Домбі і син - Діккенс Чарлз
Щойно відблиски вогню в каміні заграли на стінах та стелі маленької вітальні, на таці для чаю, чашках і тарілочках, розставлених на столі, на спокійнім обличчі Флоренс, повернутім до полум'я,і в сльозах, що бриніли їй на очах, капітан, зламавши довгу мовчанку, запитав:
— Ти ніколи не була на морі, моя рідна?
— Ні, — відповіла Флоренс.
— О, — шанобливо сказав капітан, — то потужна стихія. Дивні дива там діються, моя хороша. Уяви собі море, коли бурхають хвилі і ревуть вітри. Уяви собі його ураганної ночі, коли морок такий, — капітан урочисто підніс свій гачок, — що власної руки не побачиш, хіба що як блимне блискавка, а ти усе мчиш, мчиш, мчиш крізь ураган і морок, наче летиш стрімголов у світ, що не має кінця, во віки віків, амінь, — як знайдеш те місце, відзнач його. То такі часи, красо моя, коли можна сказати (перегорнувши спершу ту книгу) товаришеві по кают-компанії: "Міцний норд-вест піднявся, Білле, он, чуєш, як бушує? Ех, жаль, нещасний суходіл, — хай бог їх-порятує!"
Останню цитату, як особливо пригожу до океанських страхіть, капітан виголосив надзвичайно промовисто й закінчив гучним: "Тримайся!".
— А ви потрапляли в такий шторм? — спитала Флоренс.
— Авжеж, панно-дівчинко, і я всілякої негоди набачився, — відповів капітан, дрижачою рукою витираючи спітнілу голову, — і мене добре потеліпало… Та не про мене мова. Наш любий хлопчик, — він присунувся ще ближче, — наш Уолтер, моє серденько, втонув.
Капітан промовив це з таким тремтінням у голосі і мав таке бліде та схвильоване обличчя, що Флоренс від страху схопила — його за руку.
— Ви змінилися на виду! — скрикнула Флоренс. В одну мить, зовсім! Що сталося? Любий капітане Катле, на вас дивитися страшно!
— Чого там! — відповів капітан, підтримуючи її. — Не полохайся, моя панно-дівчинко. Ні, ні. Все гаразд, все гаразд, люба. Як я казав; Уолтер… він… він же… втонув. Чи не так?
Флоренс пильно дивилася на нього, то червоніючи, то бліднучи, і притискала руку до серця.
— На морі багато всіляких небезпек, красо моя, — сказав капітан, — і не один відважний корабель, не одне серце сміливе накрила мовчазна хвиля, так нікому й не зрадивши своєї таємниці. Але на морі і щасливі випадки бувають, і часом, один з двадцятка — ба! Один, може, з сотні, красо моя, — врятується, з ласки божої, і повертається додому, де його мали за померлого, дізнавшись, що ціла команда загинула. Я… я знаю одну таку історію, Втіхо мого серця, — затинаючись, мовив капітан, — мені колись розповідали; і коли я вже рушив цим галсом, а ми з тобою отак собі вдвох сидимо біля каміна, то, може, ти хотіла б її послухати, хочеш, моя люба?
Дрижачи з хвилювання, якого ні вгамувати, ні збагнути не могла, Флоренс мимоволі скерувала очі туди, куди дивився він — в крамницю за її плечима, де горіла лампа. В ту ж мить, як вона повернула голову, капітан схопився з місця й затулив їй очі рукою.
— Там нічого нема, красо моя, — сказав він. — Не дивись туди!
— Чому? — здивувалася Флоренс.
Капітан буркнув щось, ніби там нецікаво, а тут вогонь он як горить веселенько. Потім, причинив двері, що досі стояли нарозтіж, і знову сів. Флоренс не спускала його з очей і пильно вдивлялася в його обличчя.
— Історія та, панно-дівчинко, — почав капітан, — про один корабель, який за гарної години та ходового вітру вирушив з Лондонського порту до… не полохайся, панно-дівчинко, — просто вирушив у море, хороша моя, просто вийшов у море.
Вираз обличчя Флоренс занепокоїв капітана, що сам гарячкував і хвилювався, виказуючи не менше збудження, ніж вона.
— Оповідати далі, красо моя? спитав він.
— Так, так, прошу! — вигукнула Флоренс.
Капітан ковтнув, начебто щось застрягло йому в горлі, і нервово провадив далі.
— А в морі цей нещасний корабель, моє серденько, втрапив у таку шалену бурю, що буває хіба раз на двадцять років. На суходолі ураган трощив цілі ліси й здував цілі міста, а в морі, на тих широтах, штормило так, що й найміцніше судно на світі не вижило б. Кілька днів, кажуть, той нещасний корабель тримався гідно і відважно виконував свій обов'язок, моя хороша, аж нараз ударило так, що проламало борт, знесло щогли й стерно, змило в море найкращих матросів і корабель здався на милість бурі, яка милостивою не була, тільки лютішала дедалі більше, і хвилі заливали судно, били його зусібіч і з кожним громохким ударом трощили, немов шкарлупку. Кожна чорна цятка на гребені валу, що відкочувався від нього, була часткою живого його тіла або живою людиною, красо моя. Отак і рознесло корабель на друзки, а на могилах тих, хто був на ньому, ніколи не виросте трава.
— Але не всі ж загинули! — скрикнула Флоренс. — Хтось же урятувався! Бодай один?
— На тім нещасливім судні, — відповів капітан, підводячись з крісла та з неабияким радісним завзяттям стиснувши пальці, — був один хлопець, славний, казали, хлопець, що ще змалку любив читати й розказувати різні історії про геройство на морі, — я сам не раз чув це! сам чув! — і пригадав собі їх у свою судну годину, бо коли й найстійкішим серцям, найдосвідченішим рукам забракло сили, він лишався незламний та бадьорий. І не тому був відважний, що тут, на березі, не мав кого любити, — просто така вже була в нього вдача. Та це й по обличчю видно, я це бачив, — і не раз! — коли він ще дитиною був, але думав, що то лише зовнішність, хай благословить його бог!
— І він урятувався? він урятувався?
— Цей бравий хлопець… — сказав капітан. — Дивись на мене, моя хороша! Не озирайся.
Флоренс ледве стало сили спитати: "Чому?"
— Бо там нічого нема, моє серденько, — пояснив капітан. — Тільки не полохайся, моя люба! Хоч би заради Уол-ра, дорогого всім нам! Так от, цей хлопець, що працював пліч-о-пліч з богатирями, підтримував слабкодухих, ні разу не поскаржився, не виявив ні тіні страху і цілій команді не давав зневіритись, чим здобув собі таку повагу, начеб був адміралом, — так от, з усіх, хто був на тому кораблі, тільки він, другий помічник і ще один матрос залишились живі, тільки їх троє у штормовому морі, прив'язаних до якогось уламка.
— Врятувалися! — вигукнула Флоренс.
— Дні і ночі носило їх по безбережному морю, — сказав капітан, — аж нарешті… та не дивись ти туди, моя хороша… на них наштовхнувся один вітрильник і, дякувати богові, взяв на борт: двох живих і одного мерця.
— Хто з них помер? — скрикнула Флоренс.
— Не той, про кого мова, — сказав капітан.
— Слава богу! О, слава богу!
— Амінь! — поспішив додати капітан. — Не полохайся! Ще хвилинку, панно-дівчинко! Кріпись!.. На цім кораблі вони відбули довгу подорож — через усеньку карту, бо нікуди не заходили, — і під час тої подорожі, матрос, якого підібрали разом із ним, помер. Але він вижив і…
Не усвідомлюючи того, що робить, капітан відрізав скибку хліба, насадив її на гачок (який правив йому за рожен при потребі) і став підпікати на вогні, зі схвильованим обличчям дивлячись кудись позад Флоренс й не помічаючи, що хліб уже обгорів і горить ясним полум'ям.
— Він живий, — повторила Флоренс, — і…
— І повернувся на цім кораблі додому, — сказав капітан, дивлячись у тому ж напрямі,— і… не лякайся, хороша… зійшов на берег, — а одного ранку тихенько підійшов до дверей свого дому, щоб провести спостереження, бо знав, що друзі думають, ніби він потонув, та змінив курс, почувши несподівано…
— Почувши несподівано гавкіт собаки? — хутко підхопила Флоренс.
— Так! — прогримів капітан. — Тримайся, серце моєї Сміливо! Але не оглядайся ще. Сюди дивись, на стіну!
На стіні коло неї лягла чоловіча тінь. Вона здригнулась, озирнулася й пронизливо скрикнула, побачивши позад себе Уолтера Гея!
З єдиною думкою — це брат її, брат, що визволився з могили, брат, що пережив кораблетрощу, і осьде він, біля неї, — Флоренс кинулась йому в обійми. Здавалося, тільки він у цілому світі був її надією, її підтримкою, пристанищем, охоронцем. "Подбайте за Уолтера, я любив його" забринів у душі любий жалібний голос, ніби музика серед ночі. "Вітаю тебе, Уолтере, в рідному домі! Всім серцем зболілим вітаю тебе, рідний!" Вона не могла вимовити, але чула ці слова, розкриваючи йому свої чисті обійми.
Капітан Катл, нетямлячись з радощів, спробував витерти собі чоло зчорнілою грінкою на гачку, але, визнавши її за предмет, не відповідний для такої цілі, поклав у свій лискучий капелюх, не без труду насадив того капелюха собі на голову, взявся співати куплет з "Чарівної Піг", урвав на першому ж слові та забіг до крамниці, звідки незабаром вискочив, з розчервонілим та замурзаним обличчям і зіжмаканим коміром, що, здавалось, і крохмалю ніколи не бачив, аби проголосити:
— Уол-ре, хлопче мій, ось невеличке майно, яке передаю вам у спільне посідання!
І хутенько видобув великого годинника, чайні ложечки, щипці для цукру та бляшанку і, повикладавши все це на стіл, одним махом ручища згріб в Уолтерів капелюх. Але, даючи цього незвичайного сейфа Уолтерові, він так розчулився, що був змушений знову забігти до крамниці, де затримавсь уже надовше.
Та Уолтер розшукав його і привів назад. Тут капітана почала непокоїти думка, що Флоренс не витримає такої несподіваної радості. Побоювання ці були настільки серйозні, що він став мислити вельми розважно й цілком заборонив протягом найближчих днів навіть згадувати про Уолтерові пригоди. Лише тоді капітан Катл більш-менш заспокоївся, звільнив свій капелюх од скибки обгорілого хліба і сів до столу пити чай; та коли почув, з одного боку, Уолтерову руку в себе на плечі, а а другого — повний сліз голос Флоренс, що шепотіла поздоровлення, капітан раптом схопився і знову був відсутній добрі десять хвилин.
— Але ніколи в житті не сяяло так лице капітанове, як тоді, коли він нарешті твердо зайняв своє місце за столом і сидів, поглядаючи то на Флоренс, то на Уолтера. І річ зовсім не в тому, що останніх півгодини він посилено тер лице рукавом. Причиною була тільки радість, якою повнилось його серце. На душі, в капітана були щастя і втіха, — вони проступили й на обличчі, роблячи його воістину сонцесяйним.
Певну частину цього сяєва викрешувала гордість, з якою капітан дивився на засмаглі щоки й безстрашні очі свого несподівано воскреслого хлопчика, і бачив у нім буйний молодечий запал, все те щире й хороше, що притаманне юності і що в його живих, природних рухах, в натхненнім обличчі проступало надто яскраво.
