у нас уже можуть виникнути деякі сумніви. Хай навіть теперішній касталієць покірний законам Ордену, старанний, духовно витончений, але чи завжди він уміє визначити своє місце в структурі народу, в світі, у світовій історії? Чи він усвідомлює, на чому грунтується його існування, чи знає, що він — тільки листок, квітка, гілка або корінець живого організму, чи здогадується, які жертви приносить йому народ, годуючи й одягаючи його, даючи йому змогу навчатись і провадити різноманітні наукові студії? І чи замислюється він про сенс нашого існування й нашого особливого становища, чи має він правильне уявлення про мету нашого Ордену й нашого життя? Припускаючи, що є й винятки, чимало приємних винятків, я схильний відповісти на ці питання негативно. Пересічний касталієць дивиться на мирянина, невченого, може, і без неприязні, без зневаги, без заздрощів, але не вважає його за брата, не вбачає в ньому свого годувальника, не почуває ніякої відповідальності за те, що діється там, у світі. Він гадає, що мета його життя — плекати науку задля самої науки або ж просто гуляти в садку освіти, яка любить удавати з себе універсальну, хоч насправді вона зовсім не така. Словом, касталійська освіта, безперечно, глибока й благородна освіта, якій я безмірно вдячний, для більшості тих, хто нею володіє і репрезентує її, перестала бути органом, інструментом, втратила свою активність, втратила мету, не ставить свідомо перед собою якихось вищих чи глибших завдань, а потроху схиляється до самонасолоди й самовихваляння, до утворення і плекання нових інтелектуальних дисциплін. Я знаю, що є багато й бездоганних, гідних найбільшої пошани касталійців, які хочуть тільки одного: служити своїй справі; це вчителі, яких ми виховали, особливо ті, що самовіддано виконують свої надзвичайно важливі обов’язки за межами Касталії, в світських школах, далеко від м’якого клімату й духовної розніженості нашої Провінції. Якщо дивитись на речі суворо, то ці чесні вчителі, що працюють поза Касталією, — чи не єдині з нас, що дійсно виправдують існування Касталії, і лише їхньою працею ми віддячуємо країні й народові за все те добро, яке вона для нас робить. Наше найвище й найсвященніше завдання — берегти для країни і для світу підвалину їхнього духовного життя, що виявилось також надзвичайно дійовим етичним чинником, а саме: дух істини, на якому, між іншим, грунтується і поняття справедливості. Це, певна річ, добре знає кожен член Ордену, але, зазирнувши собі в душу, більшість нас змушена буде визнати, що добробут світу, збереження чесності й чистоти духу поза нашою Провінцією, яку ми тримаємо в такій зразковій чистоті, — не найважливіша для нас справа, навіть зовсім не важлива, і що ми з легким серцем доручили тим мужнім учителям поза Касталією своєю самовідданою працею сплачувати наш борг світові і хоч якось виправдувати привілей наших гравців у бісер, астрономів, музикантів і математиків утішатися чистими науками й мистецтвами. Через ту пиху й той кастовий дух, про які вже була мова, нас не дуже турбує думка, чи ми заробили цей привілей своєю працею, чимало касталійців навіть вважають, що коли вони дотримуються певних матеріальних обмежень, узвичаєних у нашому Ордені, то це вже якась чеснота, і вони плекають її тільки задля себе самих, а насправді це лише найменша віддяка за те, що країна забезпечує Касталію всім потрібним до життя.
Обмежуся вказівкою на ці внутрішні вади й небезпеки, вони не такі й малі, хоч за спокійних часів ще довго не загрожували б нашому існуванню. Проте ми, касталійці, залежимо не тільки від своєї моралі і свого розуму, а й великою мірою від становища в країні і від волі народу. Ми їмо свій хліб, працюємо в своїх бібліотеках, розбудовуємо свої школи й архіви, та якщо народ більше не захоче давати нам на це кошти чи не зможе через зубожіння, війну абощо, то наше життя і наші студії швидко скінчаться. Може статися, що одного дня країна почне вважати Касталію та її культуру за розкіш, на яку вона вже не має права, і, замість добродушно пишатися нами, як досі, колись погляне на нас іншими очима, назве нас трутнями і шкідниками, лжевчителями й ворогами, — ось які небезпеки загрожують нам ззовні.
Якби я спробував показати ці небезпеки пересічному касталійцеві, то мені, мабуть, довелося б звернутися насамперед до прикладів з історії, і тоді б я наштовхнувся на певний пасивний опір, на певну байдужість і нерозуміння, я б сказав, майже дитяче, інакше його важко назвати. Ми, касталійці, як ви знаєте, дуже мало цікавимось історією, а більшості з нас бракує не тільки цікавості до історії, а навіть, я б сказав, справедливого ставлення, пошани до неї. Така нехіть до вивчення світової історії, породжена байдужістю й почуттям зверхності, часто викликала в мене бажання дослідити причини цього явища, і я дійшов висновку, що їх є дві. Поперше, історичні факти здаються нам чимось не вартим особливої уваги — я, звичайно, кажу не про історію духовного поступу й культури, її ми ставимо дуже високо; ми собі уявляємо світову історію як суцільну, брутальну боротьбу за владу, багатство, землі, сировину, гроші, — одне слово, за речі матеріальні й кількісні, які, на нашу думку, треба швидше зневажати, ніж шанувати. Для нас сімнадцяте сторіччя — це епоха Декарта, Паскаля, Фробергера, Шютца, а не Кромвеля чи Людовіка XIV. Друга причина того, що ми відсахуємось від світової історії, полягає в нашому традиційному і, як мені здається, здебільшого виправданому недовір’ї до певного способу розглядати й тлумачити історичні факти, який був дуже поширений у добу занепаду і до якого ми з самого початку ставились дуже недовірливо, а саме: до так званої філософії історії, що досягла таких інтелектуальних вершин і набула такого небезпечного впливу в Гегеля, але в наступному сторіччі призвела до найгіршого фальшування історії і до виродження почуття істини. Любов до так званої філософії історії ми вважаємо однією з головних прикмет епохи духовного занепаду й посиленої боротьби за владу, тієї епохи, яку ми інколи звемо войовничою, а найчастіше — фейлетонною добою. На руїнах тієї епохи, з боротьби за подолання її духовності — чи, швидше, бездушності, — й виникла наша сучасна культура, виникли Орден і Касталія. Тепер ми у своїй Духовній гордині ставимося до світової історії, особливо до нової, майже Так, як, скажімо, аскет і пустельник з часів раннього християнства ставився до світової марноти. Історія здається нам ареною, де діють інстинкти й моди, хтивість, захланність і жадоба влади, кровожерність і насильство, руїнництво й війни,
