Війни художників - Станіслав Стеценко

— Я не знаю… — Берія невизначено махнув рукою. — Виріши якось. Цей художник мені щось не йде з думки. Занадто багата у нього біографія! Денікінці, Берлін, Париж, Ромен Роллан, цей Синяк чи Сіньяк. Ми дуже спокійно на все це дивимося! Так, зробив великий внесок, кілька сотень креслень нової зброї. Але треба проявити комуністичну принциповість у роботі з ним! Може, він справді подвійний агент? Хоч би не накивав п’ятами! Мля… Про нього знає сам Хазяїн, і якщо щось піде не так, підвісить нас за яйця. Ти, Саркісов, своїми яйцями ще ж дорожиш? — Берія голосно заіржав.

Саркісов ввічливо хихикнув у відповідь:

— Так точно, товаришу нарком!

— Правильно робиш. Пошли людину, щоб без зайвого шуму зробила в квартирі цього художника обшук. Але так, щоб не було помітно. Візьми когось із «слідаків» у Богдана Кобулова. Там є гарні спеціалісти. Щоб про це знало якнайменше людей. Меркулову, Фітіну ні слова. Це їхня людина, вони за нього ручалися, швидше за все ми нічого не знайдемо, а тому нехай даремно не нервуються.

Марія Гущенко зайшла на пошту, щоб укинути листа й перевірити абонентську скриньку. Пошта зі скриньок у комуналці нерідко зникала, на відміну від їхньої квартири в Парижі, де під’їзд зачинявся на замок й у кожного мешканця був власний ключ. Тому найважливішу пошту вони отримували на цю поштову скриньку. Марія відкрила її крихітним ключиком. Дістала журнали. Лист із Парижа від колишньої сусідки по під’їзду й подруги Мішель Дюпре. Ще один — від Ромена Роллана. Шкода, що Гущенко поїхав. Листу від Роллана він би дуже зрадів.

Поклала листи в сумку. Вийшла на вулицю. Весняне сонце вдарило їй в обличчя, і вона інстинктивно прикрила рукою очі.

З поштою тут гірше. Вона постійно ловила себе на тому, що порівнює життя тут і життя там. Якою щасливою вона була в Парижі! Дружина відомого художника, власника ательє, яке було цілим салоном. А тепер, здавалося, все хороше було в минулому!

Але не з усім було гірше в Москві. Наприклад, з вуличною злочинністю у Парижі було гірше. У Москві не було безхатьків, майже не було п’яних — їх відразу забирала міліція на великих зелених автомобілях із заґратованими вікнами й відвозила у витверезники. Витверезників у Парижі теж не було. А от пошта зі скриньок у Парижі не зникала. Можливо, тут її крали з ящиків тому, що журнали і газети в СРСР були дефіцитом?

Вона вперше почула тут це слово — викинули дефіцит, стояти в черзі за дефіцитом. Слово було похідним від латинського «deficit» — «не вистачає».

Тут, в СРСР, на відміну від Франції, однією із найповажніших професій була професія продавця. Саме через те, що продавець мав доступ до дефіциту. Продавці дивилися на покупців зверхньо. А покупці хапали будь-що — будь-який дефіцит. А оскільки дефіцитом було майже все, то й хапали майже все. Це було дивно і незвично.

Якесь диво: щоб передплатити синові дитячий журнал, треба спочатку передплатити три газети «Правда»! Навіщо їй три газети «Правда»? У Парижі чи в Бухаресті, де вона жила з батьками, за гроші можна було купити все. У Москві, щоб купити дефіцит, грошей було недостатньо. Потрібно бути близьким до влади. Або мати блат. Ще одне дивне слово.

Вона прочитала книгу Ільфа і Петрова «Золоте теля» (книга була смішною, на диво відверто критикувала радянський лад) й особливо запам’ятала сцену, де головний герой, отримавши мільйон, не може його витратити. Тому що все — дефіцит.

Марія й досі не могла зрозуміти, чому не можна надрукувати якийсь популярний журнал більшим накладом? Гущенко на це її запитання відмахнувся — пробурмотів: «Планова економіка, ти не зрозумієш!» Нехай планова, то що, не можна спланувати вдосталь усього, що потрібно?

Вона ніяк не може призвичаїтися до життя у Москві. Вона не завела знайомства із жодною жінкою із їхнього двору. Зустрівшись, жінки іноді годинами теревенять під під’їздом. А вона лише вітається з ними. Через це Гущенко з усмішкою іноді називає її «дикункою». Але коли запитує: чи важко їй тут у Москві, вона зазвичай відповідає: все добре. Хіба вона може бути незадоволеною життям, адже поруч із нею її Ніколя і її Шурик. Що їй залишається? Просити Бога, щоб у них усе було добре.

За цими роздумами вона дійшла до свого будинку. Вирішила зайти і залишити вдома газети, а потім забрати Шурика з дитсадка. Зовні, на відміну від того, що було всередині, будинок виглядав дуже гарно. На лавці біля входу сиділа 80-річна Євдокія Никанорівна Мініна — третя мешканка їхньої комунальної квартири. Вона була корінною москвичкою. Москвичкою принаймні у третьому поколінні. Зі збіднілих дворян. Саме її «ущільнили», щоб поселити слюсаря Гвоздикова і художника Гущенка. До приїжджих Євдокія Никанорівна ставилася з певним презирством — понаїхали тут! Хоча Гущенки були у дещо кращому становищі, адже вони була приїжджими із самого Парижа. А значить, були майже рівні москвичам. Але все одно — через них Євдокії Никанорівні доводиться тіснитися в комуналці! До Гвоздикових Євдокія Никанорівна ставилася вкрай негативно, дивилася зверхньо, практично не спілкувалась з ними і виходила до загальної кухні, лише коли ті були на роботі.

— Доброго дня, Євдокіє Никанорівно, — ввічливо привіталася Марія.

Євдокія Никанорівна окинула її холодним презирливим поглядом з ніг до голови і лише потім крізь зуби процідила:

— Добридень…

Марію здивував тон сусідки. І цей незвично колючий погляд! Вона й раніше не жалувала сусідів, але щоб так… Чи це черговий напад хвороби «ненависть за участь у моєму ущільненні»? Час од часу стара нагадувала Марії, що кімната, яку займали Гущенки, колись була її спальнею.

— Євдокіє Никанорівно…

— Так…

Вона присіла поряд зі старою, зазирнула їй в обличчя. Та відвела погляд.

— Щось трапилося?

— Ні, нічого, — повільно, з паузами між словами, відповіла стара. — Микола Петрович