Війни художників - Станіслав Стеценко

«Тому художнику буде непогана компенсація за його дружину. Нехай порозважається перед своєю героїчною кончиною».

15 квітня 1940 року, 12 год. 37 хв.

Москва, комплекс будівель НКВС

— Ось така справа, Миколо Петровичу, — сказав Павло Фітін, начальник 5-го відділу Головного управління держбезпеки НКВС. Він був не в мундирі, а у костюмі. Гущенкові він здався доволі вишукано одягненим. — У Берліні зустрінетеся з Кузелею. Кузеля — це український націоналіст. Досить відомий. Заступник керівника Українського інституту в Берліні. Зблизитесь із ним, підіграєте йому.

— У якому сенсі «підіграю»? — здивувався Гущенко.

— Скажете, що в душі ви, як українець, теж за Велику Україну — від Бресту до Уралу. Ваше завдання — взяти мікроплівки, які він передасть для нас. Що на плівці, нам невідомо. Завдання водночас і просте, і складне.

— У чому складність?

Фітін устав і якийсь час мовчки ходив кабінетом, очевидно, щось обдумуючи. Нарешті сказав:

— Не буду приховувати. Попередня спроба зустрічі з Кузелею провалилася: наш агент потрапив під колеса автомобіля.

Фітін стояв і дивився у вікно. Начебто його дуже зацікавили горобці з НКВСівського двору: офіціантка з їдальні саме кинула їм жменю крихт і вони влаштували у дворі купу малу. Гущенко був певен, що він устав і зараз дивиться у вікно лише тому, що не хоче зустрічатися поглядом.

— Він залишився живий? — запитав Гущенко, витримавши паузу.

— Невідомо. За непідтвердженою інформацією, отримав травми, несумісні з життям, і, не приходячи до тями, помер. Тіла його ніхто не бачив. Можливо, це випадкова автокатастрофа, а можливо… Ми розцінюємо, що це випадковість з імовірністю відсотків на 50. Але ж, самі розумієте, у нашій справі і 5 відсотків можуть заважити на життя.

— Я можу запитати, що це була за людина? Якщо це не секретна інформація. Питаю з оперативною метою, звісно.

Фітін нарешті повернувся і сів навпроти Гущенка. Його обличчя не виражало жодних емоцій. Ні співчуття, ні посмішки, ні скорботи.

— Радник посольства. Працював на Контору під дипломатичним прикриттям. Загалом нічого особливого. Зірок з неба не хапав. Виконував не найважливіші завдання. Піди-принеси-прослідкуй. Зв’язок тощо…

Зараз Фітін нагадував Гущенкові механічного манекена, а не керівника ІНО. Було абсолютно очевидно, що він говорить не все, що знає.

— У нього була родина?

— Так, — Фітін кивнув. — Залишилася дружина і донька.

— Я можу відмовитися? — Гущенко був добре спантеличений пропозицією пройти слідами чи то загиблого, чи то безвісти зниклого радника посольства.

— Слухайте, Миколо Петровичу, а хочете коньяку? — раптом запитав Фітін, посміхаючись. Його обличчя нарешті ожило. «Через щирі почуття, що опанували цю людину, чи це маска для маніпуляції співрозмовником?» — подумав Гущенко.

— Хочу, — сказав він.

Фітін пішов до шафи, схованої у стіні, й повернувся з пляшкою й фужерами. Хлюпнув на дно широких фужерів коньяку. Один поставив перед Гущенком, із другого надпив. «Дивись, — подумав Гущенко, — навчилися, як у Європі, — пити коньяк із широких фужерів, щоб можна було гріти рідину і відчувати букет смаку». Він зробив ковток, коньяк працівники НКВС пили досить пристойний — французький «Мулен де ля гран».

Фітін випив усе, поставив фужер, поклав руки на стіл і, не дивлячись Гущенкові в очі, сказав:

— Чи можете ви відмовитися? Чому ні? Можете. Скажімо так, можете. Але на нашу підтримку більше не сподівайтеся. Якщо, наприклад, вас наступного разу притягнуть до нас у кайданках через безглузду смерть якогось дипломата або ще через якусь дрібницю.

— Зрозуміло. Як я маю вийти на Кузелю?

— Ви зателефонуєте Кузелі непарного числа між 15 і 16 годинами. На інші дзвінки він реагувати не буде. Я радив би вам це зробити з якогось автомата на Вільгельмштрасе. Звідти вам 5 хвилин до місця зустрічі. Це місце не було завчасно обумовлено. Він погоджувався зустрітися будь-де. Але після першої невдалої спроби до самого інституту заходити я вам забороняю. Телефонувати до Кузелі додому теж не можна. Коли домовитеся про зустріч, сядете за будь-який вільний столик. Справа від себе покладете «Беобахтер» логотипом угору. Ми домовилися, що людина, яка з ним зустрінеться, буде з «Беобахтер».

Отримаєте матеріал і поставите йому кілька запитань. Загалом про ситуацію у керівництві Німеччини, її стратегічні плани. Перелік питань надасть вам товариш Кузьмук із секретного відділу. Вивчите їх напам’ять. Те, що отримаєте у Кузелі, передасте нашому резидентові у Берліні Амаяку Кобулову. Це все.

— Словом, дружба дружбою, а порох треба тримати сухим, — підсумував Гущенко.

— Так, ситуація з Німеччиною непевна. Ми не дуже віримо в щирість Гітлера відносно дружби із СРСР. І ще, окреме прохання — у нас дуже мало інформації про Гітлера, як про особистість. Нічого не відомо про його особисте життя. Ви, мабуть, знаєте, що за педерастію у Німеччині загрожує десять років таборів. І такий дивний збіг — Гітлер ніколи не буває на публіці з жінками. Ніколи! У нього немає і ніколи не було дружини. Останнім часом з’являлися чутки, що він живе з якоюсь фотомоделлю. Але ні імені, ні якоїсь іншої інформації про неї ми не маємо.

— Яким чином я можу отримати подібну інформацію? Як на мене, для цього треба мати вихід у найвищі сфери.

— Ні, зовсім ні, — Фітін посміхнувся, продемонструвавши рівні, але не дуже білі зуби. — Ви маєте дуже багато знайомств у Німеччині. Нас цікавить усе — навіть чутки. Що говорять журналісти, художники, ваш добрий знайомий з відомства Ріббентропа — гер Клейст. Ця інформація може бути для нас дуже важливою у плані пропагандистської війни, якщо така колись виникне.

Фітін узяв пляшку і ще хлюпнув у фужери коньяку. Сказав: