Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Полінґ прудко ступив у кімнату.

— Руки вгору! — наказав він, звівши дуло револьвера на Рейнолдса.

Той так наполохався, що опустив руку й, гепнувшись, сів на підлозі, звідки мовчки й стривожено дивився на пістолет. Тихо скрикнувши, Кейті звела руки до стелі.

— Що це ви надумали? — спитав Полінґ.

Ні слова не кажучи, Рейнолдс глянув на свою жінку.

— Ми бідні люди! — з переляку крикнула вона.

— Ви непорядні люди, — відрубав Полінґ. — Більше того, вам місце у в’язниці.

— О ні, — заридала Кейті. — Не кажіть цього, сер. У нас така скрута, такий важкий час. Глухота містера Рейнолдса така глибока, що нам годі знайти роботу, щоб заробляти на життя. Ми ніколи нікому не завдали зла.

— А зараз ви невинно забавляєтеся, га?

— Ми були змушені до цього! — крикнула Кейті. — Ми в Америці, і нам треба жити. Отож ми вирішили, що тут тільки до такого й можна вдатися. Правду кажучи, сер, це я намовила його. Ми вперше на таке пішли.

Рейнолдсові вуста судомно сіпнулися.

— Ви маєте цю річ, а ми її захотіли, ото й усе, — сказав він.

— Ми не завдали жодної шкоди, — слізно повторила Кейті. — Вам воно було ні до чого, й ми гадали, що ви не заперечуватимете.

— Не заперечуватиму! — вигукнув Полінґ. — Не заперечуватиму проти того, що ви пробуєте пограбувати мій дім!

— О Господи! — заволала Кейті. — Якби ви нам це дали, то такого не сталося б.

— Чому це я маю дати вам свої гроші?

— Гроші? — переглянулися Рейнолдс і Кейті.

— Ми не хочемо ваших грошей, — з гідністю сказав Рейнолдс, — крім тих, що ви нам заборгували.

— То якого дідька ви тут нишпорите?

— Я шукаю свого рекомендаційного листа.

— Вашого листа…

— Того, що ви дали були мені. Я по праву вважаю його своєю власністю.

Полінґ повільно опустив пістолет.

— Хочете сказати, що саме по нього ви прийшли сюди о цій порі ночі?

— Так, сер, — відповіла Кейті.

Рейнолдс незграбно встав із підлоги.

— Я сам Джон Буль, — ні сіло ні впало сказав він.

— Що ж, ідіть і будьте Джоном Булем у своїй спальні. Я мав би здати вас обох під арешт.

— Це єдина прикрість, відколи ми сюди приїхали, — ридала Кейті. — Я певна, що містер Рейнолдс і я тут не винні. Увесь клопіт через місіс Полінґ. Вона лежить весь день і безперестанку плаче. І поводиться так, ніби щось гризе її серце…

— Що?

Полінґ так здивувався, що пістолет не влучив у кишеню й упав на підлогу.

— А як, на думку місіс Полінґ, я мала б розгладжувати складки на простирадлах, — вела далі Кейті, — якщо вона цілу ніч перекидається й товчеться на них? Дивно, що вона досі їх до дір не зносила.

— Боже мій! — крикнув Полінґ. — Та чи правду ви мені кажете?

— Правду? Навіщо мені брехати…

— Почувайтеся як вдома, — зопалу перебив її Полінґ. — Сигари на столі! Залишайтеся тут на всю ніч!

Відвернувшись, він вибіг із вітальні й метнувся нагору, перескакуючи по два східці нараз.

— Каррол! — гукнув він. — О, Каррол!

Вона чекала на сходовому майданчику й зіступила на два східці, щоб зустріти його. Вони злилися на великому квадраті свіжого срібла, що крізь відчинене вікно напливало від повного місяця.

V

О десятій ранку у вітальні з’явився закутаний у яскраве блакитне пальто містер Рейнолдс, що мав місіс Рейнолдс при боці й саме надівав замшеві рукавички. Увійшовши, обоє окинули злегка презирливим оком повсякденне ранкове вбрання, яке Полінґ вважав за потрібне одягти.

— Ми зараз від’їжджаємо, — оголосив Рейнолдс. — Викликали таксі на потяг о десятій тридцять. Сьогодні дуже сиро.

Полінґ підійшов до письмового столу й, понишпоривши в перемішаних після останньої ночі паперах, знайшов свою чекову книжку.

— І, як чоловік чоловіка, — додав Рейнолдс, шморгнувши носом, — прошу ласкаво, щоб ви зволили дати нам наш рекомендаційний лист.

Полінґ виписав чек, сягнув у кишеню плаща, вийняв аркуш паперу й, нахмурившись, оглянув його.

— Я забув його підписати, — несподівано сказав він.

Полінґ з ручкою в руці нахилився над папірцем. Тоді згорнув його, вклавши всередину чек, і передав Рейнолдсові.

Киваючи й люб’язно усміхаючись, Кейті відчинила двері.

— До побачення, — сказав Полінґ. — Бажаю вам удачі.

— До побачення! — весело гукнула Каррол.

— До побачення, сер. До побачення, мадам! — Рейнолдс зупинився, поклавши руку на відчинені двері. — Тільки одне хочу сказати. Моя єдине побажання вам обом: якщо колись опинитесь у чужій країні, хай вас ніколи не виженуть на такий холод, як сьогодні.

Ефектність слів трохи зіпсував факт, що сонце вибрало саме цю мить, щоб вийти з-за хмар. Однак Рейнолдс рвучко звів комір пальта й підштовхнув дружину, щоб вийшла на те, що він, очевидно, вважав бурхливим штормом.

— Ого, вони пішли, — сказав Полінґ, зачинивши вхідні двері й повернувшись. — Вони пішли, і ми самотні в домі.

Каррол простягла руки. Полінґ підійшов і став навколішки побіч неї.

— Ще одне, — озвалася Каррол після довгої мовчанки. — Що ти зробив із цим рекомендаційним листом? Я бачила, що ти написав щось на ньому крім свого імені.

— Я тільки змінив одне слово. — Полінґ засміявся, дедалі веселіше, аж нарешті заразний сміх передався Каррол. — Я дав їм чек на двісті доларів, але, на жаль, вони ніколи не зможуть скористатися цим рекомендаційним листом.

— Що ти змінив? — спитала вона. — Скажи мерщій!

— Там є рядок, у якому написано, що Рейнолдс був листоношею. Я змінив слово «лист» на слово «тиф»[280].

— Тиф? — здивувавшись, перепитала Каррол.

А тоді вона зрозуміла, і враз вони обоє знову засміялися — щасливо й нестримно. Сміх плив угору сходами, вливався у спальні та ванни, кружляв у їдальні, звертав до буфетної кімнати й повертався до вітальні, в якій вони сиділи. Весь дім наповнився сонячним світлом, свіжий вітерець доносив крізь вікно запахи саду; і життя, здавалося, починається заново, таж воно має спосіб це здійснити.

О дванадцятій годині дня можна було побачити, як маленький лисуватий пудель з очима гіркого п’яниці огинає ріг і наближається до будинку Полінґів. Добравшись до кухонних дверей, він, очевидно, зорієнтувався, куди потрапив, бо помітно здригнувся й поспішно відступив. Описавши навколо житла широке коло, поширене від підозри, пес підійшов до вхідних дверей і оголосив про свій прихід стриманим кахиканням.

[— Гей! — гавкнув він, — я вдома.]

Минуло трохи часу, перш ніж він домігся хоч якоїсь уваги. Пес зауважив плин життєвих справ[281] і боявся миті, коли виявиться, що