Домбі і син - Діккенс Чарлз

Мадам, саме коли я був повен сум'яття й лихих передчуттів з цього приводу, містер Домбі викликав мене до Лімінгтона. Там я побачив вас. Там же й довідався мимохіть, яку роль в його житті ви мали відіграти невдовзі, — на його і ваше довговічне щастя. Там же й вирішив зачекати, поки ви утвердитеся в цьому домі, і вчинити так, як вчинив зараз. Я не боюся, що, схоронивши у вашім серці всі відомі мені факти, зраджу своєму обов'язку супроти містера Домбі, бо в таких подружжях, як ваше, — що мають єдиний розум і єдине серце, — одна особа майже цілком заступає іншу. Отже, я однаково полегшую своє сумління, розповівши все це або вам, або йому. З причин, уже згаданих, я вибрав вас. Чи можу я сподіватися, що щирість мою визнано і я вільний скинути з себе відповідальність?

Він довго пам'ятатиме погляд, який послала йому Едіт, — та й хто б забув його? — і боротьбу, що точилася в її грудях.

— Я визнаю її, сер, — нарешті сказала вона. — Будьте ласкаві вважати, що справу закінчено і що це лишиться поміж нами.

Містер Турбот низько вклонився і встав. Едіт встала теж, і він вельми смиренно попрощався. Але Візерса, що спіткався з ним на сходах, вразила краса його зубів і променистість посмішки, а коли він їхав на своєму білоногому коні, перехожі приймали його за дантиста, приголомшені такою фаховою рекламою. А Едіт, коли вона теж виїхала в кареті, перехожі брали за велику пані, щасливу тим, що вона багата і гарна. Та вони не бачили її за хвилину перед тим, саму в своїй кімнаті, і не чули, як бились у неї на вустах три слова: "О Флоренс, Флоренс!"

Місіс Ск'ютон, розкошуючи на софі та попиваючи шоколад, не чула нічого, крім вульгарного слова "справи", до якого ставилась з такою смертельною відразою, що давним-давно вигнала його зі свого словника, і в результаті — вельми чарівно й докладаючи чимало серця (не кажучи вже про душу), — допровадила своїх модисток та інших постачальників ледь не до руїни. Отож місіс Ск'ютон не ставила жодних запитань і не виявляла щонайменшої цікавості. До того ж при виході з дому чималого клопоту завдав їй оксамитно-персиковий капелюшок, що під рвучким вітром шалено силкувався збутись її товариства і не йшов ні на які угоди. Коли ж дверцята карети зачинили і вітру не стало, на штучні троянди знову напав параліч, термосячи ними, мов ціла богадільня перестарілих зефірів. Загалом кажучи, роботи в місіс Ск'ютон було досить і велося їй не найкраще. Не покращало їй і надвечір, бо коли містер Домбі велично-врочисто і щораз нетерплячіше походжав по вітальні (вони втрьох мали їхати на званий обід), до місіс Домбі, що вже півгодини, цілком одягнена, чекала на матір у своїй гардеробній, прибігла сполотніла Флаверс-покоївка зі словами:

— Прошу вибачення, мадам, але я нічого не можу з місіс зробити!

— Що сталося? — спитала Едіт.

— Та я й сама не знаю, мадам, — відповіла перелякана покоївка. — Вона кривить гримаси!

Едіт побігла з нею до материної кімнати. Клеопатра була в повному парадному строї — з діамантами, рукавцями, рум'янцями, кучериками, зубами та всяким іншим молодечим приладдям… Але пана Параліча годі було обдурити — він вже давно обрав її жертвою і розбив її перед дзеркалом, де вона й лежала, наче почварна лялька, що гепнулася на землю.

Її безсоромно розібрали на частини і ту дещицю, що була таки справжньою місіс Ск'ютон, поклали до ліжка. Послали по докторів, які незабаром з'явились. Ужито міцних ліків; висловлено думку, що від цього удару вона очуняє, але другого не переживе; і так пролежала вона багато днів, безмовно втупившись у стелю, іноді, — коли її питали, чи знає вона, хто біля неї або щось подібне, — видаючи незрозумілі звуки, а іноді взагалі не відповідаючи ні знаком, ні жестом, ні порухом очей.

З часом до неї стала повертатися свідомість і почасти здатність рухатися, але не говорити. Одного дня вона почала володіти правою рукою і, явно чимось стурбована, жестом прикликала до себе покоївку та показала, що потребує паперу й олівця. Покоївка негайно подала їх, гадаючи, що пані хоче написати заповіт чи останнє своє бажання, а що місіс Домбі не було вдома, то покоївка в урочистому піднесенні чекала на результат.

Після довгого й марудного шкрябання, викреслювання і вставляння зайвих літер, що, здавалось, самі по собі зривалися з олівця, стара простягла покоївці ось такий документ: "Рожеві запони".

А що та геть остовпіла (причину можна зрозуміти), то Клеопатра вдосконалила рукопис, додавши ще два слова, і тепер він звучав так: "Рожеві запони для докторів".

Покоївці прийшло наздогад, що запони їй потрібні для поліпшення кольору шкіри в очах вищезгаданих фахівців, і оскільки всі, хто знав місіс Ск'ютон, не сумнівались у правильності цієї думки (вона невдовзі й сама це потвердила), то їй над ліжком повішали рожеві запони, і від того дня вона стала дуже швидко одужувати. А незабаром вже могла сидіти — в кучериках, мережаному чепчику та в пеньюарі — і дозволяти собі деякі вкраплення штучного рум'янцю в западини на щоках.

Моторошно було дивитись на цю стару жінку, що пускала бісики, гримасувала та кокетувала зі смертю, наче з майором. Але й психічні зміни, що сталися по тому як її побив грець, були не менш жахливі й так само наводили на роздуми.

Чи то, ослабнувши на розумі, вона стала ще хитріша і облудніша, ніж досі, чи то перестала відрізняти свою вдавану подобу від свого справжнього єства, чи то в ній прокинулись іскорки сумління, неспроможні ні розгорітися, ні згаснути, чи то внаслідок удару, якого зазнав її організм, випливли всі оті чинники вкупі (останнє припущення і є, мабуть, найвірогідніше), — але результат був такий: вона стала надзвичайно гостро вимагати від Едіт уваги, пошани та вдячності; на всі лади вихваляла себе як взірець матері, якій і ціни скласти не можна, і страшенно ревнувала Едіт до всіх. Ба більше, ніби забувши про їхню домовленість уникати розмов на цю тему, вона раз у раз натякала, що шлюб її доньки — найпевніший доказ її незрівнянної материнської любові. І все це разом із немічністю й вередливістю, природними для такого стану, правило за саркастичний коментар до її легковажно-молодечих манер.

— Де місіс Домбі? — питала вона в покоївки.

— Поїхала з дому, мадам.

— Поїхала з дому! Що ж це — вона цурається своєї матінки, Флаверс?

— Господь з вами, мадам! Звісно, ні! Місіс Домбі поїхала прогулятися з міс Флоренс.

— Міс Флоренс. Хто така ця міс Флоренс? Не кажи мені про міс Флоренс. Що для неї та міс Флоренс, порівнюючи зі мною?

Сльози, які от-от були готові пролитися, звичайно спиняли, чіпляючи на неї якусь прикрасу, показуючи їй діаманти чи оксамитно-персиковий капелюшок (вона сиділа у ньому, налаштована до прийому гостей, не один тиждень, перш ніж здужала вийти надвір), і вона тихомирно чекала, аж прийде Едіт, а тільки-но забачивши горде обличчя дочки, зривалася знову.

— Ну, я так і знала, Едіт! — скрикувала вона, трясучи головою.

— В чому справа, мамо?

— Справа! Якби-то я знала, в чому справа. Світ став такий неприродний і невдячний, що я починаю думати, — серця — чи чогось подібного — у ньому явно не лишилося. Для Візерса я рідніша, ніж для тебе. Він набагато уважніший до мене, ніж моя власна донька. Аж жаль стає, що так молодо виглядаю… і взагалі… а то б, може, на мене більше зважали.

— Чого ж ви хочете, мамо?

— О, багато чого, Едіт.

— Хіба ж вам чогось бракує? А якщо й бракує, то самі тому винні.

— Сама винна! — починалося пхикання. — А якою ж матір'ю я для тебе була, Едіт! Подругою від самої колиски! І ти, що нехтуєш мною, що вділяєш мені не більше серця, аніж чужій-чужениці, — таж, Флоренс ти у двадцять разів дужче любиш — я ж бо лише твоя мати і, по-твоєму, можу за день її розбестити! — і ти ще мені дорікаєш, що я сама винна?

— Та нічим я вам не дорікаю, мамо. Чого ви весь час говорите про це?

— Хіба це не природно? Як же мені не говорити, коли я — сама чулість та любов, а мене щоразу так жорстоко ранять, — кожним поглядом, який ти кидаєш на мене?

— Я зовсім не хочу вас ранити, мамо. Чи ви забули, про що ми з вами домовлялися? Киньмо ж згадувати минуле.

— О, киньмо згадувати! І киньмо згадувати про вдячність до мене, про любов до мене; і киньмо мене самотіти в цьому куті, без догляду й без товариства, а ти заводь собі нових родичок і носися з ними, хоч вони ніякісінького права на тебе не мають! Боже милий, Едіт! Та чи знаєш ти, на чолі якого вишуканого дому ти стала?

— Знаю. Але годі вже.

— А це шляхетне створіння, Домбі! Чи знаєш же ти, що ти його дружина, Едіт, і в тебе є і статки, і карети, і бозна-що ще?

— Звичайно, знаю, мамо, — і то дуже добре.

— Є все те, що було б, якби та напрочуд добра душа… як же його звали?.. Гренджер… якби він не помер. І кому ти маєш дякувати за це все, Едіт?

— Вам, мамо, вам.

— То обійми ж і поцілуй мене, покажи, що ти знаєш, Едіт, — кращої матері, ніж я в тебе, на світі не було. Не примушуй мене гризтися й журитись твоєю невдячністю, аж зроблюся страховиськом, бо тоді, коли я знову вийду на люди, мене ніхто не впізнає: навіть та ненависна тварюка, майор.

Але часом, коли Едіт наближалася до матері і, схиливши свою величну голову, притулялась холодною щокою до її щоки, мати раптом сахалася, немов зі страху, починала тремтіти й кричала, що втрачає розум. А інколи вона принижено просила Едіт посидіти біля її ліжка, і поки та сиділа, заглибившись у власні думки, дивилась на неї з безглуздим виразом на всохлому обличчі, якого навіть рожеві запони скрасити не могли.

Проте з плином часу рожеві запони скрашували Клеопатрі одужання, скрашували і вбрання — ще більш дівоче, ніж досі, щоб покрити викликані хворобою збитки, — і рум'янець її, і зуби, і кучерики, і діаманти, і рукавиці, і цілий гардероб ляльки, що звалилася колись перед дзеркалом. Вони скрашували іноді й певну нечіткість вимови, яку стара прикривала дівочим хихотінням, а деколи й провали пам'яті, що траплялися, коли їм заманеться, немов передражнюючи свою примхливу власницю.

Та чого вони так і не скрасили — то це її нової манери говорити з дочкою чі думати про неї. І хоч дочка ця часто опинялася в полі їхнього впливу, рожевий відсвіт так ні разу й не пом'якшив її суворої вроди, злившись із променистою посмішкою чи з лагідним світлом доччиної любові.

Розділ тридцять восьмий

МІС ТОКС ПОНОВЛЮЄ ДАВНЄ ЗНАЙОМСТВО

Бідолашна міс Токс, покинута своєю приятелькою місіс Чік і позбавлена щастя бачити містера Домбі (бо ні дзеркало на каміні, ні клавесин, ні будь-яке інше, призначене для святкових пам'яток місце в її квартирі на Принцесинім майдані не було вшановане парою гарненьких весільних запрошень, пов'язаних срібною ниточкою), занепала духом і поринула в глибоку журбу.