Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Ти сказала їм, що вони можуть залишитися до середи?

Вона завагалася.

— Так.

— Чому?

— Ця жінка… ця Кейті… — непевно сказала Каррол, — того дня, коли ти вирушив до міста, вона зійшла нагору й змусила мене до поступки.

— Змусила? Як це їй вдалося?

— А от так. Вона зійшла нагору, бурмочучи, й сказала, що я заманила їх сюди обіцянкою про роботу, а тоді за їхньою спиною змовляюся з тобою. Вона розпалилася, гучно викрикувала, а Рейнолдс відбивав кроки в передпокої, наче все британське військо. Отож я налякалася й пообіцяла, що вони можуть залишитися до середи. Крім того, мені стало шкода Рейнолдсів. Вона сказала, що їм нема куди піти.

— Гм.

— Це лише на кілька днів, — додала Каррол. — Вчора я одержала марконі[276] від матері. У четвер вона припливе сюди на «Мавританії»[277].

Пополудні цього дня втомлений після безсонних трьох ночей Полінґ ліг на ґанку й запав у неспокійну дрімоту. Спливали години, пошрамовані дражливими снами. О п’ятій він несподівано прокинувся й угледів перестрашену Каррол, що стояла над ним, щось вихлипуючи.

— В чому річ? — промимрив він, зводячись.

— Шпагат! — зойкнула вона. — Вони вбили його. Я так і знала. Він зник ще зранку, і я тільки-но побачила револьвер[278] на кухонному столі.

IV

Полінґ скочив на ноги.

— Що? Ти впевнена?

— Цілком. Півгодини тому я почула постріл і щось таке, як скавучання. Ох, убити бідного беззахисного песика…

— Почекай ось тут, — сказав Полінґ. — Я дізнаюся, в чому річ.

— Він тебе застрелить! — гукнула Каррол. — Будь я тобою — не пішла б туди без свого пістолета. Це шалені, божевільні маніяки, ось моя про них думка.

Полінґ застав Кейті саму на кухні, заклопотану масою тіста, що по самі лікті покривало її великі м’язисті руки.

— Де Рейнолдс? — різко запитав він.

— Містер Рейнолдс вийшов.

— Де він?

Кейті тяжко знизала плечима.

— Хіба він не має права десь-колись виходити та гуляти?

Невдача. Полінґові очі бігали по кухні.

— Ви бачили пса? — спитав він уже легшим тоном.

— Пса? — очі Кейті стежили за ним. — Так, бачила. Він весь час вбігає й вибігає. А ось зараз не бачу. Я не люблю собак, — лиховісно докинула вона.

— Моя дружина хоче дізнатися, де він.

Кейті сердито бгала тісто.

— Я не найнялася сторожувати собаку, — відрізала вона. — Не годиться тримати смердючу тварину на кухні.

— Він не смердить.

— Смердить, — безапеляційно ствердила Кейті.

Знову розмова зайшла в глухий кут. Полінґ спробував зайти з іншого кінця.

— Моя дружина каже, що бачила на кухні револьвер.

Кейті байдуже кивнула.

— Це містера Рейнолдса. Він чистив цю зброю. Містер Рейнолдс застрелив грабіжника у Філадельфії.

Тут двері кухні відчинились, увійшов Рейнолдс. З його руки звисав ремінець, у якому Полінґ відразу ж упізнав поводок Шпагата.

— Де ви були? — спитав Полінґ.

— Робив що? — перепитав Рейнолдс.

— Я кажу, де ви були?!

— Я прогулювався, — спокійно відповів Рейнолдс, кинувши поводок на кухонний стіл.

— Що ви з цим робите? — Полінґ вказав на стіл.

— З цим? О, це для собаки. Я хотів узяти його на прогулянку.

— Справді?

— Я не міг його знайти.

— Гм.

«Що ж це означає? — подумав Полінґ. — Якщо Рейнолдс убив Шпагата на подвір’ї, то навряд чи вживав би для цього поводок».

— Що ви робите з револьвером?

Шия Рейнолдса витяглася від обурення.

— Я носитиму револьвер, коли тільки мені захочеться. І що ви на те скажете?

— Скажу, що ви ідіот! — гостро відповів Полінґ.

Рейнолдс раптом ступив уперед і поклав руку на Полінґове плече.

— Послухайте-но, Полінґу… — почав був він, але не договорив. Розлючений Полінґ відступив, і рука впала.

— Глядіть-но мені! — крикнув він. — Ви тут слуга!

— Я слуга, — бундючно відповів Рейнолдс, — але я Джон…

— Мені наплювати, — перебив Полінґ. — Поки що ви берете в мене гроші як слуга, то тримайте руки при собі. Отже, вранці ви вийшли з цього будинку.

— Може, я й слуга, — бекнув Рейнолдс, — але я справдешній Джон Буль.

Полінґ розривався між гнівом на тупість цього бевзя й потіхою з того, що він ототожнює себе з Британською імперією.

— Я працював у кращих місцях, ніж ось це, — вів далі Рейнолдс. — Та ці два джентльмени у Філадельфії, містер Марблтон і містер Шафтер…

— Вони не знали, як нам віддячитися! — крикнула його жінка.

Полінґ кинувся геть із кухні. Надворі він провів годину, шукаючи свіжу могилку по всій окрузі, вдивляючись у високу траву. Заходив навіть на задвірки. Не раз і не два його обгавкували поліційні собаки. Так і не вдалося знайти слідів по Шпагаті. Якщо пуделя вбито, то вбивство, очевидно, скоєно біля дому.

А далі Полінґ обшукав своє подвір’я, оглянув кожну шпарину в гаражі й, нарешті, спустившись у підвал, заглядав за коробки, в холодну піч і рився у вугіллі. Нічого це не дало. Шпагат таки зник.

Разом із жінкою Полінґ дуже холодно й офіційно пообідав у гольф-клубі, а коли вони удвох повернулися додому, Каррол зійшла нагору, щоб пакуватися. Полінґ препогано почувався, знаючи, що в глибині серця Каррол звинувачує його також за втрату свого песика. Вважає це останньою помстою, до якої вдався чоловік за те, що його покидає жінка.

Того вечора Полінґові наснилося, що Рейнолдс на палубі «Мавританії» подає матері Каррол вареного Шпагата з підливою а-ля метрдотель[279].

— Я сам Джон Буль, — мовив Рейнолдс, поливаючи густою підливою вкритого парою собачку.

— Добре, — відповіла мати Каррол. — Я повертаюся, щоб забрати доньку.

— Чудово, — сказав Рейнолдс. — Я познайомлю вашу доньку з двома джентльменами у Філадельфії.

Полінґ прокинувся, його тіло рвучко звелося. Клямка дверей його кімнати тихо повернулася, помалу відчинилися двері.

— Хто там? — різко спитав він.

— Лу, — шепіт Каррол із відтінком переляку. — Там внизу хтось є.

Полінґ вибрався з ліжка, швидко накинув на себе халат і підійшов до Каррол у передпокої.

— Мабуть, це Рейнолдс, — шепнула вона. — Хай там хто, але він старається тихо ступати.

— Нічого собі, — пробурмотів Полінґ, глянувши на сходи. — Він увімкнув світло.

— А чи не краще було б тобі крикнути до нього?

Він похитав головою.

З пістолетом у руці Полінґ спустився сходами, пройшов через короткий коридор і встромив голову у вітальню.

Рейнолдс, виряджений у розкішний квітчастий халат, стояв навколішки перед письмовим столом, обережно промацуючи різьблення збоку, наче шукаючи секретну відмичку. Шухляди столу висунуто, а підлогу вкрито їх вмістом — паперами.

Він був не один. Кейті, також у неґліже, ходила по кімнаті й жадібними пронизливими очима оглядала банки, сигарні коробки, книжки та полицю каміна. Час від часу чоловік і жінка