Гра в бісер - Герман Гессе

шанолюбні міністри й продажні генерали на тлі знищених міст, і ми надто легко забуваємо, що це тільки один із її багатьох аспектів. А насамперед забуваємо, що Касталія — також частка історії, те, що свого часу виникло, а отже, й має зникнути, коли втратить здатність до подальшого становлення й перетворення. Ми самі — історія, і ми відповідаємо за світову історію і за своє становище в ній. І якраз усвідомлення цієї відповідальності нам дуже бракує. Якщо ми кинемо погляд на нашу власну історію, на ту добу, коли з’явилися теперішні педагогічні провінції в нашій країні і в деяких інших, на виникнення різних орденів та ієрархій, а серед них і нашого Ордену, то зразу ж переконаємося, що нашу ієрархію і нашу рідну домівку, нашу любу Касталію заснували зовсім не ті, хто ставився до світової історії так розчаровано й бундючно, як ми. Наші попередники, засновники Касталії, почали свою справу наприкінці войовничої доби, коли світ лежав у руїнах. Ми звикли однобічно пояснювати становище, яке склалося в світі після першої з так званих світових воєн, тим, що саме тоді духовність перестали цінувати й могутні володарі користувалися нею тільки як другорядним, принагідним засобом боротьби; ми вбачаємо в цьому наслідки фейлетоністської корупції. Звичайно, дуже легко побачити, якими бездуховними й брутальними методами провадили тоді боротьбу за владу. Я кажу про бездуховність не тому, що не бачу великих досягнень у сфері інтелекту й методики за тих часів, а тому, що ми звикли незмінно розглядати духовність у першу чергу як волю до істини, а в тодішніх битвах її використовували в такий спосіб, що про якусь волю до істини не могло бути й мови. Великим лихом тієї доби було те, що неспокій і динаміку — наслідок незвичайно швидкого збільшення населення — не врівноважували хоч більшменш тверді моральні засади; те, що лишилося від них, витіснили пекучі гасла, і, стежачи за перебігом тих битв, ми натрапляємо на дивні, страхітливі факти. Так само як під час розколу церкви, який Лютер викликав за чотири сторіччя до того, цілий світ раптом охопив жахливий неспокій, усюди виникали сутички, всюди зненацька спалахувала жорстока, смертельна ворожнеча між старим і молодим, між вітчизною і людством, між червоним і білим, і ми тепер уже взагалі не можемо відтворити в своїй уяві потугу і внутрішню динаміку того «червоного» й «білого», справжній зміст і значення всіх тих девізів і бойових гасел, а тим більше зрозуміти й відчути їх серцем; так само, як у добу Лютера, ми бачимо, як у всій Європі, навіть більше — на половині земної кулі віруючі і єретики, старі й молоді, поборники минулого й поборники майбутнього в запалі чи в розпачі винищують одні одних. Фронти часто перетинали карти країн, народи й сім’ї, і ми не маємо права сумніватися в тому, що для більшості учасників боротьби чи принаймні для їхніх проводарів усе це мало найвищий сенс, а також не можемо заперечити, що багатьом керівникам та ідеологам тих змагань властива була простолінійна віра в свою справу, відданість своїм ідеям, як тоді казали; всюди змагалися, вбивали й руйнували, і всюди кожен із супротивників вірив, що змагається в ім’я боже з дияволом.

Та доба високого захвату, дикої ненависті й невимовних страждань начебто зовсім випала з нашої пам’яті. Важко збагнути, як це могло статися, адже вона так тісно пов’язана з виникненням усіх наших інституцій і, власне, була їхньою передумовою і причиною. Сатирик сказав би, що ми її забули так, як авантюрист, придбавши дворянський титул і досягши успіху, забуває про своє походження і про своїх батьків. Затримаймо ще трохи свою увагу на тій войовничій добі. Я прочитав деякі документи з тих часів, причому цікавився не стільки підкореними народами і зруйнованими містами, скільки тим, як поводилися тоді люди, що мали плекати дух. Їм доводилося тяжко, більшість їх не вистояли. Були серед них мученики — і серед учених, і серед членів релігійних орденів, і їхнє мучеництво й приклад, навіть у ту звиклу до всього добу, на когось впливали. І все ж таки більшість носіїв духовності не витримали гніту тієї доби насильства. Одні скорилися й віддали свій хист, знання й методи до послуг можновладців; до нас дійшов вислів одного тодішнього професора вищої школи в республіці масагетів: «Скільки буде двічі по два, вирішує не факультет, а наш пан генерал». Інші ставали в опозицію, поки таке становище було більшменш безпечне, й виступали з протестами. Один всесвітньовідомий письменник нібито за один тільки рік — про це можна прочитати в Цігенгальса — підписав понад двісті таких протестів, застережень і закликів до людського глузду, мабуть, більше, ніж він сам насправді міг прочитати. Проте більшість навчились мовчати, навчились терпіти голод і холод, жебрати й ховатися від поліції, вони передчасно помирали, а ті, хто лишався живий, заздрили померлим. Силасиленна їх наклали на себе руки. Дійсно, становище вченого чи письменника не було вже ані приємним, ані почесним; той, хто йшов служити можновладцям та їхнім лозунгам, щоправда, мав роботу й шматок хліба, але його зневажали найкращі з колег і мучило сумління, а тому, хто відмовлявся від такої служби, доводилось голодувати, жити поза законом і помирати у вигнанні і в злиднях. Відбувався жорстокий, нечувано суворий добір. Швидко занепадала не тільки наука, якщо вона не служила боротьбі за владу й війні, а й освіта. Особливо потерпіла світова історія, яку провідні на той час нації пристосовували тільки для своїх потреб, без кінця спрощували й переробляли; всюди, навіть у школі, панували філософія історії та фейлетон.

Але досить подробиць. То були часи бурхливі й дикі, часи хаосу й вавілонського стовпотворіння, часи, коли народи й нації, старі й молоді, червоні й білі перестали розуміти одні одних. І ось нарешті, коли народи геть стекли кров’ю і зубожіли, з’явилося дедалі дужче бажання опам’ятатись і знов знайти спільну мову, з’явилася туга за ладом, за Добрими звичаями, за справжніми мірилами, за таким алфавітом і таблицею множення, які вже не будуть продиктовані інтересами влади й не мінятимуться щохвилини. Виник величезний голод на істину і справедливість, потяг до розважності, до подолання хаосу. Цій порожнечі наприкінці схильної до насильства і спрямованої тільки назовні епохи, цій непереборній, пекучій потребі почати все наново й віднайти лад ми завдячуємо утворення Касталії і своє існування в ній. Жменька справжніх поборників духу, виснажених голодом, але й далі незламних, почала усвідомлювати свою силу, аскетичногероїчною самодисципліною утверджувати лад і організованість.