Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Френсіс Скотт Фіцджеральд.

Я віддав би життя за тебе: збірка

Вступ

«…не дуже-то схоже на те, що я напишу ще більше оповідань про молодече кохання. На мені поставили це тавро ще мої перші твори — до 1925 року. Відтоді я й далі писав оповідання про таке кохання — щораз складніші й усе більш нещирі. Щоб упродовж трьох десятиліть випускати однаковий продукт, я мав би стати або чудотворцем, або літературним поденником.

Знаю, що саме цього від мене й сподіваються, але ключ такого напрямку, вважай, пересох, і я гадаю, що мені було б набагато доцільніше не силкуватися над ним, а відкрити якийсь новий колодязь, нове джерело. (…) Однак безліч редакторів і далі асоціює мене з нестримним захопленням молоденькими дівчатами — захопленням, через яке в моєму віці можна й за ґратами опинитися».

Френсіс Скотт Фіцджеральд — Кеннетові Літтауеру,

редакторові журналу «Кольєрз». 1939 рік.

З 1919 року, відколи Френсіс Скотт Фіцджеральд сенсаційно дебютував як професійний літератор, із ним дедалі міцніше пов’язували стереотип письменника того, що він сам назвав «віком джазу». Читачі та редактори сподівалися від Фіцджеральда стандартних любовних романів про бідних юнаків, що залицяються до багатих дівчат, про вечірки й чари, про лепетливих вітрогонок. Спробувавши чогось іншого в темнішому й глибшому історичному десятилітті, будучи вже зрілою людиною, яка зазнала багато болю, він виявив, що дуже важко вирватися з пут цього раннього стереотипу. У більшості літературних біографій Фіцджеральда, у сприйнятті значної частини його читачів молодий письменник, поживши в принстонському студентському містечку («По цей бік раю»), стає одним із нової золотої парочки («Прекрасні і приречені»), а тоді цей творець і літописець «віку джазу» (збірки оповідань 1920-х років та «Великий Ґетсбі») враз дає волю «Краху». Він хотів, як сам стверджував, «відкрити якийсь новий колодязь, нову криницю». На жаль, мало хто оцінив те, що намагався здійснити автор.

Це оповідання про розлучення і розпач, робочі дні й самотні ночі; про метких юнаків, які під час Великої депресії не можуть ні навчатися в коледжі, ні знайти роботу; про історію США з її війнами, жахіттями та обіцянками; про секс — чи то з дальшим одруженням, чи то ні; про бурхливу, яскраву життєвість і гнітючу злиденність Нью-Йорка, що його Фіцджеральд щиро любив і розумів, бачачи всі можливості, обмеженість і потворність цього міста. Ці твори показують автора не як «сумного молодика», що старіється, зав’язнувши в золотих днях свого недавнього минулого, а як новатора на передньому плані сучасної літератури з притаманними їй експериментуванням і ускладненням.

* * *

«Френсіс Скотт Фіцджеральд, що сивіє та повніє, — це, як вважають, один із найпримхливіших авторів, у яких редактори можуть нині запопасти оповідання. Це літературний символ епохи — епохи нового покоління, а редактори й далі потребують оповідок про фляжку джину та ввічливих студентів, що крізь вітрове скло маячать перед панями в опівнічних розважальних поїздках. Читачі також набрали цього фіцджеральдівського смаку. Ба, Фіцджеральд узяв крутий поворот — природний, як на зрілі літа. “Пом’якшав” — ось підхоже слово. Відповідно, він хоче й м’якше писати. І якщо письменникові в цьому перешкоджатимуть, то він узагалі не писатиме. Ото й усе».

О. О. Мак-Інтайр,

колонка газети «Нью-Йорк дей бай дей». 1936 рік.

Звичайно, тодішні редактори масових журналів не були філістерами. Однак вони мали вагомі причини відхиляти те, що писав Фіцджеральд у середині тридцятих років; деякі оповідання були понурі й різкі. Тільки один із них розгледів кращі якості того, що намагався зробити Фіцджеральд, тож послідовно публікував цього автора. То був Арнольд Ґінґріч, головний редактор «Есквайра», сам романіст. Упродовж двох останніх років свого життя Фіцджеральд продавав цьому журналу видатні твори про Пата Гоббі — по 200–250 доларів за оповідання. (Низька ціна як на Фіцджеральда, але не як на пересічного письменника часів Депресії; особливо ж якщо врахувати відносну вартість гонорару: відповідно до перепису населення 1940 року, річний прибуток на особу становив трохи більш ніж тисячу доларів). Ґінґріч заохотив Фіцджеральда переробити на роман вишукані хроніки про американського сценариста ірландського походження — невдаху та п’яницю. Але навіть Ґінґріч не сприйняв кількох Фіцджеральдових оповідань, у яких описано молодиків, стурбованих венеричною хворобою та завагітнілими від них шістнадцятилітніми дівчатками. Тож «Есквайр» не схвалив цих творів.

Більшість оповідань походить із того часу, коли США й решта світу перебували у Великій депресії. Добробут Фіцджеральда, такий високий якихось кілька років тому, падав разом із добробутом усієї країни. Письменник часто хворів, опинявся без грошей і невгамовно сновигав між околицею Балтимора, де він оселився з дружиною Зельдою та їхньою донькою Скотті, й низкою курортів у горах Північної Кароліни. 1930 року в Європі у Зельди стався нервовий розлад, і в лютому 1932-го її помістили у Фіппсівську психіатричну клініку лікарні Джонса Гопкінза в Балтиморі. До кінця свого життя, як і чоловікового, Зельда перебувала то в дорогих приватних клініках та лікарнях, то поза ними. Френсіс Скотт узяв на себе величезний тягар — заробляти стільки грошей, щоб вистачало на лікування. З початку 1935 року стало завдавати клопоту здоров’я самого Фіцджеральда, та він, хоч і боявся повернення туберкульозу, який діагностували йому ще замолоду, а проте шкодив собі курінням та надмірним питтям.

Однак перше оповідання з цієї збірки, «Боргова розписка», належить до раннього періоду творчості, а два останні, довершені, «Жінки в домі» й «Привітання Люсі та Елсі», — до періоду внормованої роботи в Голлівуді 1939 року, коли Фіцджеральд кинув пити й завзято працював над романом, який опублікували посмертно під назвою «Останній магнат». На кожному етапі чітко періодизованої кар’єри автора є певна манера письма: у молодика, що насолоджується чудовими днями й ночами успіху та слави; у тридцятилітнього чоловіка й батька, який через хворобу дружини раптово поринув у світ медиків і лікарень; у недужої людини, яка, ледве зводячи кінці з кінцями, шукає нового стилю для своєї творчості; а понад усе