Гра в бісер - Герман Гессе

Заява Магістра Гри Виховній Колегії Різні міркування спонукають мене, Магістра Гри, викласти своє незвичайне прохання в цій окремій, до певної міри приватній заяві Виховній Колегії, замість того, щоб ввести його в річний звіт. Хоч я й додаю цю заяву до чергового офіційного звіту й чекаю її офіційного розгляду, а проте вважаю її швидше посланням до всіх своїх колег Магістрів.

Обов» язок кожного Магістра — звертати увагу Колегії на все, що заважає чи загрожує правильному виконанню його службових функцій. І ось тепер моїй службовій діяльності, хоч я намагаюся віддавати їй усю свою силу, загрожує (чи, може, мені лише так здається) небезпека, що гніздиться в мені самому, але й не тільки в мені. Принаймні я вважаю, що ця морального плану небезпека, яка робить мене мало придатним до ролі Магістра Гри, існує об’єктивно, незалежно від моєї особи. Скажу коротко: я почав сумніватися в своїй здатності повноцінно виконувати доручені мені обов’язки, бо не можу позбутися думки, що самій дисципліні, самій Грі в бісер, про яку я маю дбати, загрожує небезпека. Мета мого послання — показати Колегії, що ця небезпека справді існує і що саме вона, коли я її усвідомив, викликала в моїй душі наполегливе бажання залишити місце, яке я займаю. Дозволю собі пояснити становище таким порівнянням: хтось сидить у мансарді над хитромудрою вченою працею і раптом помічає, що внизу в будинку спалахнула пожежа. Він не думатиме, чи йому треба бігти туди, де горить, чи краще сидіти далі над своїми таблицями, а кинеться вниз і спробує врятувати будинок. Так і я сиджу на одному з найвищих поверхів нашої касталійської будівлі, вдосконалюю Гру в бісер, орудую тонкими, чутливими інструментами, і мій інстинкт, мій нюх підказує мені, що десь унизу горить, що вся наша будівля перебуває під загрозою і що мені тепер треба не аналізувати музику чи уточнювати правила Гри, а поспішати туди, звідки валує дим. Сама Касталія, наш Орден, наша наукова та педагогічна діяльність разом з Грою і всім іншим здаються більшості членів Ордену такою ж звичайною річчю, як кожній людині — повітря, яким вона дихає, і земля, на якій вона стоїть. Навряд чи хтось із них замислюється над тим, що це повітря й ця земля теж даровані нам не на віки вічні, що повітря колись може забракнути, а земля може вислизнути у нас ізпід ніг. Нам випало щастя безпечно жити в маленькому, чистому, ясному світі, і величезна більшість нас, хоч як це дивно, має хибне уявлення, що цей світ існував вічно й що ми в ньому народилися. Я теж прожив свою молодість у цій незвичайно приємній самооблуді, хоч, певна річ. дуже добре знав правду, а саме: що я не народився в Касталії, а що мене взяли сюди зі світу й виховали тут, що Касталія, Орден, навчальні заклади, архіви, Гра в бісер не існують вічно, що вони — не продукт природи, а пізній, благородний витвір людської волі, минущий, як кожен штучний витвір. Усе це я знав, але не вкладав у нього реального змісту, просто не думав про нього, відводив від нього очі, і мені відомо, що більше як три чверті з нас ціле життя, до самої смерті, не позбудуться цієї дивної, приємної облуди.

Але так само як сотні й тисячі років світ існував без Ордену і без Касталії, так він колись знов існуватиме без них. І якщо я сьогодні нагадую своїм колегам і керівництву Ордену про цей факт, про цю прописну істину і закликаю їх звернути нарешті увагу на небезпеку, що нам загрожує, якщо я таким чином на певний час беру на себе не дуже приємну роль пророка, напутника й проповідника, роль, яка дуже легко може наразити мене на глум, то я готовий прийняти й той глум, але все ж таки сподіваюся, що більшість вас дочитає мого листа до кінця і що дехто в окремих пунктах навіть погодиться зі мною. А це вже було б багато.

Такій інституції, як наша Касталія, маленькій державі духу, загрожують і зовнішні, і внутрішні небезпеки. Про внутрішні небезпеки, принаймні про деякі з них, ми знаємо, стежимо за ними і вміємо з ними боротися. Ми раз по раз вилучаємо з елітарних шкіл окремих учнів, виявивши в них невитравні риси й нахили, що роблять їх непридатними й небезпечними для нашої громади. Ми сподіваємося, що для більшості тих учнів це ще зовсім не доказ їхньої неповноцінності, вони тільки не пристосовані до касталійського способу життя і, повернувшись у світ, можуть знайти життєві умови, що більше відповідають їхній натурі, й стати корисними людьми. З цього погляду наша практика виправдала себе, і в загальному про нашу громаду можна сказати, що вона береже свою гідність та самодисципліну й цілком відповідає своєму призначенню — бути найвищим прошарком, аристократичною верствою духу й весь час відроджуватися, плекати собі все нову зміну. Серед нас, мабуть, трапляється не більше негідних і ледачих людей, ніж це природно й припустимо. Трохи гірше стоїть у нас справа з орденською зарозумілістю, з тією становою пихою, до якої призводить усякий аристократизм, усяке привілейоване становище і яку справедливо чи несправедливо закидають кожній аристократії. Для історії суспільного розвитку завжди були характерні спроби виплекати аристократію, яка стояла б на чолі суспільства, увінчувала б його; утворення своєрідної аристократії, влада найвищих, мабуть, завжди була і є ідеалом, справжньою метою всіх творчих потуг кожного суспільства, хоч про це й не завжди відверто мовиться. Завжди влада, чи то монархічна, чи анонімна, готова підтримувати нову аристократію, обдаровуючи її протекцією і привілеями, байдуже, яка то аристократія — політична чи якась інша, аристократія за походженням чи така, що виникла внаслідок добору й виховання. Підтримувана владою, аристократія набирається сили під благодатним сонячним промінням, але таке життя на осонні, таке привілейоване становище на певному ступені розвитку завжди ставало спокусою і призводило до розкладу. Якщо глянути на наш Орден як на аристократію духу і з цього погляду спробувати перевірити, наскільки наше ставлен2ня до народу й до світу в цілому виправдує наше особливе становище, наскільки нас уже зачепили й опанували характерні хвороби аристократії — бундючність, зарозумілість, станова пиха, всезнайство, невдячність, схильність жити за чужий рахунок, —