Домбі і син - Діккенс Чарлз

Що нам краще розлучитися. Що я раджу йому пристати на це. Скажіть, що умови він може встановити сам, — його статки нітрохи не цікавлять мене, — але хай це станеться якнайскорше.

— Боже милий, місіс Домбі! — з незмірним подивом мовив її чоловік. — Невже ви гадаєте, що я навіть слухатиму таку пропозицію? Чи ви знаєте, хто я? Знаєте, що я репрезентую? Чи чули ви коли-небудь про фірму "Домбі й Син"? Щоб люди казали, що містер Домбі — містер Домбі! — розлучився з дружиною! Щоб усяке плескало про містера Домбі та його домашні справи! Невже ви серйозно думаєте, місіс Домбі, що я дозволю, аби моє ім'я стало притчею во язицех? Фе, мадам! Соромтеся! Говорите казна-що. — Містер Домбі щиро розсміявся.

Але Едіт засміялася інакше. Краще б їй умерти, ніж сміятися так, як сміялася вона, втупивши в нього очі. Краще б йому вмерти, ніж сидіти тут у всій своїй величі і чути той сміх.

— Ні, місіс Домбі, — повів далі він, — ні, мадам. Розлука між нами абсолютно неможлива, тому я ще наполегливіше раджу вам прислухатися до почуття обов'язку. А ще я хотів сказати вам, Турботе…

Містер Турбот, що ввесь цей час сидів тихо, звів нарешті очі, що світилися дивним яскравим блиском.

— …я хотів попросити вас, — вів містер Домбі, — тепер, коли справа зайшла аж так далеко, сповістити місіс Домбі, що я не звик дозволяти будь-кому — будь-кому, Турботе! — збивати мене з пантелику або щоб ті, хто й так має коритися мені, посилались на якусь третю особу як на умову перебування в тій покорі. Те, що тут згадували мою дочку, і те, що дочку протиставляли мені, — речі протиприродні. Чи перебуває моя дочка в змові з місіс Домбі, я не знаю і знати не хочу, але після всього, що місіс Домбі сказала тут, а моя дочка чула, прошу вас, Турботе, довести до відома місіс Домбі, що коли вона і далі обертатиме мій дім на поле розбрату, яким він став, я, згідно з відвертим признанням самої цієї леді, складатиму відповідальність за це певною мірою й на мою дочку і суворо питатиму з неї. Місіс Домбі цікавилася, чи не замало мені того та іншого. Будьте ласкаві переказати їй, що замало.

— Хвилиночку! — втрутився Турбот. — Дозвольте мені! Я, м'яко кажучи, в прикрому становищі, і найприкрішому тим, що я, здається, не поділяю вашої, — він подивився на Домбі, — думки і не можу не спитати, а чи не переглянути б вам своєї постанови щодо розлучення? Я знаю, наскільки це несумісне з вашим високим становищем, і знаю, які тверді ви в своєму рішенні, коли даєте місіс Домбі на розум, — він блиснув на неї очима, карбуючи слово за словом, наче видзвонював їх, — що розлучити вас може лише смерть. І ніщо інше! Але взявши до уваги, що місіс Домбі, живучи у цьому домі й обертаючи його, як ви зволили сказати, на поле розбрату, не тільки сама бере участь у цьому розбраті, а й щодня наражає міс Домбі на ваш гнів (я-бо знаю, які ви тверді в своїх рішеннях), — то чи не краще було б позбавити вашу дружину приводів для дражливості й повсякчасного, майже нестерпного відчуття, що через неї страждає хтось інший? Чи не буде це виглядати так, — я кажу, лише виглядати, — ніби ви приносите в жертву місіс Домбі, аби зберегти свою зверхність і самовладність?

І знов очі його блиснули на Едіт, що стояла, дивлячись на чоловіка з якоюсь особливою, лиховісною посмішкою.

— Турботе, — презирливо насупивши брови, мовив містер Домбі тоном, що не передбачав заперечень, — ви хибно уявляєте своє становище, коли даєте мені поради в таких питаннях, і, судячи з характеру ваших порад, маєте хибну уяву про мене, що мене вельми дивує. Більше я не маю чого сказати.

— А може, — з незвичною для нього ущипливістю в голосі мовив Турбот, — це ви хибно уявляли собі моє становище, коли вдостоїли мене участі у цих переговорах? — Він махнув рукою в бік місіс Домбі.

— Ні, сер, аж ніяк, — згорда відповів той. — Ви були задіяні…

— Як людина підлегла для впокорення місіс Домбі. Я й забув. О, так: це ж було так зрозуміло! — сказав Турбот. — Прошу вибачення.

Вклонившись містерові Домбі з шанобливістю, що погано пасувала до його слів, хоч як смиренно було їх сказано, він повернув голову в її бік і пас очима за нею.

Краще б їй збриднути та впасти мертвою, ніж стояти з такою посмішкою на виду, з таким величчям краси і презирства, як у поваленого янгола. Вона підвела руку до променистої тіари з самоцвітів, здерла її з силою, безжалісно рвучи густе чорне волосся, що важко розсипалось по плечах, і жбурнула на підлогу. Потім, одстібнувши діамантові браслети на руках, жбурнула долі і їх. Без жодного слова, без щонайменшої іскри в очах, так само лиховісно всміхаючись, рушила до дверей, стоптавши блискотливі коштовності, і, до останку не зводячи погляду з містера Домбі, вийшла.

Перед тим як залишити їдальню, Флоренс чула достатньо, щоб зрозуміти, що Едіт любить її, страждає через неї і що досі затаювала ці страждання заради її спокою. Флоренс не хотіла говорити з нею про це — не могла, пам'ятаючи, кому стала ворогом Едіт, — але хотіла мовчки обняти, поцілувати її, показавши, що все розуміє і за все їй вдячна.

Батько її того вечора пішов з дому сам, і невдовзі після його відходу Флоренс подалася шукати Едіт, але надаремно. Едіт була на своїй половині, куди дівчина віддавна вже не наважувалась заходити, щоб ненароком не спричинитися до нових неприємностей. Та все ж, сподіваючись, що стріне її ще перед сном, никала з кімнати до кімнати і обійшла ввесь будинок, такий розкішний і такий похмурий, ніде надовго не затримуючись.

Вона саме перетинала коридор, що виводив на сходи й освітлювався лише в урочистих випадках, коли крізь склепінчастий отвір на виході з нього побачила постать чоловіка, який спускався по сходах. Гадаючи, що то батько, вона боязко спинилася в темряві коридора і звідти дивилася на освітлені сходи. Але то був містер Турбот — він ішов сам, заглядаючи через поручні вниз, у хол. Ніхто не подзвонив, що він одходить, і жоден слуга не супроводив його. Він тихенько зійшов униз, сам собі одчинив, вислизнув на вулицю й обережно примкнув за собою двері.

Від непоборної відрази до цієї людини, а може, й від того, що потай підглядала за кимсь, — дія, в якій навіть за таких невинних обставин є щось злочинне й гнітюче, — Флоренс задрижала з голови до ніг. Кров, здавалось, похолонула їй у жилах. У першу хвилину вона боялася рушити з місця, але в наступну бігцем кинулася до своєї кімнати й замкнулася на ключ; та навіть тоді, сидячи разом з Діогеном за замкненими дверима, відчувала, як її морозить від страху, немов десь поблизу причаїлась небезпека.

Почуття це переслідувало її й уві сні і мучило цілу ніч. Уранці, невиспана, пригнічена важкими спогадами про сімейні незгоди вчорашнього дня, вона знову подалася на розшуки Едіт і цілий день не полишала спроб знайти її. Та Едіт не виходила з своєї кімнати, і Флоренс так її і не побачила. Довідавшись, однак, що запланований обід скасували, вона подумала, що ввечері Едіт, мабуть, поїде в гостину, як і казала, і вирішила, що спробує здибатися з нею на сходах.

Коли настав вечір і до кімнати, де вона вмисне чекала на Едіт, долинули зі сходів кроки, що мали б належати її мачусі, дівчина вибігла назустріч і тут же побачила її — та йшла униз сама.

Як же налякалася Флоренс, коли Едіт, уздрівши її, — всю в сльозах, з простягненими до неї руками, — відсахнулася й зойкнула:

— Не підходь до мене! Іди звідси! Дай мені пройти!

— Мамо! — скрикнула Флоренс.

— Не називай мене так! Не говори зі мною! Не дивись на мене! Флоренс! — Едіт аж поточилася, коли дівчина ступила крок наперед. — Не доторкайся до мене!

Заціпенівши перед цим змарнілим обличчям і палючим зором, Флоренс немов уві сні, бачила, як Едіт затулила очі руками, і, вся трусячись та тиснучись до стіни, мов звіреня, ледь не поповзом шмигнула повз неї, скочила до дверей і щезла.

Флоренс зомліла тут-таки, на сходах, де, як здогадувалася потім, її знайшла місіс Піпчін. Більше вона не пам'ятала нічого й отямилася вже в себе на ліжку, круг якого стояли місіс Піпчін і декілька слуг.

— Де мама? — щонайперше спитала вона.

— Поїхала на обід, — відповіла місіс Піпчін.

— А тато?

— Містер Домбі — у себе, міс Домбі, — відповіла місіс Піпчін, — а вам найкраще зараз роздягтись і негайно лягти у ліжко.

В очах цієї досвідченої матрони ліжко було панацеєю від усіх недуг, зокрема, від зневіри та безсоння, за ці і подібні гріхи чимало юних мучеників Брайтонського замку було свого часу скарано на лягання у ліжко о десятій годині ранку.

Не обіцяючи, що виконає цю пораду, але посилаючись на бажання побути в цілковитому спокої, Флоренс постаралася якнайскорше збутися дбайливої місіс Піпчін і її підручних. Залишившись сама, вона заходилась обмірковувати те, що сталося на сходах: спершу із сумнівом, чи було то в дійсності, потім з плачем, а тоді з такою ж несказанною, страшною тривогою, як і та, що мучила її минулої ночі.

Флоренс вирішила, що не піде спати, доки не повернеться Едіт, щоб коли не поговорити з нею, то принаймні пересвідчитись, що вона вдома і в безпеці. Яке лихе передчуття, примарне й непевне, штовхнуло її до цього рішення, вона не знала й боялася навіть подумати. Знала тільки, що доки Едіт не повернеться, її гаряча голова та стукітливе серце не знайдуть собі спокою.

Вечір перейшов у ніч. Вибило дванадцяту. Нема Едіт!

Флоренс не могла ні читати, ні посидіти бодай хвильку спокійно. Ходила по кімнаті, потім відкрила двері в коридор і ходила й по коридору, виглядаючи у ніч, слухаючи, як виє вітер і стукотить дощ надворі, то знов сідала й дивилася на химерні вогненні постаті, що хитались у каміні, то вставала й стежила за місяцем, що мчав, наче гнаний бурею корабель у морі хмар.

У домі всі вже спали, опріч двох слуг, що чекали в холі на пані.

Перша година. Гуркіт екіпажів, що долинав звіддалік, то щезав десь за рогом, то уривався раптом, то проносився мимо; тиша поволі гусла, її майже ніщо не порушувало, крім поривів вітру й ляпотіння дощу.

Друга година. Нема Едіт!

Флоренс, усе більше хвилюючись, міряла кроками кімнату, виходила в коридор, вдивлялася в ніч, тремтливу й розмиту краплями дощу на шибках та сльозами в очах, дивилася на збурене небо, таке відмінне від довколишньої тиші, а все ж супокійне і несуєтне.