Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Я з ними поговорю.

— Іще одне. Вони лупцювали Шпагата.

— Лупцювали Шпагата? — недовірливо перепитав Полінґ. — За що?

— За ніщо. Куховарка сказала, що пес покусав її чоловіка — «містера Рейнолдса», як вона його називає. Навіть якщо так сталося, то це вони почали, бо Шпагат ніколи нікого не кусає. У всякому разі я застала їх на побитті нашого песика.

— І що ти зробила?

— Я боялася щось робити. Ця жінка все буркотіла, а Рейнолдс тупотів на кухні так, ніби на нього напав гризлі. Я взяла Шпагата й прийшла ось сюди. Відтоді я тут.

— Гм! — вигукнув Полінґ. — Я їх потурю зразу ж після вечері.

Вечеря була неїстівна. Каррол сиділа, спершись ліктями на стіл і сховавши обличчя в долонях. Вона рвучко похитала головою, коли їй запропонували страву. Після вечері Полінґ відчинив двері буфетної кімнати.

— Рейнолдсе! — крикнув він.

— Так, сер.

Рейнолдс, немовби досі чекав на виклик, з агресивною готовністю вихопився з кухні.

— Рейнолдсе, я боюся, що ми не влаштовуємо одні одних і що нам уже й не варто старатися щось змінити.

Рейнолдс тупо дивився на нього. Видно, не розчув слів.

— Я сказав, — повторив Полінґ, — що, можливо, ми не влаштовуємо одні одних і нам уже не варто старатися.

Рейнолдс кивнув.

— Ви нам добре підходите, — виголосив він, витягнувши довгу шию й безтямно дивлячись на Полінґа.

— Але ви нас не влаштовуєте, — нетерпляче вів далі Полінґ, — і я гадаю, що нам краще…

— Що зі мною не так? — спитав Рейнолдс. — Невже мадам скаржиться на мене?

— Не будемо про мадам.

— Чому ми вам не підходимо?

— Бо ми хочемо досвідченого лакея. Платимо великі гроші й хочемо когось навченого.

— Та вони навіть ліжка не можуть застелити, — докинула Каррол, що ввійшла до їдальні й стала поруч чоловіка. — Сьогодні я подивилася на своє, абияк покрите. Нічого іншого, крім складок, і мені довелося перестелити.

Рейнолдс дивився на них водянистими очима з виразом обурення.

— Ніколи не бувало такого, щоб я комусь не догодив! — вигукнув він. — Коли ми служили у двох джентльменів у Філадельфії, вони… вони не знали, як нам віддячитися.

Тон голосу підказував, що два джентльмени у Філадельфії обдаровували ласкою Рейнолдса і його жінку.

— Я Джон Буль[275], — виклично вів він далі, — і якщо я помиляюся, то хочу знати, в чому моя помилка. Чому ваша леді не вказує мені, коли я роблю щось неправильно, а замість того завдає клопоту?

— Бо тут не виправна школа! — гукнув Полінґ. — Ви мали бути вправним лакеєм, раз уже сюди приїхали! Ви ж сказали моїй жінці про свою вмілість!

Рейнолдс захистився своїм попереднім твердженням.

— На мене ніхто ніколи не нарікав.

— Страви нікудишні! — крикнула Каррол.

— Що? — недовірливо зиркнув на неї Рейнолдс. — Та в Англії ми з жінкою десять років провадили ресторан.

— Послухайте-но, я не хочу сперечатися про це! — крикнув Полінґ. — Ваш спосіб служити й куховарити, може, й добрий, але нам він не годиться! Ото й усе! На добраніч!

Вони повернулися до вітальні.

— Чому ти не сказав їм, щоб завтра забралися звідси? — спитала Каррол.

— Не міг перемогти свого серця. Очевидно, це їхня друга робота в Америці. Треба кількох годин, щоб до Рейнолдса дійшло, що його звільнили.

Каррол узяла зі столу журнал про кіно й пішла нагору.

За кілька хвилин до вітальні, важко ступаючи, зайшов Рейнолдс.

— Ну? — спитав Полінґ. — Що я можу для вас зробити?

— Попрошу написати рекомендаційного листа.

На таке несподіване прохання Полінґ сів на софі.

— Рекомендаційного листа?! Та ви ж тут усього три дні!

— Так, — згодився Рейнолдс, — але ми сюди аж із Філадельфії приїхали.

— Причому тут Філадельфія?

Не зважаючи на це питання, Рейнолдс вів своє:

— Розумієте, в нас тільки один рекомендаційний лист. Страшенно важко влаштуватися на роботу, якщо не маєш хоча б двох листів.

— Що ж, — нерішуче сказав Полінґ, — мабуть, щось вам та напишу.

Він підійшов до столу в кутку.

— Що ви робили, перш ніж стати лакеєм?! — крикнув він.

— О, ми держали ресторан, а тоді я працював листоношею в Девонширі.

Полінґ почав писати.

— Слухайте, — сказав він за якусь хвилину. — Прочитаю вам.

УСІМ, КОГО ЦЕ МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ:

ЦИМ ПІДТВЕРДЖУЮ, ЩО ДЖЕЙМС РЕЙНОЛДС

І ЙОГО ДРУЖИНА СЛУЖИЛИ В МЕНЕ

Й ПОКАЗАЛИ СЕБЕ

ЯК РЕТЕЛЬНІ Й ПОРЯДНІ ЛЮДИ.

Він працював ЛИСТОНОШЕЮ, а також має досвід роботи ресторатором і лакеєм.

— Годиться вам таке? На жаль, більше нічого не можу додати.

Прочитавши листа, Рейнолдс повільно складав його.

— Ви мали б повідомити мене за місяць перед звільненням, — зауважив він.

— Місяць перед звільненням! — заволав Полінґ. — Я хочу, щоб ви забралися звідси в суботу!

Рейнолдс по-качиному випнув голову.

— В суботу?

— Звичайно. Тут ми не повідомляємо за місяць наперед.

Рейнолдс задумався в глибокій меланхолії.

— Гаразд, — неохоче сказав він. — Тоді дасте нам платню за місяць, і ми підемо собі.

— Послухайте, чоловіче, ані не гадаю давати вам місячну платню! Заплачу вам за два тижні. Ви ж тут були тільки три дні!

— Не можу пристати на таке.

Полінґ вихопив рекомендаційного листа з Рейнолдсових рук.

— Якщо ви й далі сперечатиметеся, — сказав він, — то я вам і листа не дам.

Полінґ почував якийсь жаль до цього чоловіка з його нетямущістю й безпорадністю, та втратив терпець, коли вранці знову почалася суперечка. Здавалося, що Кейті дуже ображена й розчарована.

Зодягнений у плащ, Полінґ ось-ось мав вирушити до Нью-Йорка.

— Послухайте, — сказав він, — суперечкою ви не зміните моєї думки. Якщо маєте щось сказати, то краще поговоріть із місіс Полінґ.

Не зважаючи на Рейнолдсове докучливе «почекайте хвилинку», Полінґ надів капелюха й поспішно вийшов.

Він був радий, коли закінчився тиждень. Після сніданку в суботу він відчинив двері буфетної кімнати й викликав Рейнолдса в їдальню.

— Я хочу виплатити вам ваші гроші, як тільки будете готові.

— Що?

— Ваші гроші.

Рейнолдс безтурботно махнув рукою.

— О, ви можете зачекати до дня, коли ми відійдемо.

— До дня, коли ви відійдете! — вигукнув Полінґ. — Сьогодні саме той день, коли ви відійдете. Нині субота.

— Ми відійдемо в середу, — спокійно виголосив Рейнолдс. — Місіс Полінґ сказала, що ми можемо залишитися до середи.

Двері до буфетної прочинилися, й зі шпарини чорні очі з-понад Рейнолдсового плеча сердито дивилися на Полінґа.

— Саме так вона сказала, — погрозливо озвалася Кейті. — Я сама з нею розмовляла.

Каррол зійшла додолу сходами, й до неї підійшов недовірливий