Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд
Її голос стихав, очі вперлись у пляму посередині килима.
— Звичайно, — пробурмотів Полінґ, дивлячись на ту саму пляму. Він і незчувся, що Каррол змовкла й що в кімнаті тиша. Він думав, що за кілька хвилин доведеться зійти нагору й не в гніві, а тільки з тим, що в нього залишилося від гідності, забрати свої речі з великої передньої кімнати — зубну щітку й гребінець, коробочку із запонками, різноманітні папери з шухляди. На тому й закінчиться його шлюб. Щось станеться вночі, коли кожне з них двох вкладеться у своїй окремій кімнаті, і це щось назавжди знищить делікатний, загадковий вплив, який вони чинили одне на одного, невловимий і майже щезлий шлюб їхніх сердець, який уже віддавна стримував їх від розколу. Вранці кожне з них двох відкриє очі на інший світ, усвідомлюючи себе розлученим і здатним завжди таким бути.
Полінґ звівся.
— Мабуть, я зараз піду нагору, — холодно сказав він.
— Добре. Я замкну двері.
За півгодини він вимкнув лампу в гостьовій кімнаті й прослизнув у ліжко. Надворі травнева ніч, прохолодна і ясна, принесла пам’ять про іншу весну. За останні місяці ця пам’ять затерлася й розмазалася, але сама по собі залишалася прекрасною, ідилічною річчю. Полінґ замислився. Чи то знову прийшла любов з такою силою, з такою радісною магією першої закоханості[271], чи то її марно й безповоротно розтрачено.
Час від часу він чув, як унизу походжає Каррол. Потріскували лампочки, її кроки падали на сходах. Вона йшла дуже повільно, наче втомилась, а коли дійшла до верху, хвилину спочивала на порозі своєї кімнати. Тоді увійшла до великої передньої кімнати й зачинила за собою двері. Здавалося, важка тиша прийшла у вікно з нічним повітрям і осіла в усьому домі.
II
Вранці Полінґ під’їхав до вокзалу по нових слуг і зразу ж виділив їх із натовпу, що висадився з поїзда на десяту ранку.
— Рейнолдс?
Британець середнього віку, з довгою шиєю та з м’яким обличчям кокні, чи то кивнув, чи то вклонився.
— Так, сер. Рейнолдс.
Він обернувся до здоровенної леді ірландського походження, яка стояла зразу за ним.
— Це моя дружина, сер. Її звуть Кейті.
У них іще була скриня. Рейнолдс пішов питати про неї, поки Полінґ і здоровенна леді вели розмову на станційній платформі. Тобто Полінґ зауважив, що поїздка була коротка, і Кейті колихнула головою — вгору і вниз, у резонансній згоді.
— Ви вже віддавна в цій країні? — спитав Полінґ, виїжджаючи з вокзалу.
Рейнолдс кивнув.
— Не дуже віддавна, — не згодилася Кейті. — Зо два місяці.
— Працювали в Нью-Йорку?
— Ні, у Філадельфії. Ох, у дуже добрих джентльменів. Може, ви знаєте їх… містера Марблтона й містера Шафтера[272]?
Ні, Полінґ їх не знав. Проте кивнув так, ніби знав, які вони добрі.
Приїхавши додому, Полінґ показав їм кухню й делікатно натякнув, що їхні кімнати зразу ж над кухнею. Тоді залишив їх самих на себе і спроквола вийшов на передній ґанок.
Це ж у нього відпустка, перша за рік, оці три тижні. Звичайно, добре склалося, що вона починається саме тепер, коли на Полінґа звалилася катастрофа розлучення, однак він волів би зайнятися роботою. Меланхолійність цієї справи загострювалася бездіяльністю — Полінґ міг тільки висиджувати в лагідну травневу погоду, споглядаючи плин днів, і це знаменувало кінець неповторної пригоди. Певна річ, він радий, що сказано останнє слово. Годі було витримати жінчину зарозумілість, холодність і дедалі більшу неприязнь до нього. Та й сам Полінґ запальний, за минулий місяць кілька разів їхні сварки доходили до межі рукоприкладства.
— Лу.
Полінґ звів очі й побачив свою жінку біля ґанку на осонні.
— Привіт, — сказав він, підводячись, щоб пропустити її, — твоя пара щасливо приїхала. Вони на кухні.
— Дякую, — холодно відповіла вона, ступивши на ґанок. Несла оберемок квітів. — Зараз піду й гляну на них.
Полінґ помітив, що на ній цупка накрохмалена блакитна сукня, в яку вона не вбиралася ще з минулого літа. Він уважно придивився до жінки, шукаючи сліди безсоння навколо очей, бо ж знав, що в нього самого є такі, але вона видавалася такою самою свіжою й рожевою, як квіти в її руках.
— Я зрізала їх на вечерю, — сказала Каррол. — Гарні, правда?
— Дуже.
Не дивлячись на чоловіка, вона увійшла в дім.
[Вони обідали о першій, і Полінґ, сівши, сказав собі, що це останній обід із Каррол. Треба знайти спосіб збавляти дні в місті. Нічого приємного в низці сніданків, обідів і вечер, коли їси в тиші, понуро опустивши очі.]
Страви вдалися недоладні й неапетитні. Зрештою, так і мало бути — нова пара ще не встигла призвичаїтися до кухні. І ще Полінґові було дивно, чому це кроки Рейнолдса навколо столу такі неприродно гучні.
— Це ж новаки, — пояснила Каррол. — У них усе догори ногами. Сьогодні ввечері буде інакше.
Накраяними персиками прийшов десерт — на соусному тарелі.
— Наразі все гаразд, Рейнолдсе, — зауважила Каррол, — але я, звичайно, хочу, щоб сьогодні ввечері десерт подали в мисці.
— Що кажете, мадам?
— Кажу, що хочу, аби десерт подали в мисці. Ви ж знаєте. Я вже сказала вам про бланманже.
Рейнолдс із розумінням кивнув. І завагався.
— Ага, і ви ще хочете, щоб я сьогодні пополудні викосив траву[273]?
Каррол здивувалася.
— Чому б ні… Як бажаєте. А може, варто почекати до завтра.
— Що?
— Я кажу, краще б вам почекати до завтра, — сказала Каррол злегка гучніше, ніж треба. — Ви будете дуже зайняті сьогодні пополудні. Ви ж знаєте.
Рейнолдс кивнув і почалапав до буфетної кімнати.
— Його таки треба залучати до косіння трави, — розсудила Каррол. — Це мало б стати одним із обов’язків цієї пари. — І тихо додала: — Він, здається, глухуватий. Мабуть, саме тому він так гучно гупає, коли ходить.
Цього вечора в них було троє гостей: Гарольд Ґей із дружиною з Портчестера, їхні далекі знайомі, й Родерік Баркер, колишній кавалер Каррол із Нью-Йорка.
Полінґ упіймав себе на гадці: чи стане знову залицятися Баркер до Каррол, тепер уже вільної. Колись сам Полінґ і відбив її в Баркера. Та ні, тільки не Баркер, у жодному разі. Вражений уявною картиною того, як Каррол мандрує з Баркером, фліртує з ним, цілує його, Полінґ насилу вибив із голови цю гадку.
— Як там Шпагат? — поцікавився Баркер.
Шпагатом звався невеличкий рідкошерстий пудель з
