — нашими небіжчиками дітьми. Будьмо ж поблажливіші одне до одного.
Містер Домбі глибоко зітхнув, немов хотів сказати: "Ох, і це все!"
— Немає скарбів, — вела вона далі, ще більше збліднувши, а блискучі серйозні очі, що дивилися на нього, поглибшали, — за які можна було б купити у мене ці слова і той зміст, що я в них вкладаю. Досить раз відмахнутись від них, як від пустої балачки, і вже ніяка сила, ніякі гроші не повернуть їх назад. Я обміркувала їх. Я зважила їх і виконаю те, що пропоную. Якщо ви пообіцяєте бути поблажливим до мене, я обіцяю бути поблажливою до вас. Ми з вами — найнещасніше подружжя, в якому, з різних причин, викорінено всяке почуття, що освячує шлюб чи виправдує його; але з плином часу між нами може постати хоч якась приязнь чи бодай терпимість. Я намагатимусь живити таку надію, якщо й ви докладете відповідних зусиль, і буду сподіватись, що зрілі літа свої використаю краще, ніж дитинство та молодість.
Все це вона говорила тихим, рівним голосом, не підносячи й не понижуючи його, а скінчивши, опустила руку, якій завдячувала цю врівноваженість і безсторонність, але не опустила очей, що так пильно стежили за ним.
— Мадам, — з величезною гідністю мовив містер Домбі, — я не можу прийняти до уваги таку незвичайну пропозицію.
Вона й далі так само дивилася на нього.
— Я не можу, — сказав містер Домбі, підводячись, — погодитись на укладання з вами компромісів чи угод у питанні, щодо якого мої думки й побажання вам уже відомі. Я поставив вам ультиматум, мадам, і прошу єдиного — звернути на нього якнайсерйознішу увагу.
Треба було бачити, як змінилось її обличчя, набравши свого колишнього, ще глибшого і сильнішого виразу! Треба було бачити, з якою огидою відвернула вона від нього свої очі! Треба було бачити, як гордо спалахнуло її чоло, який гнів та обурення, яку зневагу й відразу освітило те полум'я і як раптом, наче дим, зникла бліда й поважна відвертість! Він не міг не дивитися на неї, хоча дивитися на неї було страшно.
— Ідіть, сер! — мовила вона, владною рукою показуючи йому на двері. — Наша перша й остання відверта розмова дійшла кінця. Відтепер ми з вами такі чужі, що чужішими вже ніщо нас не зробить.
— Можете бути певні, мадам, — сказав містер Домбі, — що я твердо йтиму своїм шляхом, і ніякі декламації не змусять мене збочити з нього.
Вона, не відповідаючи, повернулась до нього спиною й сіла перед дзеркалом.
— Я покладаюся на те, що ви краще зрозумієте свій обов'язок, відчуєте все як слід і глибше розважите, мадам, — сказав містер Домбі.
Вона не озвалася ні словом. Єдине, що він побачив у дзеркалі, — це вираз гидливості, неначе він був павуком на стіні або тарганом на підлозі, якого вона не помітила, — чи, радше, павуком або тарганом, якого вона помітила, розчавила в ту мить, коли відверталась від нього, та так і покинула лежати між дохлої, бридкої черви.
Коло дверей він озирнувся на яскраво освітлену, пишну кімнату, на розкидані довкола прекрасні, блискотливі речі, на постать Едіт, що в розкішнім уборі сиділа перед дзеркалом, на обличчя її, в тому дзеркалі відбите, і подався в свою кімнату роздумів, несучи в собі образ усього цього і дивне, підсвідоме питання (що, бува, заблукає чоловікові в голову), — як усе це виглядатиме, коли він іще раз навідається сюди.
А поза тим містер Домбі був повен глибокої мовчанки, глибокої гідності та глибокої певності, що добувся свого, — й залишився такий і надалі.
Він не збирався їхати з дамами до Брайтона, але за сніданком у день їхнього від'їзду, тобто за день чи два, люб'язно повідомив Клеопатру, що незабаром завітає туди. Не можна було баритися з доставкою Клеопатри до будь-якого місця, корисного для її здоров'я, бо вона, здається, вже хилилась і була готова повернути землі свою частку праху.
Другого апоплексичного удару у неї не сталося, але стара ніяк не могла видужати від першого. Вона ще більше схудла та зморщилася, ще більше здитиніла, стала ще дивовижніше плутатись у думках та забуватись. Останнє проявлялось, між іншим, і в тому, що вона почала з'єднувати прізвища двох своїх зятів — живого й небіжчика — і здебільшого називала містера Домбі "Гренджбі", або "Домбер", або, не задумуючись, і так, і так.
Втім, вона все ще була юна, дуже юна і, квітнучи юністю, вийшла й до прощального сніданку — у новім, притьмом пошитім капелюшку та в дорожній сукні, вишитій та помережаній як платтячко перестарілого немовляти. Вдягнути її в той каверзний капелюшок було нелегко, як і нелегко було, вдягнувши, втримати його на бідолашній труській голові. Бо новий капелюшок мав не лише незбагненну здатність з'їжджати весь час набакир, а й вимагав постійного приплескування з боку покоївки Флаверс, яка і була приставлена виконувати цю службу під час сніданку.
— Ну, любий мій Гренджбі, — сказала місіс Ск'ютон, — ви повинні категорично обід, — вона тепер вкорочувала деякі слова, а дедалі й зовсім пропускала, — що невдовзі приїдете до нас.
— Я допіру казав, мадам, — голосно й старанно мовив містер Домбі, — що приїду за день-два.
— Господь з вами, Домбер!
Тут майор, що прийшов попрощатися з дамами, і байдуже, мов якесь безсмертне створіння, витріщив на неї свої апоплексичні очі, проказав:
— Отакої, мадам, — то ви старого Джо не запрошуєте?
— А хто він такий, гадковий негідник? — пробелькотіла Клеопатра. Але Флаверс, що ляснула її по тім'ї, здається, повернула їй пам'ять, і вона додала: — О, та це ж ви про себе, погане ви створіння!
— З біса дивно, сер, — шепнув майор містерові Домбі. — Кепська справа. От що значить не закутуватись як слід! (Сам майор був застібнутий по підборіддя). Та про кого ж, як не про Джо, старого Джо Бегстока, Джозефа — вашого раба, мадам, — може говорити Дж. Б.? Ось! Ось він! Ось Бегсток як бик, мадам! — вигукнув майор, гучно гупнувши себе в груди.
— Люба моя Едіт… Гренджбі… движна річ, що майор… — ображено почала Клеопатра.
— Бегсток! Дж. Б.! — гукнув майор, бачачи, що вона не може пригадати його прізвище.
— Нехай, це не важливо, — сказала Клеопатра. — Едіт, голубко, ти ж знаєш, я ніколи не пам'ятала імен… Про що ж це я? А! движна річ, що стільки люд хоч мене відвідати. Та я ж ненадовго. Я ж повернуся. Хіба не мож зачекати, аж я повернуся?
Клеопатра, явно збентежена, обдивлялася всіх, хто сидів за столом.
— Я зовсім не хочу гостей, справді, не хочу, — мовила вона. — Трохи спокою… і все таке інше… більше нічого не трібно. Жодне огидне створінь не повинно ближатись до мене, доки не струсону з себе цього ціпеніння, — і, в моторошній спробі воскресити свої кокетливі манери, тицьнула віялом у майора, але натомість перекинула чашку містера Домбі, що сидів зовсім з іншого боку.
Потому вона прикликала до себе Візерса й доручила йому передати вказівки щодо деяких дрібних змін у її кімнаті, які мають бути зроблені ще до того, як вона повернеться, і починати слід негайно, бо важко сказати, як скоро вона повернеться, маючи купу різних зобов'язань і всіляких візитів. Візерс, з належною шанобливістю вислухав ці розпорядження й обіцяв, що все буде виконано, але коли відступив кілька кроків назад, то, здається, не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на майора, котрий не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на містера Домбі, котрий не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на Клеопатру, котра не могла стриматись, щоб не струсити капелюшок собі на одне око і не цокотіти ножем та виделкою так, немов грала на кастаньєтах.
Одна Едіт ні разу ні на кого не глянула, одну її, здається, не дивувало ніщо в її матері. Вона просто слухала її белькотання, щонайбільше повертаючи до неї голову, коли та щось їй говорила; відповідала їй кількома тихими словами, коли це було потрібно, іноді обривала її, коли та заговорювалась, чи упівслова навертала її думки на стежку, з якої вони збилися.
