Домбі і син - Діккенс Чарлз
Слово честі, навряд чи ви розумієте власні почуття так, як розумію їх я. Для мене в світі нема нічого жахливішого, як вимушена розлука з міс Домбі.
Тут Сюзанна уже повністю оддалася своєму горю, аж боляче було на неї дивитися.
— Послухайте, — мовив містер Тутс, — давайте не теє… тобто, я хочу сказати, давайте теє…
— Що, містере Тутс? — здивувалась Сюзанна.
— Ну, поїдемо до мене та пообідаєм перед тим, як вам їхати, — сказав містер Тутс. — Кухарка моя — найдобріша на світі жінка, материнського серця… і з радістю зробить усе, щоб вам стало легше. її син, — додав містер Тутс до цієї рекомендації, — учився у "Притулку Христа" й загинув од вибуху на пороховій фабриці.
Сюзанна прийняла цю люб'язну пропозицію, і містер Тутс приставив її до своєї оселі, де їх зустріла вищезгадана матрона, яка цілком відповідала отій характеристиці, і Курча, який, побачивши в кареті жінку, вирішив був, що містера Домбі, за його давньою порадою, вже перегнуто вдвоє, а міс Домбі — викрадено. Цей джентльмен викликав у міс Ніппер чимале здивування, оскільки після поразки у двобої з Жайворонком обличчя його було так покалічене, що його навряд чи можна було показувати на люди з приємністю для глядачів. Сам Курча пояснював цей жалюгідний стан тим, що на початковому етапі йому не вдалося уникнути захвату голови і той Жайворонок жорстоко покулачив його і гепнув на лопатки. Але, як випливало з опублікованого звіту про цей великий поєдинок, Жайворонок вже від самого початку тримав гору в усьому, і Курча було товчено, синячено, відбивано йому дух, завдавано йому перцю, хмелю і різних інших невигод подібного гатунку, аж поки не загнано його в кут й добито остаточно.
Після ситного обіду й сердечної гостини Сюзанна вирушила на станцію диліжансів, разом з містером Тутсом, що, як і раніше, сидів поруч, та з Курчам, що примостився на передку і, попри всю честь, яку він робив цьому невеличкому товариству своєю душевною стійкістю та героїзмом, ледве чи прикрашав його своїм виглядом, з огляду на пластирі, досить таки численні. Однак Курча заприсягся собі потай, що ніколи не розлучиться з містером Тутсом (який потай мріяв відкараскатись від нього) ні за яку ціну, крім права власності на який-небудь трактир, і, гнаний бажанням чимшвидше взятися до цієї діяльності й чимшвидше спитися до смерті, відчував, що його завдання — якомога спротивитись містеру Тутсу.
Нічний диліжанс, яким мала їхати Сюзанна, був уже готовий вирушати в путь. Посадовивши її, містер Тутс нерішуче стовбичив коло вікна, і, лиш коли візник зібрався вилазити на передок, став на приступку і, встромивши досередини стривожене та схвильоване підсвічене ліхтарем обличчя, несподівано спитав:
— Послухайте, Сюзанно! Міс Домбі, знаєте…
— Так, сер?
— Як ви гадаєте, чи могла б вона… е-е… знаєте?
— Вибачте, містере Тутсе, — сказала Сюзанна, — але я вас не чую.
— Як ви гадаєте, чи могла б вона, знаєте… не те, щоб зараз, але згодом… колись… по… покохати мене, знаєте? Ох! — осмілів бідолашний містер Тутс.
— Ой, ні, — похитала головою Сюзанна. — Я сказала б — ніколи. Ні-ко-ли!
— Спасибі! — подякував містер Тутс. — Це пусте. На добраніч. Це пусте, — спасибі!
Розділ сорок п'ятий
ВІДДАНИЙ ВІРНИК
Цього дня Едіт виїздила з дому сама й повернулася досить рано. Було тільки кілька хвилин на одинадцяту, коли карета її завернула на вулицю, де вона жила.
На обличчі у неї лежав той самий вираз удаваної байдужості, що лежав на нім, коли вона вбиралася до виходу, і золотий вінець оповивав те ж таки холодне, непохитне чоло. Але краще було б бачити оті листочки та квіти пошматованими її несамовитою рукою чи понівеченими в судомному метанні, коли повний сум'яття, запалений мозок не знаходить собі місця для спочинку, аніж бачити, як вінчають вони подібний спокій — до того незворушний, до того неприступний і невблаганний, що можна було подумати: таку натуру не зм'якшити нічим; усі сили життя лиш гартували оцю твердиню.
Коли вона, під'їхавши до свого будинку, висідала з екіпажа, хтось тихою ходою вийшов з холу і, стоячи з неприкритою головою, запропонував їй руку. Лакея він відсунув убік, і їй не залишалося іншого вибору, як спертись на неї, і аж тоді вона упізнала, чия то рука.
— Як почувається ваш хворий, сер? — спитала вона, скрививши губи.
— Краще, — відповів Турбот. — Навіть дуже добре. На сьогодні я з ним розпрощався.
Вона кивнула і рушила нагору, та він приступив до сходів і знизу спитав:
— Мадам! Чи смію просити у вас хвилинної аудієнції?
Вона спинилась і глянула назад.
— Пора невідповідна, сер, а я втомлена. У вас нагальна справа?
— Нагальна, і дуже, — ствердив Турбот. — А що мені пощастило вже спіткати вас, то дозвольте повторити моє прохання?
Вона зиркнула на його сліпучі зуби, а він окинув зором постать у розкішному вбранні, що височіла над ним, і ще раз подумав, яка то красуня.
— Де міс Домбі? — голосно спитала вона в служника.
— У своїм будуарі, мадам.
— Проведіть нас туди! — зиркнувши ще раз на налитого увагою джентльмена внизу і ледь помітним рухом голови дозволивши йому йти за собою, вона рушила далі.
— Перепрошую! мадам! місіс Домбі! — вигукнув м'який та звинний Турбот, що вмить опинився поруч. — Чи можу я просити, щоб міс Домбі не була присутня при нашій розмові?
Вона, така ж урівноважена та невразлива, кинула на нього швидким оком.
— Я не хотів би, щоб міс Домбі,— стиха сказав Турбот, — чула те, що я маю вам сказати. Зрештою, у вашій волі, мадам, вирішувати — знати їй це чи ні. Віддаю це на ваш розсуд. Мій прямий обов'язок — попередити вас. Після нашої останньої зустрічі було б не по-людськи вчинити інакше.
Вона поволі відвела очі з його обличчя і, удавшись до служника, наказала: "До іншої кімнати!" Служник привів їх до вітальні, спішно позапалював свічки і вийшов. Поки він був, вони не озвалися ні словом. Едіт велично присіла на кушетці біля каміна, а містер Турбот, з капелюхом у руці, пасучи очима килим, стояв навпроти.
— Перед тим як слухати вас, сер, — мовила Едіт, коли за слугою зачинилися двері, — я хочу, щоб ви вислухали мене.
— Слухати адресовані мені слова місіс Домбі,— відповів він, — нехай навіть незаслужені докори — я вважаю за таку високу честь для себе, що радо скорився б такому її бажанню, навіть якби й не був її найпокірнішим слугою.
— Якщо ви прийшли з вказівками від того, з ким щойно розпрощалися, сер, — містер Турбот звів очі, наче намірився виказати велике здивування, але вона перехопила той погляд і перебила той намір, якщо такий був, — то не турбуйтеся передавати їх, бо я їх не прийму. Мені нема чого питатися, чи справді ви прийшли з такою метою. Я давно вже чекаю на ваш візит.
— На моє нещастя, — сказав містер Турбот, — я прийшов сюди, хоч і цілковито всупереч власній волі, саме з такою метою. Дозвольте лишень попередити вас, що мета в мене не одна, а дві. Ця — перша.
— З першою вже покінчено, сер, — перебила вона. — А якщо ви повернетесь до неї…
— Невже місіс Домбі думає, що я насмілюсь повернутися до неї всупереч її забороні? — мовив Турбот, підходячи ближче. — Невже ж місіс Домбі, без уваги до мого жалюгідного становища, настільки утвердилася в думці, що я абсолютно невіддільний від мого хазяїна, аж може чинити мені таку велику і незаслужену несправедливість?
— Чому це ви, сер, — почала Едіт, втупивши в нього свої похмурі очі й говорячи з дедалі більшим запалом, від чого її гордовиті ніздрі затремтіли, шия витяглась і дрож пробіг по легесенькій білій накидці на плечах, які своєю сніжною білістю могли змагатися з нею, — чому це ви раз по раз з'являєтеся до мене і говорите мені про любов та обов'язок супроти мого чоловіка й удаєте, ніби думаєте, що я з ним щаслива і що я поважаю його? Звідки ця ваша зухвалість, коли ви знаєте — і знаєте не гірше за мене: я бачу це в кожному вашому погляді й чую в кожному слові, — що не любов існує між нами, а відраза та презирство, і що я зневажаю його не менше, ніж зневажаю себе за те, що належу йому? Незаслужена несправедливість! Та якби я мала справедливо віддати вам, по заслузі, за ту наругу і муку, яку через вас терплю, то повинна була б убити вас!
Вона питалася, чому він усе це робив? Коли б не була засліплена гординею, й люттю своєю, і самоприниженням, — а вона була засліплена, це видно було по її палахких очах, — то прочитала б відповідь у нього на обличчі: а щоб довести її саму до такого вибуху.
Вона ж не бачила цієї відповіді, та й не цікавилася — є вона там чи ні. Вона бачила лиш ті образи й самобичування, які зазнала і які ще мала зазнати, які й зараз краяли їй душу. І, вдивляючись більше в них, ніж у його обличчя, відривала перо по перу з крила якогось рідкісного й гарного птаха, що, прив'язане золотою ниткою до її зап'ястя, правило замість віяла, і кидала їх на підлогу.
Він не знітився під її поглядом, а, перечікуючи, поки вщухне цей зовнішній неконтрольований вияв її гніву, спокійно стояв у позі людини, яка має що відповісти, й готова це зробити. І аж тоді заговорив, дивлячись просто в її палючі очі.
— Мадам, — мовив він, — я знаю й знав, що не викликаю у вас симпатії до себе, і знав чому. Так. Я знав чому. Ви говорили зі мною цілком одверто, і я настільки вдячний вам за ваше довір'я…
— Довір'я! — зневажливо повторила вона.
Він пустив це повз вуха.
— …що теж не буду ховатись. Так, я з самого початку бачив, що ніякого почуття до містера Домбі у вас немає, — та й як могло воно виникнути між двома такими різними людьми. Згодом я побачив, що у вашій душі зароджується щось сильніше, ніж просто байдужість… та й чи могло воно бути інакше за тих умов, в які вас було поставлено? Але хіба мав я право розповісти вам те, що знав?
— А вам треба було, сер, удавати, що ви протилежної думки, й день у день нахабно твердити мені це?
— Так, було треба, мадам, — з запалом відповів він. — Якби я цього не робив або робив щось інше, — я не говорив би отак з вами сьогодні. І я передбачав — бо хто, як не я, міг це передбачити? Хто краще за мене знає вдачу містера Домбі? — що коли тільки ви не виявитесь такою слухняною та покірливою, як його перша дружина, у що я не вірив…
Зверхня посмішка у відповідь підказала, що він може повторити ці слова.
— У що, кажу, я не вірив, — то прийде, мабуть, час, коли оте порозуміння, якого ми з вами дійшли тепер, стане в пригоді.
— В пригоді кому, сер? — з презирством запитала вона.
— Вам.
