Війни художників - Станіслав Стеценко

— Начебто й так, але на душі якось неспокійно, — гірко зітхнула Марія.

«…Перед финнами мы с начала войны поставили два вопроса — выбирайте из двух одно: либо вы, господа финские буржуа, идете на уступки, либо мы вам даем правительство Куусинена, которое вас распотрошит, и они предпочли первое…»

— Тато поїде на Німеччину, заобить гошики і купить синочку велосипед, — радісно зауважив Шурик.

— Так, Шурику. Обов’язково, — погодився він.

«Нам страшно повредила польская кампания, она избаловала нас.

Наша армия не поняла, не сразу поняла, что война в Польше это была военная прогулка, а не война».

— Все буде добре. Я просив Довженка, аби він придивився за вами. Все-таки він не остання людина у цій країні. Довженко навідуватиме вас, — Гущенко намагався вставляти якомога більше оптимістичних ноток. Хоча на душі шкребли кігті. І підкірку свердлила думка: а може, ти, Гущенко, бачиш дружину і сина востаннє у цьому житті? А може, жити залишилось місяць чи два?

— А ти? — запитала вона.

— Що я?

— Я хвилююся за тебе. Ще раз питаю, ти їдеш лише як керівник делегації чи…

— Люба, — він обірвав питання. Повинен був її заспокоїти. Якби вона знала, все одно нічим не змогла б допомогти. — Більше ніяких спецзавдань! Все це у минулому. Їду лише як керівник. Слідкуй за Шуриковим станом. Завтра вранці, якщо не перестане кашляти, йдіть до лікарні.

«Так вот, что помешало нашему командному составу сходу вести войну в Финляндии по-новому, не по типу гражданской войны, а по-новому? Помешали, по-моему, культ традиции и опыта гражданской войны. Как у нас расценивают комсостав: а ты участвовал в гражданской войне? Это било огромной ошибкой».

— Тату, а ти не будеш гатися у Німеччині з іншими дітками? — не вгавав Шурик, час од часу шарпаючи батька за краватку.

— Не вигадуй, Шурику, — сказала Марія.

— Так чи ні? — допитувався син.

— Ні. Нізащо! Тільки з тобою. І тільки коли повернуся.

— Ти швико повенеся?

— Дуже швидко, синку.

«Все эти разговоры, нужен ли автомат, который столько патронов берет, все эти разговоры, что нужно стрелять только по цели, — все это старое, это традиции гражданской войны. Это не содержит ничего современного».

Виступ Сталіна на мить заглушив звук вокзального гучномовця.

— Поїзд Москва—Рига відправляється за п’ять хвилин. Пасажирів просимо зайняти свої місця у вагонах.

Гущенко поцілував Шурика, потім Марію. Вона сказала:

— Nicolas, je t’aime. Ніколя, я тебе кохаю, — змахнула долонею сльозу, ледве стримуючи ридання.

Він віддав дружині сина і піднявся в тамбур. Усміхнувся. Посварив пальцем: не плач і не говори французькою! Помахав рукою.

Марія спробувала посміхнутися йому у відповідь, але вийшла лише якась гримаса — губи тремтіли. На щоках блищали сльози.

У Гущенка на душі теж було неспокійно. Але він намагався зображати безтурботність. Більше за звичкою, ніж побоюючись чогось, ще раз окинув поглядом перон. Нічого підозрілого.

Вокзал, виблискуючи сонцем у вікнах, повільно поїхав назад. Він махав рукою, і Шурик помахав йому. Подумав — хочу запам’ятати цю мить. Блакитне небо, будівля вокзалу і дружина із сином на руках у променях вечірнього сонця. Вона закарбувалася у нього в пам’яті, немов вітальна листівка. Він пройшов у тамбур, грюкнули двері, зачинені провідником. Йому здалося, що там, за дверима, які щойно зачинилися, вже таке звичне для нього московське життя. А ось тут починається щось зовсім нове, незвідане і, можливо, небезпечне. Крізь вікна вагона ще долинав голос Сталіна і поступово губився у стукотінні коліс.

«Люди, которые живут традициями гражданской войны, — дураки, хотя они и хорошие люди, когда говорят: «А зачем нам самозарядная винтовка?» Наши солдаты не такие уж трусы, но они бегали от автоматов…»

Гущенко недарма непокоївся: за його від’їздом спостерігали не тільки дружина і син. За ними всіма спостерігала ще одна пара очей. То був помічник Лаврентія Берії в особливо важливих, а також особистих справах — старший майор Саркісов. Він стяв, прихилившись до стіни і через вікно вокзалу спостерігав за відходом потяга.

Зайшов у кімнату залізничної міліції й наказав залишити його біля телефона самого. Попросив з’єднати із секретарем Берії й за кілька секунд слухавку взяв Лаврентій Павлович.

— Потяг щойно вирушив, — коротко доповів Саркісов.

— Дружина проводжала його? — запитав Берія.

Голос наркома тонув у шумах. Телефон у Москві працював набагато гірше, ніж урядова вертушка. Саркісов щосили притискав слухавку до вуха, аби нічого не пропустити. Гаркнув:

— Так точно!

— Сама? — прохрипів голос Берії.

— Ні, із сином.

— Як вона виглядала?

— Була засмучена.

Телефон трохи помовчав. Саркісов слухав шурхотіння із жадібною увагою.

— Добре, трохи розберуся зі справами і займемося нею. А та шльондра?

Саркісов зрозумів, що мова йде про Лілію Гофман.

— Поїхала. Прийшла раніше. До відправлення потягу вони з художником не контактували. Ми їм організували квитки в одне купе.

— Молодець! Добре, якби вона звабила його ще у потязі. Гаразд, повертайся, — похвалила Саркісова слухавка, і той задоволено посміхнувся. Запитав:

— Нагляд із квартири художника зняти, товаришу нарком?

— У жодному разі!

Гущенко пройшов червоною килимовою доріжкою. Подумав — чомусь у СРСР скрізь — у міністерствах, ресторанах,