Домбі і син - Діккенс Чарлз

Потім ще раз заглянув — уже в лоцманській куртці, сказав: "Катле, я веду їх конвоєм додому", — і капітан, приголомшений більше, ніж коли б його самого закували в кайдани, щоб доставити на Бриг-майдан, уздрів, як уся родина з місіс Мак-Стінджер на чолі тихо-мирно прямує рядочком до виходу. Він ледве встиг витягти свою скарбничку й потай всунути кілька монет своїй колишній улюблениці Юліані і Чавлі, в якому вбачав задатки майбутнього моряка, як всі вони покинули мічманову оселю, а Якчіп, шепнувши, що все прокрутить як слід і по дорозі на корабель ще заскочить сюди, зачинив за собою двері як останній член експедиції.

Коли капітан, повернувшись до маленької вітальні, опинився на самоті, його спочатку обсіли тривожні думки, — що, мабуть, у нього галюцинації або що до нього навідувались привиди, а не люди з плоті та крові. Однак безмежна віра в командора "Обачної Клари" й безмірний захват перед ним перемогли і вправили капітана в несказанне зачудування.

Все ж час минав, а Якчіп не з'являвся, і капітана почали мучити сумніви іншого плану. Чи не затягнули Якчіпа підступно на Бриг-майдан, щоб замкнути його там як заручника? В такому разі капітанові, як людині честі, належить звільнити його, хай і ціною власної свободи. А може, він був атакований місіс Мак-Стінджер, зазнав поразки і тепер соромиться показуватись йому на очі? Може, нарешті, місіс Мак-Стінджер, з її мінливою вдачею, визнала за краще повернутися назад, на борт маленького мічмана, і Якчіп, удаючи, що веде її найкоротшим шляхом, намагається запровадити сімейство в найдикіші закутки Лондона? Але передовсім — як йому, капітанові Катлу, годилося б учинити, коли б і Якчіп, і Мак-Стінджери пропали безвісти, — що при даному, вельми дивному й непередбаченому перебігу подій було цілком імовірним?

Він бився із цими думками, поки втомився, а Якчіпа все не було. Вже й постіль розстелив під прилавком, готовий лягти, а Якчіпа все не було. Нарешті, коли капітан зовсім утратив надію його бачити — принаймні цього вечора — й почав роздягатися, почулось тарахкотіння коліс, що спинилися перед дверима, а потім — Якчіпів голос. Капітан затрусився на думку, що він не зумів позбутися місіс Мак-Стінджер і привіз її в кебі назад.

Та ні. Якчіп нікого не привіз, крім величенької скрині, яку сам втягнув у крамницю, а втягнувши, сів зверху. Капітан упізнав у ній скриню, залишену ним у місіс Мак-Стінджер, а придивившись, зі свічкою в руці, до свого приятеля, подумав, що йому, здається, море по коліна, простіше кажучи, — що він п'яний. Сказати це з певністю було важко, бо обличчя командора і в тверезому стані анічогісінько не виражало.

— Катле, — сказав командор, підводячись зі скрині й одкриваючи віко, — оце — ваше манаття?

Капітан заглянув туди і признав своє майно.

— Ловко зроблено, га, товаришу? — спитав Якчіп.

Вдячний і вражений капітан схопив його за руку й зібрався було висловити почуття, які його переповнювали, та Якчіп вивільнився одним порухом зап'ястя і, здається, спробував підморгнути своїм вертливим оком, що, в його стані, ледь не вибило його з рівноваги. По тому він шарпнув вхідні двері і щодуху понісся до "Обачної Клари" — видно, така була в нього звичка, коли він вважав, що зробив своє.

Знавши відлюдькувату вдачу свого приятеля, капітан Катл вирішив не турбувати Якчіпа на другий день, а почекати, доки він сам зволить ласкаво виявити таке бажання, коли ж ні — то піти до нього трохи згодом. Отже, від наступного ранку капітан знову зажив своїм самотнім життям, проводячи ранки, і дні, і ночі в глибоких роздумах про старого Сола Джілса, про Якчіпові пророцтва щодо нього і про все, що давало надію на його повернення. Роздуми ці значно зміцнили капітанові надії, і він підтримував їх — і себе — тим, що став виходити на поріг, виглядаючи свого друга, — тепер, здобувши незвичну для нього свободу, він наважувався і на це, — а про випадок несподіваного повернення Джілса поставив його крісло на старе місце і навів у маленькій вітальні старий порядок. А також завбачливо зняв зі стіни невеличкий портрет Уолтера-школяра, щоб не краяв Солові серця, коли він повернеться. Іноді капітан мав передчуття, що він з'явиться такого-то дня, і одної неділі замовив навіть подвійний обід — настільки був повен оптимізму. Але Соломон не з'являвся, й тільки сусіди раз у раз помічали моряка в лискучому капелюсі, що вистоював вечорами на порозі крамниці, роздивляючись на всі боки.

Розділ сороковий

ХАТНІ ВЗАЄМИНИ

Було б неприродно, якби людина з натурою містера Домбі, зустрівшись з опором такої особистості, яку сама проти себе збунтувала, пом'якшила б владну жорстокість свого характеру; або якби холодний і твердий панцер гордощів, в який вона була закута, набув гнучкості, всякчас натикаючись на зверхність, зневагу та непокору. Прокляття для таких натур — і водночас найтяжча кара, яку вони носять самі в собі, — полягає у тому, що лестощі та поступливість сприяють їхнім лихим прикметам, удобрюючи грунт, на якому вони ростуть, але й опір та невизнання теж живлять їх не менше. Зло, що є в них, росте й поширюється, знаходячи собі поживу в протилежностях. Воно живиться й солодким, і гірким. Схиляються перед ним чи нехтують, воно однаково закріпачує серце, в якому обожнюють чи клянуть його, воно — все одно владар, незламний, як диявол у страшних казках.

До першої своєї дружини містер Домбі — холодний, бундючний і зарозумілий — ставився так, наче був надлюдиною, і мало що не вважав себе таким. Він був для неї "містером Домбі", коли знайомився з нею, і залишився "містером Домбі", коли вона помирала. Протягом усього їхнього подружнього життя він утверджував свою велич, а вона її слухняно визнавала. Він статечно сидів на недосяжному вершечку свого трону, а вона скромно мостилася десь на підніжжі; і що ж то за добро — жити сам на сам зі своєю єдиною ідеєю! Він думав, що гордовитість його другої дружини додасться до його гордості, зіллється з нею і піднесе ще вище його велич. Він гадав, що стане ще величніший, підкоривши собі пиху Едіт. Йому й на думку не спадало, що пиха ця може повстати проти нього. І тепер, коли вона ставала йому на дорозі на кожнім кроці, на кожнім повороті його повсякденного життя, повертаючи до нього холодне, викличне, повне зневаги обличчя, його власна гординя, замість поникнути чи хоча б голову схилити під ударом, пускала нові пагони, зосереджувалась і поширювалася, стала похмурніша, дратливіша, затятіша, ніж будь-коли раніше.

Закутий у такий панцер, носить у собі й ще одну тяжку кару. Панцер той — непроникний для примирення, любові, довір'я; він відштовхує щире співчуття, віру, ласку — будь-які ніжніші почування; але до глибоких ураз самолюбства він чутливий так само, як оголені груди — до сталевого леза; й урази ті ятряться так довго й болюче, як не ятряться жодні інші рани — навіть ті, що їх збройна рука самої ж гордині нанесла іншій гордині, беззбройній і поваленій ниць.

Такі рани були і в нього, і він болісно відчував їх на самоті в старих своїх кімнатах, куди знов став частенько навідуватись, просиджуючи там довгі години. Доля, здавалось, присудила йому бути завжди сильним та гордим — і завжди безсилим і приниженим там, де слід було бути найдужчим. І хтось, як здавалось, був посланий нею, щоб вершити тяжкий її присуд.

Хто? Хто зумів завоювати його дружину, як і колись — його сина? Чию перемогу він бачив тоді, сидячи в темнім кутку? Чиє найменше слово важило більше, ніж уся його потуга? Хто, обійдений його любов'ю, турботою, увагою, розцвів пишним цвітом, тоді як ті, необійдені, померли? Хто ж, як не та сама дитина, на яку він не раз, відколи вона всиротіла, поглядав з тривогою боячись, щоб не зненавидіти її часом, і яка дочекалася, що побоювання ці справдились, бо він її дійсно ненавидів.

Так. Він мусив зненавидіти, і зненавидів, дарма що кілька промінчиків сяєва, в якому вона постала перед ним у той пам'ятний вечір повернення додому, часом пробивалися ще й тепер. Він знав, що дочка його гарна, не заперечував, що вона граційна та чарівлива і що ясний світанок її жіночості заскочив його зненацька. Але він навіть це обернув проти неї. Невиразно усвідомлюючи, що відрізав себе від інших сердець, тужачи за тим, що сам усе життя відпихав, він, цей нещасний чоловік, у своїх важких, нездорових думках ліпив викривлений образ власних правд і кривд і ним вигороджував себе проти неї. Чим більше достоїнств добачав він у ній на майбутнє, тим більші претензії був готовий висунути до неї, до її поваги й покори в минулому. Та й чи бачив він коли її повагу й покору? Чиє життя вона скрашувала — його чи Едіт? Кому першому відкрилася її врода — йому чи Едіт? Та ж вони, від самого дня її народження, ніколи не були як батько з дочкою! Вона завжди була чужа йому, завжди й скрізь ставала йому на перешкоді. А тепер бере участь у змові проти нього. Вже сама її врода зм'якшувала серця, черстві до нього, і ця протиприродна всепереможність ображала його.

Може, до цього додався і неясний голос батьківського почуття, що прокинулось в його серці, — все ж егоїстичного, викликаного лише вбогістю його теперішнього становища, порівнюючи з тим багатством, яке вона могла б унести в його життя. Може, й так, але він приглушував цей далекий грім гуркотом хвиль своєї пихи. Він не визнавав нічого, крім своєї пихи. І в цій писі — клубку протиріч, принижень і самокатувань — він її ненавидів.

Похмурому, оприскливому, впертому демонові, що опанував його душу, дружина його протиставила свою — відмінну й не меншу пиху. Їхнє життя ніколи б не було щасливим, але ніщо не могло так його знещасливити, як немилосердна, заповзята боротьба цих двох сил. Його пиха вимагала підтримки і визнання з її боку його величної зверхності. Вона ж радше пішла б на плаху і до останку не зводила б з нього погордливих очей, повних незворушно-спокійної зневаги. Ось яке визнання мав він од Едіт! Хіба він знав, які бурі, які боріння привели її до цієї вінценосної милості — його руки? Хіба він знав, за яку велику поступку зі свого боку вважала вона оту силувану згоду стати йому дружиною?

Містер Домбі поклав довести їй, що верховенство належить йому. Існувати повинна лише його воля.