Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Якщо Дік і Том побачать вас…

— У мене дипломатична недоторканність.

На те Енн зупиняється серед танцю.

— Ненавиджу вас, — каже вона. — Не можу танцювати з вами. Що ви за один? Скажіть мені, будь ласка. Що це все означає?

— Танцюйте зі мною, і я вам скажу, — відповідає він.

Енн вагається, хвилюється, а тоді вирішальним чинником стає, мабуть, непереборна цікавість.

— То скажіть мені, — вимагає вона, задихаючись, коли вони знову пускаються в танець.

Під час цього танцю вона раз по раз перебиває секретного агента — відповідає хлопцям, що хочуть відбити в неї партнера: «Не зараз, дякую». Кожного разу відмовляє з осяйною усмішкою, що змінюється на вираз серйозності, як тільки Енн повертається до Жака.

— В одній країні, яку ви відвідали, — почав Жак, — розробили снаряд, про який ми хотіли дізнатися. Мій знайомий колабораціоніст підкупив робітника й дістав зразок снаряда — саме в той день, коли оголосили війну. Питання полягало в тому, як доправити цей зразок у мою країну на розгляд і аналіз. Така американка, як ви, мала найкращі шанси виїхати без огляду багажу з країни, а ваша скриня з позначкою «не потрібна в подорожі» стояла в холі готелю. Він надіслав мені шифровану телеграму. Не скажу вам, як ми переправляємо такі речі через митницю, бо це могло б навести ваших співвітчизників на певну думку.

На останні слова Енн наїжилася, і Жак квапливо веде далі.

— Вибачте, я маю на увазі наших співвітчизників. Коли війна закінчиться, я житиму тут, і ми удвох назавжди належатимемо до однієї країни.

— Це не так просто. Що сталося зі снарядом?

— Ви взяли гору наді мною.

Зненацька вона усміхається.

— Справді? — питає вона, обхоплюючись із Жаком в обіймах.

Кадр розпливається. Натомість бачимо портал Військового відомства у Вашингтоні, де стоїть на варті зодягнений в уніформу наш волоцюга.

Пара

Під час написання «Пара» почалася як машинопис, а її останні сторінки написав від руки сам Фіцджеральд. Це наближає нас до авторового творчого процесу.

Знавці творчості Фіцджеральда датували «Пару» найраніше 1920 роком і найпізніше — 1931-м. Правдоподібно, що оповідання написано в першій частині цього часового проміжку. У рукописі й зроблених олівцем правках машинописного тексту почерк Фіцджеральда все ще тяжіє до надмірних завитків, характерних у першій половині 1920-х років. Крім того, машинопис надруковано на папері листового формату з водяним знаком «Гаммермілл Бонд». Цей недорогий папір, виготовлений у Пенсильванії, мав добрий збут на Сході й був легкодоступний у районі Нью-Йорка, де Фіцджеральди мешкали від квітня 1920-го до травня 1921 року. Однак кінець оповідання написано на аркушах розміром 8 1/2 на 14 дюймів фірми «Ґолдсміт Бонд». Компанія «Ґолдсміт бук енд стейшенері компані», розміщена у Вічиті з 1880-х років, була однією з найбільших, що торгували канцтоварами та видавали книжки на Середньому Заході. Значно пізніше компанія відкрила крамниці на Східному узбережжі, що спеціалізувалися на оформленні житлового інтер’єру. Фіцджеральд, скоріш за все, купив цей папір у Сент-Полі, де він і Зельда мешкали від серпня 1921 року до жовтня 1922 року.

Також Фіцджеральд любив описувати людей свого віку та вводити в сюжет події свого недавнього минулого; кожен із його романів відповідає цій схемі. У цьому оповіданні події відбуваються від середини до кінця двадцятих років. Подружня пара встигла пожити в шлюбі й повоювати одне з одним. Ця обставина й водяні знаки вказують на початок 1920-х як дату написання, коли Фіцджеральд, досі молодий, але вже зрілий, став звертатися до важких тем розлучення та відчаю.

I

Кульмінація трагедії відбулася на великій широкій вигідній софі — чи не найстарішій із усіх пожитків цієї подружньої пари.

— Гаразд, — дуже серйозно й сумно сказав молодий Полінґ, — хай буде так. Якщо не можемо жити в згоді, то вже краще розлучитися. Цілий рік ми намагались годитися, та тільки отруювали життя одне одному.

Каррол кивнула.

— Хочеш сказати, що ти отруював мені життя, — уточнила вона.

— Ні. Не те хочу сказати. Але хай уже так буде. В усякому разі. Ані не гадаю сваритися з тобою. Ти мене не кохаєш, і єдине, чого я не розумію, — чому ти не виявила цього перед тим, як ми одружилися. Тепер… — зам’явся Полінґ, — коли ми будемо насправді… насправді…

Кімната повнилася прохолодним нічним повітрям раннього травня. Каррол граційно перейшла кімнату й стала проти відкритого вогню.

— Я б хотіла тут побути, поки мама повернеться з Європи, — сказала вона. — За два тижні я спакуюся. Звичайно, я можу піти завтра, якщо хочеш, але мені, власне, нема куди переселитися.

— Не думай про це, — поспішно відповів Полінґ. — Залишайся тут. Я сам виберуся звідси. Це перше, що зроблю зранку.

— Ні. Якщо ти таке надумав, то виберуся я. Я просто подумала: якщо тебе дратує моя присутність…

— Дратує? Анітрохи не дратує. Чому… — Він прикусив губу. Вся причина розлучення в тому й полягала: все, що він робив, страшенно дратувало її. Кілька тижнів тому Полінґ облишив намагання догодити їй.

— Звичайно, можеш залишитися тут, — повів він далі. — Сьогодні ввечері я заберу свої манатки з великої кімнати.

— Тільки два тижні, розумієш.

— Що ж, я буду ра… — Полінґ обірвав себе на півслові. Мало не сказав «радий», але відчув, що це не те слово. Проте воно було б найближче до правди — Полінґові голова ходила обертом від думки, що вона тут сидітиме, хай навіть тільки два тижні. Розлучитися, звичайно, конче треба, — але ж цей короткий інтервал, коли вже все вирішено, та ще не доведено до кінця, мав би пом’якшити й злагодити розставання насамкінець.

— Ще одне, — сказала жінка. — По-перше, я запросила на завтрашню вечерю кількох осіб…

— Гаразд.

— І по-друге. Служниці Естер та Гільда вранці звільняться, а нам таки треба мати когось, поки… поки не повернеться додому мама. Отож я сьогодні найняла пару в місті.

— Двох. Природно.

— Ні, я маю на увазі подружню пару. Чоловіка й жінку. Вона куховарить, а він служить лакеєм і допомагає їй у домашній роботі. Ця пара