Домбі і син - Діккенс Чарлз

Тож капітан, одкашлявшись, почав читати вголос листа:

— "Любий Неде, коли я від'їздив до Вест-Індії…"

Тут капітан урвав і пильно подивився на Якчіпа, котрий вперто дивився на Гренландське узбережжя.

"…у слабкій надії щось довідатись про мого дорогого хлопчика, я добре знав, що, якби вам був відомий мій намір, ви перешкодили б йому або поїхали б зі мною, і тому мовчав. Коли ви читатимете цього листа, Неде, я, певне, буду вже мертвий. Тоді ви легко пробачите старому другові його безголов'я і зрозумієте той стан неспокою і непевності, який штовхнув його на таку нерозважну мандрівку. Ну, годі про це. Я не маю великої надії, що мій бідний хлопчик прочитає колись ці рядки чи що його чесне обличчя ще буде втіхою вашим очам".

— Ні, ні, вже не буде, — в журній задумі сказав капітан, — не буде. Давно він лежить, давно спочиває…

— У водах Біскаю, — о! — ревнув раптом містер Якчіп, що мав музикальний слух, і це, як гідна данина пам'яті небіжчика, так розчулило капітана, що він вдячно потис йому руку і мусив витерти очі.

— Гай-гай! — зітхнув капітан, коли луна від реву Якчіпа перестала дзвеніти шибками віконця у стелі. — "Він горе носив, і з горя він зліг", — пошукаймо добре і знайдемо це місце.

— І лікар йому не поміг, — зазначив Якчіп.

— Атож-бо, — сказав капітан. — Яка там з лікарів користь, на глибині до двохсот сажнів! — І, вернувшись до листа, читав далі: — "Але якби він був при вас, коли ви його відкриєте…", — капітан мимоволі озирнувся і похитав головою, — "…або коли б дізнався про нього…", — капітан знову похитав головою, — "…то передайте йому моє благословення! Заповіт, може, написано не по формі, але то мало важить, бо зацікавлені в ньому лише ви та він, а я одного хотів би — хай, коли він живий, та дещиця, яка ще, може, зостанеться після мене, перейде йому, а як ні (чого я дуже побоююсь) — то вам, Неде. Я знаю, що ви вволите мою волю. Нехай благословить вас бог за це й за вашу приязнь до Соломона Джілса". Якчіпе! — врочисто проголосив капітан. — Що ви на це скажете? Ось ви тут сидите — чоловік, якому від малечку голову трощили і який з кожним рубцем нових думок набирався. Що ви скажете на це?

— У разі, — з незвичайною для нього швидкістю відповів Якчіп, — якщо він помер, то моя думка така: він уже не повернеться. У разі, якщо він живий, то моя думка — повернеться. Чи кажу я, що він напевне повернеться? Ні. Чому? Тому, що все залежить од маневра.

— Якчіпе! — гукнув капітан, який, здавалося, складав думкам свого славного приятеля тим вищу ціну, чим важче було їх зрозуміти. — Якчіпе, — повторив капітан, сам не свій від захвату, — з таким вантажем, що ви носите в голові, я, при моєму тоннажі, вмить би потоп. А що стосується заповіту, то я ніяких заходів, щоб посісти майно, вживати не думаю, — боже борони! — хіба що охоронятиму його для більш законного власника, і я таки сподіваюся, що законний власник — Сол Джілс — живий і повернеться, хоча дивно, що ніяких вісток про себе не дає. А як ви ставитеся, Якчіпе, до того, щоб сховати ці папери назад, а зверху написати, що їх було розпечатано такого-то дня в присутності Джека Якчіпа й Едварда Катла?

Оскільки ні на гренландському узбережжі, ні десь-інде Якчіп не бачив нічого, що суперечило б цій пропозиції, то її було здійснено зараз же, і видатний чоловік, на секунду перевівши погляд на довколишнє, накреслив на конверті свій власноручний підпис, уникаючи, з притаманної йому скромності, великих літер. Капітан Катл, що розписався поряд лівою рукою, закрив пакет у залізному сейфі, запросив гостя зготувати собі ще одну склянку грогу та набити ще одну люльку і, зробивши й собі те саме, занурився в міркування про можливу долю бідолашного майстра корабельних інструментів.

І тут на нього звалилася несподіванка, — така величезна й жахлива, що, якби не присутність Якчіпа, капітан Катл неодмінно пішов би на дно і від тієї фатальної хвилини був би пропащим довіку.

Як трапилося, що капітан, хай навіть потішений візитом такого гостя, не замкнув двері на ключ, — а в цьому недбальстві він, безперечно, був винен, — це одне з тих питань, яким судилося завжди бути предметом безплідних роздумів або хиткою підставою для оскаржування долі. Однак саме крізь незамкнені двері в цю мирну хвилину до вітальні ввірвалася люта Мак-Стінджер, що несла в материнських обіймах Олександра Мак-Стінджера, а з нею — безладдя і помста (не кажучи вже про милу Юліану Мак-Стінджер та її братика Чарлза Мак-Стінджера, відомого на арені його юнацьких забав як Чавлі). Вона з'явилася так блискавично й безгучно — наче вітер з околиці Ост-Індських корабелень, — що першу хвилину капітан Катл просто сидів і дивився на неї, аж поки вираз спокійної задуми на його обличчі змінився виразом жаху і відчаю.

Та щойно він усвідомив всю глибину нещастя, як інстинкт самоохорони наказав йому вдатися до втечі. Метнувшися стрілою до невеличких дверей, за якими був крутий спуск у льох, капітан дав сторчака вниз по сходах, як людина, що без огляду на синці та удари, ладна піти крізь землю, аби лиш заховатися. Ця геройська спроба дала б бажані наслідки, якби не зворушлива любов милих малюків Юліани та Чавлі, що, вчепившись йому за ноги — по одному на кожній, — залементували, висловлюючи свої дружні почуття. Тим часом місіс Мак-Стінджер, яка не бралася до жодної важливої справи, не перевернувши спочатку Олександра Мак-Стінджера задом наперед для кращого обстрілу градом гарячих ляпасів, а потім, для охолодження, садила його на підлогу (де читач і застав його при першому знайомстві), виконала весь цей ритуал так, наче приносила жертву фуріям, і, посадивши безневинного на підлозі, рушила на капітана з рішучістю, котра явно загрожувала дряпаками Якчіпу, що став був на дорозі.

Лемент двох старших Мак-Стінджерів і несамовитий рев малого Олександра (котрий, можна сказати, мав барвисте дитинство, оскільки половину цієї казкової пори прожив, синіючи від натуги) надали тим відвідинам ще жахливішого характеру. Але коли знову запанувала тиша і капітан, облитий потом, покірно звів очі на місіс Мак-Стінджер, грянуло найжахливіше.

— Ох, капітане Катле, капітане Катле! — сказала місіс Мак-Стінджер, задерши підборіддя й потрушуючи ним у лад з тим, що, коли б не слабкість її статі, можна було б назвати кулаком. — Ох, капітане Катле, капітане Катле, ви ще смієте глядіти мені в вічі, — як вас тільки земля тримає!

Капітан, в погляді якого було що завгодно, крім смілості, пробелькотів: "Тримайся!"

— Ох, яка безвольна, легковірна дурепа я була, коли пустила вас до себе, капітане Катле! — кричала місіс Мак-Стінджер. — Подумати, якими благодійствами я цього чоловіка осипала, як дітей своїх вчила любити його, шанувати, наче батька, — при тому, що на цілій нашій вулиці нема такої хазяйки чи такого пожильця, який би не знав, що я тільки збитки мала через цього чоловіка і через його пияцтво-гуляцтво, — останнього слова місіс Мак-Стінджер вжила більше для бучності та милозвучності, ніж для вираження певної думки, — при тому, що всі в один голос кричали: і як йому не стидно водити круг пальця трудящу жінку, що зрання до ночі на ногах ради своєї малечі, що в своїй убогій домівці таку чистоту тримає — хоч бери та з підлоги їж, коли є охота, і все те не дивлячись на його пияцтво і на його гуляцтво, — ось яку він опіку мав!

Місіс Мак-Стінджер спинилася звести дух, і обличчя її, після другої, дуже вдалої згадки про гуляцтво капітана Катла, переможно сяяло.

— А він ще тік-а-а-є! — Вона так виспівала цю одну голосну, що безталанний капітан відчув себе найпідлішим з чоловіків. — І не з'являється цілий рік! Од жінки! Таке в нього сумління! Духу бракує поговорити з нею по-л-ю-ю-юдськи, — знову співуча голосна, — і він тікає, як злодій! Та якби оцьому шмаркачеві,— раптом заторохтіла вона, — заманулося тікати отак нищечком, то я б так виконала свій материнський обов'язок, що він би синцями вкрився!

Юний Олександр, прийнявши ці слова за конкретну обіцянку, яку от-от виконуватимуть, з переляку і горя впав на підлогу, показавши, які в нього підошви, і зайшовся таким оглушливим криком, що місіс Мак-Стінджер була змушена взяти його на руки, щоб утишити крик, і вряди-годи, коли він знову заходився, трясла ним так, що, здавалось, у нього й зуби повилітають.

— Прекрасний чоловік, той капітан Катл, — сказала місіс Мак-Стінджер, з притиском на капітановім імені,— щоб отак ним перейматися… не спати через нього і вмлівати по тому… думати, чи не помер… і ганяти по цілому місту, як божевільна, питаючись за ним! Ох, і чудовий чоловік! Ха-ха-ха! Він вартий усіх тих турбот і мук, і навіть більших. Що ви, то все пусте! Ха-ха-ха! Капітане Катле, — голос місіс Мак-Стінджер раптом стверд, — я хочу знати, чи ви йдете додому.

Наляканий капітан глянув у свій капелюх, наче не бачив іншого виходу, крім як накласти його на голову та здатися.

— Капітане Катле, — так само рішуче повторила місіс Мак-Стінджер, — я хочу знати, чи йдете ви додому, сер.

Капітан, здавалося, був уже готовий іти, тільки щось боязко зауважив, мовляв, не варто здіймати стільки галасу.

— Но-но-но! — примирливо мовив Якчіп. — Баста, жіночко, баста!

— А ви що за один, скажіть на ласку? — з незайманою величністю відрізала місіс Мак-Стінджер. — Ви що, жили коли-небудь на Бриг-майдані, номер дев'ять, сер? Пам'ять може мені зраджувати, але не в мене вдома, я думаю. До мене там мешкала місіс Джолсон, то, певне, ви мене за неї берете. Тільки так я можу пояснити собі ваше панібратство, сер.

— Ну-ну, жіночко, баста, баста! — повторив Якчіп.

Капітан Катл ледве йняв віри, бо не чекав такого навіть від цього визначного чоловіка, дарма що на власні очі бачив, як його приятель відважно підступив до місіс Мак-Стінджер і, обхопивши її своїм синім пошарпаним рукавом, так вплинув на неї цим магічним жестом і тими кількома словами (більше-бо Якчіп нічого не казав), що, глянувши на нього, вона розпливлася сльозами й зазначила, що тепер з нею впорається й дитина, така вона розбита.

Занімілий з подиву капітан бачив, як його приятель поволеньки випровадив цю невблаганну жінку до крамниці, повернувся по грог та по свічку, одніс їй і втихомирив її, не промовивши й слова.