Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— У що будемо грати? — питає він, швидко, у свій спосіб тасуючи карти. — Тільки не в бридж. Маємо його по зав’язку[269].

Агент викладає першу карту — туза.

— Одна, самотня людина — це важко. Але є дуже багато такого, що ми мусимо робити поодинці. Двійка. Це краще…

— Не завжди, — перебиває його Енн.

— Але зазвичай. Два серця — це краще, ніж одне.

Перед агентом лежить чирвова двійка.

— Я не припала до вас серцем, — відказує Енн.

— Та ні, припали. Я пересвідчився в цьому тричі. — Він викладає пікову трійку. — Уперше, коли я був електриком. Вдруге, коли ми потрапили під дощ. І втретє, коли зірвалися з мосту.

Агент викладає четвірку. Торкнувши її пальцем, Енн зауважує:

— Ці три випадки перекриває четвертий, коли я розпізнала, що ви за один.

— Нічого не можу придумати про п’ятірку, — нарікає він, викладаючи карту. І, докинувши до неї шістку та сімку, додає: — Якби не та мерзенна війна, то в нас обох ніколи не випали б у сумі ці нещасливі тринадцять очок.

— Це ж ми востаннє їли, мабуть, іще о восьмій ранку, — каже Енн, побачивши вісімку. — Ой, годі про це…

Агент накриває вісімку дев’яткою й веде далі серйознішим тоном:

— Дев’ять життів. Ось чого я потребую в такій роботі.

Він швидко переглядає колоду, і дівчина каже:

— Ви не можете знайти десятку, так що гра підходить до кінця, любий друже.

Агент таки знайшов десятку в колоді й впустив її на купку карт. Енн вицілює в нього вказівним пальцем, як пістолетом:

— Я готова до наступної. Зараз буде одинадцятка! — І клацає пальцями.

— Деколи й ви помиляєтеся, — відповідає він, виклавши валета. — По-англійському це Джек, а в мене французьке ім’я — Жак. Мене справді так звати. Принаймні колись так звали.

— Жак, — повторяє вона, випробовуючи на звучання це односкладове слово.

— Дурнувате ім’я в такій серйозній справі, правда?

Жак кладе даму поверх усіх карт, спиняється на ній поглядом, а тоді помалу зводить очі до очей Енн.

— Саме так я до всього цього й ставлюся, — каже Жак дуже повільно, серйозно і щиро. Він кладе останню карту й додає: — Якби ж то я був королем.

Вони сидять віч-на-віч, схрестивши ноги. У мить, коли Жак і Енн тягнуться одне до одного, нагодилися Дік із Томом і тихенько підкрадаються.

Хлопці кидаються на Жака, заломлюють йому руки за спиною й зв’язують їх своїми краватками. Схоже, що гра нарешті закінчується.

Волоцюга, що досі нерухомо лежав у траві, прокидається і здивовано приглядається крізь кущі до цієї сцени.

Дік і Том дивляться на Енн, сподіваючись оплесків. Замість того вона каже майже з роздратуванням:

— Знову порятунок країни.

У цю мить від дороги долинає звук мотора. З вантажівки вискакує репортер із мікрофоном у руці.

— У вас є що сказати? — питає він. — Я з програми «Люди зустрічаються на дорозі». Як вас звати?

Репортер тиче мікрофоном під ніс Енн. Вона відповідає:

— Мене звати Ґламор О’Гара[270]. Я вважаю, що кожен має пильнувати свою справу й не пхатися до чужої.

— Ви несерйозно ставитеся до справи, — невдоволено каже репортер і кидається до вантажівки, вигукуючи в мікрофон: — Нічого, друзі! Це були люди на репетиції п’єси. Вони не схотіли розмовляти з нами, друзі. Отже, тепер я скажу вам більше про те чисте почуття…

Зразу ж за ним іде пов’язаний квартет. Два юнаки тримають за лікті секретного агента. Останньою неохоче ступає Енн.

— У нас є затриманий, — каже Дік, — якого розшукує поліція. Він говоритиме з вами, якщо привезете нас до Принстона.

Весь гурт всідається у вантажівку. Енн поруч із водієм, Жак біля неї. Том і Дік на одній боковій підніжці, репортер — на другій. Коли вантажівка розвертається й рушає до Принстона, репортер простягає мікрофон до секретного агента, але Енн перехоплює мікрофон.

— Затриманий теж не буде говорити, — попереджає вона.

— Десь так воно і є, — згоджується Жак.

— Затриманий не буде говорити, — коментує репортер. — В усякому разі я вважаю, що ви, друзі, залюбки послухаєте про те, як тримати одяг свіжим і чистим…

На околицях Принстона ми бачимо, що за автомобілем радіостанції близько їде викрадена вантажівка, якою кермує медсестра. Зненацька вона обганяє автомобіль і різко гальмує. Так само різко гальмує автомобіль, два юнаки звалюються з бокової підніжки на землю, Жак утікає. Під час цих подій неперервно триває радіопередача, репортер не вмовкає — чи то нам показують втечу агента, чи то поведінку Енн, дуже радої в глибині серця.

— Затриманий утік, люди добрі, — каже репортер. — Я не знаю подробиць. Усе це видається мені підозрілим, друзі, дуже підозрілим.

З цими словами та з виразом жалю на обличчі Енн, яка шкодує, що дійшла кінця її велика пригода, ми розчиняємося й опиняємося на ділянці дороги, де ми покинули волоцюгу. Він тримає снаряд і голосує великим пальцем — ловить попутну машину. Зупиняється гарний автомобіль із кузовом «купе», й волоцюга з многоцінною ношею вмощується в ньому. Авто рушило, і він питає доброго самарянина:

— Чи далеко їдете?

— До самого Вашингтона, — відповідає добрий самарянин. — Я промисловець. Маю справу у Військовому відомстві.

З думкою про снаряд, що лежить біля ніг, волоцюга користає з нагоди.

— У мене теж там справа, — каже він, і ми затемнюємося.

Набирає яскравості кадр балу у Принстонській гімназії, що відбувається два місяці по тому. Ми йдемо за Енн, яка танцює, а їй раз у раз відбиває партнера хтось із гурту хлопців-сквайрів. Як бачимо, її обличчя трохи серйозніше, стурбованіше, ніж було раніше. Ця дівчина очевидно вже не така пихата й безтурботна, якою була, коли ми її зустріли вперше. Вираз на обличчі Енн свідчить, що вона когось виглядає. Коли новий партнер поплескує Енн по плечі, щоб змінити свого попередника, вона енергійно обертається, щоб привітатися з цим новаком. «А може, це він?» — неначе промовляють її очі. Але щоразу виявляється, що це не він, і Енн, люб’язна та ввічлива, достосовується до кожного розчарування.

Десь у сюжеті кінокартини Жак дізнався, що Енн піде на цей гімназіальний бал.

І ось раптом він виникає тут у фраку, самовпевнений, безжурний, перед усіма відкритий. Ось він із очікувальним виразом обличчя помічає її в натовпі. Побачивши Жака, Енн боїться і за нього, і за себе.

— Чи дозволите?

Енн і Жак балакають, у виразі їхніх облич змішалися страх і радість, відраза і потяг.

— У вас міцні нерви, — каже вона.

— Не в тім річ. Цього разу я