Війни художників - Станіслав Стеценко

— Ви виглядаєте чудово. Вбрана у такі кольори, ви не загубитеся у найльнішому натовпі.

— Ви або занадто любите гостре слівце, або зовсім невиховані! Нормального комплімента від вас не дочекаєшся! Ви завжди зіпсуєте його, хай і краплиною, але дьогтю. Невже я так безглуздо виглядаю в цьому вбранні? Тільки не брешіть і не беріть на кпини!

— Не одяг прикрашає людину, — проронив він максимально нейтрально.

— А що ж?

«Хочеш комплімента? — подумав Гущенко. — Ну, нехай буде комплімент».

— Те, що під одягом.

— І що ви там побачили? — пожвавішала вона.

— Я не рентген, аби бачити те, що під одягом. Але не буду заперечувати, під одягом всі ваші форми виглядають досить звабливо.

— Вам подобається наша кухня? — до них підійшов господар закладу, перебиваючи Гущенкову спробу компліменту. Вгадавши іноземців, запитував німецькою.

Гущенко дякує і відповідає ствердно.

— Раді будемо бачити вас наступного разу.

Виходячи з «Оперного кафе», Гущенко запитав Лілію:

— Ну що, ви зауважили різницю?

— Яку різницю?

— Різницю з московським «Общепітом», — говорить Гущенко. — Усім працівникам якого глибоко байдуже, чи смакують їхні страви відвідувачам.

На Ригу швидко опускався вечір. Водночас загораються десятки вогнів, і в сутінках місто виглядає ще кращим. Вогні ліхтарів і вечірня зоря на чорно-синьому небі вдало підкреслюють стрімкі шпилі дахів.

— Тут смеркає значно пізніше, ніж у Москві, і значно швидше, — зауважив Гущенко. — Час прямувати до вокзалу.

Бульвари теж розквітли гірляндами ліхтарів і яскраво освітленими вітринами крамниць. Вони знову вийшли на набережну. Води видно не було — лише чутно плескіт невидимих хвиль. Лілія, задивившись на цю чудову картину, перечепилася і ледь не впала. Та Гущенко вправно підставив їй руку.

— Ви галантний, — вдячно сказала Лілія. — Тільки дуже ретельно це приховуєте.

— Це перебільшення.

— Гущенко, це що, скромність? Ні, ви милий! У вас можна було б закохатися, якби ви були неодруженим. А так…

«І це мене цілком влаштовує», — подумки відповів їй Гущенко.

Наступного дня Гущенко прокинувся о восьмій. Поїзд хитало від, здавалося, шаленої швидкості. Стінами купе пробігали тіні дерев.

Визирнув у вікно. Час од часу в прогалинах лісу було видно остови спалених гармат або танків. Обгорілі дерева стояли, наче чорні свічки. Потяг ішов територією Польщі. Глянув на нижню полицю. Лілія спала на боці. Волосся розкидане по подушці, рот напіввідкритий, одна рука під щокою. Що за думки криються у цій гарненькій голівці, і що цій дівчині треба від нього, художника Миколи Гущенка? Що означає її присутність тут, і що означає її фривольна поведінка — звична аморальність чи свідома провокація? Як сталося, що він опинився в одному купе з нею, а не з Гагаріним, чоловіком-колегою?

До речі, а де був Гагарін, поки вони з Лілією бродили вулицями Риги, раптом подумав Гущенко. Чому він не набивався ні йому, ні Лілії в компаньйони? Спав у задушливому вагоні? Чи бігав з доповіддю у радянське посольство у Ризі? Не може бути, щоб п’яниця Гагарін… Ні, не може бути. Значить, чарівна Лілія? Параноя…

На черговій станції у вагоні раптом стало дуже гамірно від гучних розмов, вигуків і реготу німецьких військових. Вони раділи перемозі Німеччини над Данією і тріумфальній ході німецької армії Європою.

У другій половині дня потяг мчав уже територією Німеччини. За вікнами пролітали гарненькі, схожі на іграшкові, будиночки з клумбами, що вже почали вкриватися зеленою травою і квітами. Іноді ці мирні краєвиди закривали ешелони вагонів зі щільно запнутою брезентом військовою технікою.

Саркісов виструнчився на порозі кабінету Берії і вдячним поглядом поїдав свого благодійника.

— Дякую вам, Лаврентію Павловичу! — в його голосі був мед і в очах — собача відданість. Так дивиться пес на господаря, облизуючи руку, яка щойно пестила його загривок.

— За що це? — здивовано блиснув пенсне з-за стосу тек в його бік Берія.

— За включення до першого спецрозподільника.

Першим називали спецрозподільник ЦК. За часів тотального дефіциту доступ до нього вирішував практично всі проблеми із забезпечення родини продуктами й одягом.

Берія, мимоволі копіюючи Сталіна, встав і повільно пройшовся кабінетом. Навіть руку заклав за полу френча точно так, як закладав хвору руку Хазяїн. Зупинився поряд із Саркісовим.

— Ти знаєш, Саркісов, влада багато до чого зобов’язує. Я за освітою технар. Але ось почав читати Вольтера. І знаєш, що він говорить? Не варто вголос говорити про милості, якими нас наділяють жінки й королі! Зрозумів? Милості жінок і королів держи в секреті! І роби вигляд, що ти живеш так само важко, як і народ, — він узяв Саркісова за металевий ґудзик на мундирі. Очевидно, цей жест мав виражати високий ступінь довіри наркома до свого помічника.

— Так точно! — погодився відданий служка.

— Це все він, — кивнув на портрет Сталіна. — Йому маєш бути вдячним. А мені доведеш свою вдячність реальними справами! Як там дружина художника?

— Нічого особливого, товаришу нарком. Звичайне життя, ніякої крамоли. Дім, робота, дитсадок.

— Ну що ж, давай мені цю вірну дружину. Увечері…

Повернувся до стола, сів. Якийсь час сидів мовчки.

— Хоча ні, не сьогодні. Я їду інспектувати… Слідкуй, щоб вона не поїхала кудись! До батьків чи родичів. Відповідаєш особисто!

— Є маленька проблема, товаришу нарком — у неї дитина. Дворічний