Війни художників - Станіслав Стеценко

Меркулов сидів навпроти Берії у його кабінеті в будівлі НКВС. Перед обома стояло по чашці чаю. На тарілці турботливо нарізані і намащені секретарем Берії бутерброди з маслом. Знаючи, що Берія затримується допізна, секретар завжди тримав напоготові бутерброди й печиво. Зі стіни на обох дивилися портрети Леніна і Сталіна. Штори опущені. Звичайного стосу тек на столі не було. Всі вони турботливими руками секретаря вишикувалися у шафах. Словом, було помітно, що Берія щойно з’явився у своєму кабінеті.

— Мля, Меркулов, я не довіряю старим кадрам Єжова і Ягоди! Принаймні половина з них — англійські шпигуни і вороги народу. Що, якщо цей Гущенко перебіжить до німців? Треба приставити до нього когось надійного. Подумай — кого. І будь готовий за моїм наказом у Берліні знищити його, — Берія відсьорбнув чаю і взяв бутерброд. — Пригощайся.

— Що? Я правильно вас зрозумів, Лаврентію Павловичу? Знищити керівника делегації радянських художників Гущенка? — Меркулов зазирнув Берії в очі.

— Знищити художника Гущенка. А якщо скажу, то і всю делегацію. І так, щоб підозра впала на німців, — погляд Берії був твердим і холодним, без жодної краплі жалю.

— Яким чином? — беземоційно запитав Меркулов, намагаючись не виявляти свого ставлення до почутого.

— Ти у мене запитуєш? Ти і з Колькою Єжовим консультувався, як організувати ту чи іншу операцію? Я сказав: візьми бутерброд!

Меркулов узяв бутерброд. Відсьорбнув чаю. На чолі заклалися зморшки, було помітно, що він напружено думає. Берія, навпаки, спостерігав за ним з ледь помітною посмішкою.

Меркулов замислився:

— Якщо мова йшла про ліквідацію одинаків, то вирок виконували офіцер НКВС Коротков і ще один турок, якому ми платили окремо за кожну ліквідацію. А ще такими операціями переймався Судоплатов.

— Це той, що тепер займається Троцьким?

— Так точно!

— Ні, Судоплатова не чіпай! Троцький — це нині головне. А хто такий Коротков?

— Вибачте, Лаврентію Павловичу, але Короткова ви звільнили з роботи.

Щойно з’явившись у наркоматі в січні 1939-го, Берія вчинив рознос усім працівникам ІНО. Короткова, який володів німецькою і французькою, як рідними, і традиційно, за завданнями НКВС, займався ліквідацією ворогів народу за кордоном, він назвав агентом гестапо і звільнив з роботи. Проти Короткова зіграв той факт, що на роботу в ІНО його рекомендував Герсон — особистий помічник Ягоди. Герсона було розстріляно разом з Ягодою. І, звісно, Берія не збирався довіряти Короткову — їхньому протеже. Останній уже майже півроку чекав або табору, або розстрілу.

— А, Коротков — це старий кадр Єжова — Ягоди? Пам'ятаю, я викрив його як агента гестапо? — згадав Берія і щиро здивувався. — І ми його не розстріляли, а тільки звільнили з роботи? Дивовижно!

Якийсь час обоє мовчали. Берія допив чай, поставив свою чашку на стіл і позіхнув:

— Добре, подумай, хто це може зробити, крім Короткова.

— Але ж Гущенко багато зробив, — все ж не витримав Меркулов.

— Досить! — гаркнув Берія й ударив долонею по столу так, що розплескав недопитий чай із чашки Меркулова. — Мої накази — це накази партії! Жодних запитань! У вороги народу захотів? Це особиста вказівка Хазяїна. Він краще знає, що робити! Все, ти вільний.

Розділ 34

«Нет для советского художника более благородной и благодарной задачи, чем работа над образом Иосифа Виссарионовича Сталина. Она огромна и небывала для нас по ответственности. На зтой работе проверяется зрелость советского изобразительного искусства».

Олександр Герасимов, журнал «Советское изобразительное искусство», 1940 рік

* * *

Герасимов зайшов до своєї приймальні і побачив, що його секретарка Лілія Гофман плаче. Він підійшов до неї, сів поряд. Його вже кілька днів гризло відчуття провини перед цією дівчиною. І сьогодні Герасимов наважився. Взяв її за руку:

— Ліліє, хочете розвіятися? — він сказав і сам злякався тієї пропозиції, яку зібрався їй зробити. Але чому він не може цього зробити? Хіба не в нього вона працює? Урешті-решт, її кандидатуру буде узгоджувати НКВС. Вони й будуть крайніми в разі чого.

Лілія, квапливо витираючи очі хусточкою, запитально подивилася на нього.

— Думаю, на якийсь час вам треба поїхати звідси. Розвіятися, відпочити. Згодні?

Вона, не вагаючись, кивнула. Нехай будь що буде, аби не чергова зустріч із Берією.

— Я можу влаштувати вам відрядження до Німеччини, — Герасимов сперся ліктем на стіл, нахилив голову і зазирнув Лілії в очі. Намагаючись підбадьорити її, широко посміхнувся. — У нас їде невелика група з підготовки виставки в Берліні. А ви чудово говорите німецькою.

— Мої батьки з донбаських німців. Із містечка Міллерового, це не завадить? — злякано запитала вона.

— Нині з німцями ми друзі! Думаю, ваше походження не має значення. Хоча, звісно, компетентні органи мають теж погодити вашу кандидатуру. Але, я сподіваюся, все буде добре, — він устав, поплескав її по плечу і зник у кабінеті.

Що роблять з нами гарненькі жінки! Герасимов хоробрився і намагався тримати марку перед своєю секретаркою. А може, це так він спокутував перед нею свою провину? Але це, безумовно, був один з найсміливіших і найризикованіших кроків у його житті.

* * *

Водій урядового автомобіля ЗІС, старший лейтенант держбезпеки Осипов зупинив автомобіль наркома у дворі будинку НКВС, що на площі Дзержинського. Його ЗІС-101 нічим не відрізнявся від ЗІСу Сталіна, але лише зовні. Він був значно слабшим за безпекою — не мав такого, як у автомобілів Хазяїна, броньованого захисту. Але все ж і цей автомобіль відрізнявся від серійних зразків посиленою підвіскою і форсованим двигуном.

Берія