Війни художників - Станіслав Стеценко

— Дякую, — Гущенко з посмішкою схилив голову і подумав: «Якби твій шеф бачив, як я малюю, то був би дуже незадоволений». Відомо, що кожен, хто малював швидко і мазками, отримував лайливе серед радянських художників прізвисько — Імпресіоніст.

Сп’янілий Гагарін вставив і собі трохи «меду»:

— Він і вас може намалювати. Це — Шекспір палітри! Дуже швидко намалює! Я бачив, як він це робить. Він гігант пензля! Правда, Гущенку? Давайте, збацайте нам ню з нашої кралечки…

Лілія почервоніла і, махнувши на Гагаріна рукою, зробила вигляд, що зацікавилася чимось за вікном.

— Ню навряд чи зможу, але просто портрет — запросто, — пристав на пропозицію Гущенко.

— Швидко? Миколо Петровичу, а за який час ви могли б мене намалювати? — зацікавилася Лілія, повертаючись від споглядання пейзажів за вікном до застільної, вже із елементами фривольності, бесіди.

— Двадцять хвилин, — особливо не замислюючись, сказав Гущенко.

Гагарін рішуче запротестував, недовірливо замахав рукою:

— Не може бути! За двадцять хвилин? Ніколи не повірю. Закладемося на пляшку!

— Згода.

— Але щоб було схоже! — підняв угору вказівного пальця Гагарін. — Інакше парі відміняється.

— Умови приймаються, — легко погодився Гущенко.

Гагарін пішов до свого купе за другою пляшкою.

За відсутності Гагаріна, розмова стала більш інтимною.

— До речі, товаришу Гущенко, ви одружені? — раптом запитала Лілія Гущенка, який уже дістав аркуш паперу й олівець.

— До речі, так, — кивнув він. — А ви?

— Я ні, — відповідає «натурниця» й відразу ставить наступне запитання: — Ви кохали колись по-справжньому?

— Звісно, — Гущенко кидає здивований погляд на дівчину і бачить, що та зніяковіла. Продовжує: — Мені, дяка богові, вже сорок.

— Для чоловіка сорок — не вік. Але мова не про пересічне кохання… — її голос звучить загадково, а в очах стрибають бісики. Чи, може, то віддзеркалення світла ліхтарів, що пролітають за вікном?

— А які ви знаєте різновиди? — здивовано запитує він.

— Ну, мова не про якісь традиційні і порядні речі… — вона продовжує флірт.

Гущенко швидко кинув оком на Лілію. Гарна штука малювання з натури — можна відкрито спостерігати за виразом обличчя співрозмовника.

— О, Ліліє, за нетрадиційне кохання в СРСР передбачений термін. Років десять, здається. Та і в Німеччині також, — відбувається він жартом.

Лідія насуплює брови і сердито б’є долонею по столу.

— Гущенко, не клейте дурня! Мова йде не про звичайне кохання! І не про те, що ви подумали. А про пристрасть. Шалену пристрасть! Чи кохали ви колись жінку так, щоб це було проти правил, прийнятих у суспільстві?

— Ні, — невпевнено говорить Гущенко. — Чесно кажучи, я не зовсім розумію, про що мова. Про які такі правила?

— Такий красень і не розуміє! Я вам не дуже вірю, Миколо Петровичу! — кокетливо зауважує Лілія.

І поки Гагарін повертається з провідником і склянками чаю, що дружно побрязкують під стукіт коліс, Лілія вже тримає свій портрет у руках.

Гагарін гучно охаючи, ахаючи і прицмокуючи язиком від захоплення, визнає свою поразку. Правда, вибачається і заявляє, що, на жаль, узяв із дому не дві пляшки горілки, як планував, а одну, й обіцяє спокутувати свою вину і купити у Ризі коньяк. У СРСР коньяк — страшенна рідкість. А в Ризі, за інформацією Гагаріна, цього добра навалом.

Він іще поривається сходити до вагону-ресторану за горілкою, потім пропонує заспівати хором, але коли Гущенко і Лілія дружно відмовляються і від горілки, і від співу, заявляє, що вони не компанійські люди, і йде у своє купе спати.

Гущенко виходить у коридор і стає біля вікна. Лілія виходить слідом і стає поряд. Вітер із відкритих вікон грає шторами і куйовдить її волосся. Час од часу воно торкається його щоки. Лілія раптом запитує:

— А ви могли б покохати таку дівчину, як я?

Гущенко здивовано повертається до неї. Поїзд гальмує, і сила інерції майже кидає Лілію йому в обійми. У світлі ліхтаря, що повільно пропливає повз вагон, Гущенко ловить відвертий закличний погляд. Вона відстороняється, але дуже повільно, і він раптом розуміє, що Лілія або зовсім сп’яніла, або його спокушає. Опускає очі і думає, що йому треба спокійно проаналізувати цю несподівану ситуацію. А зараз варто виграти якийсь час. Він знову дивиться дівчині прямо в очі, і вона не відводить своїх. Щоб розрядити атмосферу, Гущенко відповідає нейтрально:

— Мені треба трохи подумати над цим надзвичайно цікавим питанням.

— Подумайте, мислителю, — в її очах виблискує місячне сяйво.

— І тоді, коли я подумаю, ми ще повернемось до цієї теми, — говорить він і йде в купе.

За вікнами потяга опускався чудовий весняний вечір. Місяць поступово піднімається з-за обрію, вимальовуючи в небі силуети височенних сосен, і під стукіт коліс мчить навздогін. Не маючи жодної надії на успіх.

У Ригу мандрівники прибули наступного дня. Московський вагон мали причепити до берлінського потяга ввечері. Так що був час для прогулянки. Добові складали 15 марок, і перша доба вже минула без витрат. А значить, трійка посланців від радянського мистецтва могла шикувати.

— Чи не могли б ви вийти, щоб я переодягнулася? — запитала Лілія з милою посмішкою, її вираз обличчя неначе говорив: втім, якщо ви не вийдете, це мене не засмутить.

А може, Гущенкові все це здається? Він вийшов у коридор, потім пройшов вагоном до тамбуру, з відкритих дверей дихнуло весняною свіжістю. Зупинився, розглядаючи рижан, які снували пероном. Загалом строкатий гамірливий натовп мало чим