Домбі і син - Діккенс Чарлз
Не меншу лепту вносили сюди й захват та симпатія, з якими він звертав очі на Флоренс, — її врода, чарівність та непорочність душі здобули собі в його особі найвірнішого, найревнішого поклонника. Але повінню того сяєва, яким капітан променів на всі боки, він завдячував насамперед тому, що бачив їх обох, — та ще й розмаїтим маренням та іскристим, райдужним імріям, що роїлися в його голові.
Те, що вони говорили про бідолашного дядька Сола і в найдрібніших подробицях обдумували його зникнення, те, що відсутність старого та нещастя Флоренс затьмарювали їм радість зустрічі; що вони випустили Діогена, ув'язненого капітаном нагорі, щоб той не гавкав, усе те капітан Катл, попри туман у голові і часті втечі в крамницю, чув і усвідомлював добре. Але те, що Уолтер дивиться на Флоренс якось по-іншому, ніби з далекої відстані, що, тягнучись поглядом до милого її личка, рідко стрічається з її щирими; повними сестринської любові очима, а навпаки, втікає від них, — те капітан усвідомлював не більше, аніж допускав думку, що перед ним — не Уолтер у власній особі, а його дух. Він бачив їх разом у розквіті їхньої краси та молодості, пам'ятав їхнє минуле, і під його широченною синьою камізелькою не залишалося місця для жодних інших почуттів, крім захоплення такою чудовою парою та вдячності долі, що знову звела їх докупи.
Вони сиділи так аж до ночі. Капітан охоче сидів би й тиждень, але Уолтер підвівся й почав прощатися.
— Ти йдеш, Уолтере! — казала Флоренс, — Куди?
— Він поки що завісив гамак у Броглея, панно-дівчинко, — пояснив капітан Катл. — Звідси рукою подати, Втіхо мого серця.
— Це все через мене, Уолтере, — сказала, Флоренс. — Твоє місце зайняла твоя бездомна сестра.
— Люба міс Домбі, — затинаючись, відповів Уолтер, — якщо не буде нахабством вас так називати…
— Уолтере! — вигукнула здивована Флоренс.
— …я вже тим щасливий, що можу бачити вас, розмовляти з вами, — то що говорити про щастя хоч чим-небудь прислужитися вам? Куди б не пішов я, чого не зробив би для вас!
Вона всміхнулася й назвала його братом
— Ви так змінилися — сказав Уолтер.
— Змінилася! — перебила вона.
— …В моїх очах, — тихо, немов думав уголос, провадив Уолтер. — Для мене змінилися. Ви були таким дитям, коли я їхав, а тепер… ох, ви зовсім інакша…
— Але все одно твоя сестра, Уолтере. Ти не забув, що ми обіцяли одне одному, коли ти від'їжджав?
— Щоб я та забув! — тільки й вигукнув він.
— А якби й забув, якби страждання й нещастя стерли це з твоєї пам'яті, — хоч вони не стерли, — то чи пригадав би тепер, Уолтере, побачивши мене в біді, всіма покинену, без даху над головою — крім оцього — і без друзів — крім тих двох, що зараз біля мене?
— Пригадав би! Бог свідок, що пригадав би! — ствердив Уолтер.
— Ох, Уолтере! — захлинаючись слізьми, вигукнула Флоренс. — Брате мій дорогий! Покажи мені якусь дорогу в цьому світі — якусь скромну стежечку, щоб я могла йти собі по ній, працювати й думати коли-не-коли про тебе, що ти борониш мене, опікуєшся мною як сестрою! Допоможи мені, Уолтере, бо я так потребую помочі!
— Міс Домбі! Флоренс! Та я ладний головою накласти, щоб вам допомогти. Тільки ж у вас є, вельможні й багаті друзі. Ваш батько…
— Ні, ні! Уолтере! — зойкнула вона, схопившись руками за голову, і на її обличчі проступив такий жах, що він прикипів до місця. — Не кажи цього слова!
Відтоді він ніколи не міг забути її вигляду й голосу, яким вона урвала його на цьому слові. І мабуть ніколи не забуде, хоч би й жив сто років.
Куди-небудь, куди завгодно — тільки б не додому! Все минуло, пройшло, згинуло і пропало навіки! Вся історія наруги і страждань, не розказана нею, була в тому жаскому зойку, і він відчув, що не зможе забути його, і не забув ніколи.
Схиливши свою милу голівку капітанові на плече, вона розповіла, чому втекла з дому. Якби кожна сльозинка, пролита при цьому, упала прокляттям на того, кого вона не назвала ні разу і не звинуватила, і то б йому було краще, вражено думав Уолтер, — ніж утратити таку палку та щиру любов.
— Ну-ну, самоцвітику мій! — сказав капітан, коли скінчилася її розповідь і вичерпалася та незглибна увага, з якою він слухав її, зсунувши капелюха на потилицю й широко розкривши рота. — Доста, доста, моя найдорожча! Уол-те, хлопче мій любий, відчалюй до ліжка й залиш мені мою красунечку!
Уолтер обіруч узяв її долоню, приклав до вуст і поцілував. Тепер він знав, що це справді безпритульна, заблукана втікачка, але хоч саме тим була йому дорожча, ніж тоді, коли жила в розкошах, вона здавалась, однак, ще недосяжніша, ще вища, ніж колись у його дитячих мріях. Капітан Катл, не обтяжений такими міркуваннями, провів Флоренс до кімнати і час від часу чатував на зачарованім місці під її дверима, — таким воно й справді було для нього, — поки переконався, що може зі спокійною душею вмощуватися під прилавком. Покидаючи задля цього чати, він не міг утриматись, щоб не гукнути в замкову щілину "Потонув? Чи не так, хороша?", а йдучи сходамивниз, не заспівати того ж таки куплета з "Чарівної Піг". Але куплет чомусь застряг у горлі і нічого з того не вийшло, тож капітан ліг спати і бачив сон про старого Сола Джілса, який одружувався з місіс Мак-Стінджер і якого ця леді тримала надголодь у якійсь потаємній комірчині.
Розділ п'ятдесятий
ЖАЛІ МІСТЕРА ТУТСА
Нагорі в дерев'яного мічмана була порожня кімната, що колись за давніх часів правила Уолтерові за спальню. Розбудивши капітана зарання, Уолтер запропонував перенести туди деякі найбільш пригожі меблі з маленької вітальні, щоб Флоренс могла там оселитися відразу, як тільки встане. А що пихтіти та обливатися потом ради такого діла було для капітана найбільшою насолодою, то він з охотою (як сам сказав) узявся до нього і години за дві кімната на піддашші перетворилася в щось схоже на сухопутну каюту, оздоблену найдобірнішим рухомим майном з вітальні, включно з фрегатом "Тартар", якого капітан з такою любов'ю почепив над каміном, що, задкуючи, ще з півгодини дивився на нього, нетямлячись від зат хвату.
Жодні умовляння з боку Уолтера не змусили капітана накрутити величезного годинника, чи забрати назад бляшанку, чи хоча б доторкнутися до щигщів для цукру або до чайних ложечок.
— Ні-ні, хлопче, — незмінно відповідав капітан, — я передав усе те невеличке майно вам, у спільне посідання.
Слова ці капітан повторював з великою поважністю та натхненням, очевидно, гадаючи, що вони мають силу парламентської ухвали і що коли сам він ніколи ніяк не домагатиметься свого права власності, то така форма передачі майна жодних сумнівів викликати не може.
Перестановка в домі була добра не тільки тим, що Флоренс перебиралася в зручнішу кімнату, а й тим, що мічмана нарешті можна було вернути на постійний його спостережний пункт, і повідчиняти віконниці. Остання церемонія — хоч простосердий капітан надавав їй небагато ваги — аж ніяк не була зайвою, оскільки зачинені впродовж цілого дня віконниці так збурили всіх сусідів; що дім майстра корабельних інструментів удостоївся незвичайної уваги громадськості і перебував під пильним наглядом гурту роззяв, що з протилежного боку вулиці спостерігали за ним безперервно, від сходу до заходу сонця. Групу безробітних і волоцюг цікавила, зокрема, капітанова доля, і раз по раз хтось із них падав у болото під вітриною крамниці, зазираючи крізь підвальні грати й залюбки уявляючи, що капітан висить там у кутку, бо онде видно краєчок його фрака. Те, що капітан саме там; завзято заперечувалось фракцією опозиціонерів, яка дотримувалася думки, що він лежить на сходах, убитий молотком. Отже, коли об'єкт цих пересудів з'явився рано-вранці на порозі, живий і здоровий, мов нічого й не трапилось, то тут не обійшлось без певного розчарування; а квартальний наглядач, чоловік амбітний, який розраховував бути за присяжного при виламуванні дверей, і в повній парадній формі: виступити як свідок перед слідчим; не втримався, аби не сказати сусідові навпроти, що, краще б той, у лискучому капелюсі, таких коників більше не викидав — яких саме, він не уточнював, — і що він, наглядач, відтепер триматиме його на оці.
— Капітане Катле, — сказав замислений над чимсь Уолтер, коли вони стояли під дверима крамниці, відпочиваючи по тяжких трудах і поглядаючи на стару, знайому вулицю; година була ще рання. — І за весь цей час — жодної вісточки про дядька Сола?
— Жоднісінької, голубчику, — похитав головою капітан.
— Поїхав шукати мене, любий, хороший старий, — мовив Уолтер. — Але щоб ні разу вам не написати? Чому ж це так? Ну, хай він каже в листі, що ви дали мені, — він видобув з кишені пакет, розпечатаний в присутності премудрого Якчіпа, — коли до того, як відкриєте конверт, від нього не буде звістки, то можете вважати, що він помер. Борони боже! Але тоді була б звістка про нього, — якби він справді помер! Не він сам, так хтось інший написав би — звірно, знаючи його останню волю, мовляв, "такого-то числа помер у моєму домі" — чи то "у мене на руках", чи ще якось, — "містер Соломон Джілс з Лондона, що просив передати вам останнє вітання й останнє побажання".
Капітан, який досі не піднімався на таку висоту передбачення, був уражений перспективами, що відкривалися звідти, і, глибокодумно кивнувши головою, озвався:
— Добре сказано, хлопче. Дуже добре сказано. Я багато думав про це… точніше, — додав, червоніючи, Уолтер, — я багато про що думав цілу цю безсонну ніч і певен, що дядько Сол (дай йому боже, щастя!) живий і повернеться. Я не так уже й дивуюся, що він поїхав, бо коли й не брати до уваги його потягу до чудесного, що завжди був йому властивий, та тої великої любові, яку чув до мене і проти якої все інше для нього не мало значення, — о ніхто цього не знає так, як я, мені ж він був рідніший за батька, — тут голос Уолтерів зробився приглушений, хрипкуватий, а погляд помандрував кудись у глиб вулиці, — коли, кажу, й не брати цього до уваги, то й без того я читав і чув про людей, котрі, якщо хтось рідний і дорогий їм пропав безвісти на морі, переселялися в ті прибережні краї, куди чутка про загиблий корабель могла б дійти хоч на годину-дві раніше, ніж кудись-інде; а навіть, бувало, пливли тим самим курсом до порту його призначення, ніби те плавання могло їм щось пояснити.
