Війни художників - Станіслав Стеценко

— Нічого, не вибачайтеся! Головне, що ви пам’ятаєте, коли день народження Сталіна… Пане портьє, тут пил, — звернувся він до працівника готелю.

Портьє у форменому одязі, з вусами — копією вусів фюрера — і потужним запахом міцних цигарок, сказав, що номер щойно прибрали новим пневматичним апаратом під назвою пилосос, і гер Шютте, швидше за все, запилив мундир у машині або у вестибюлі. Передаючи ключі, він попередив Гущенка, що відпинати штори у нічний час суворо заборонено. За порушення цього наказу можна потрапити в гестапо.

— Але ж, як мені сказали, нальотів ворожої авіації досі не було, — здивувався Гущенко.

— Ні, це не зовсім так, пане, — заперечив портьє. — Було два, правда, ще минулого року. Але пересторога не завадить.

Номер був справді розкішним. Велике ліжко, письмовий стіл. Килим на підлозі.

— На жаль, ванна кімната одна на кілька номерів, — повідомив портьє. — Але кожен номер має умивальник і душ.

Шютте відкрив свій портфель і дістав якісь яскраво-жовті паперові прямокутники, як виявилося — продовольчі картки.

І якраз до речі, бо увійшов Гагарін і невдоволено почав бурчати про те, що у Москві іноземців не обмежують у їжі. Він любив добре попоїсти.

— Не хвилюйтеся, гер Гагарін, — парирував Шютте. — Запевняю вас, що за карткою ви зможете харчуватися не гірше, ніж у Москві! Німецький громадянин за цими картками отримує фунт м’яса, п’ять фунтів хліба, три чверті фунта жирів, півфунта цукру і фунт ерзац-кави з ячменю.

— Справді непогано, — погодився Гагарін. — А як щодо шнапсу?

Гагарін любив попоїсти, але ще більше, як пересвідчився Гущенко у потязі, випити.

— Гер Гагарін, ви ні в чому не будете обмежені. Є купа товарів, які продаються без карток, — намагався заспокоїти Гагаріна Шютте. — Наприклад, той же шнапс. Крім того, робітникам, які зайняті важкою працею, видають спецкартки, в яких прописана подвійна норма. І я вам видав саме такі. Про те, щоб ваша делегація отримала все на найвищому рівні, потурбувався сам імперський міністр іноземних справ.

Гагарін не встиг виказати своє захоплення турботою міністра.

— А ванна? — наче фурія, увірвалася в номер Лілія. — Портьє сказав, що ми не можемо прийняти ванну! Це вже занадто! Після такої дороги!

— Так, фройляйн Ліліє, — розвів руками Шютте. — На жаль, уже місяць діє урядовий указ, за яким ванну можна приймати лише два рази на тиждень. А якщо конкретно, то в суботу й неділю. Але ми потурбувалися про вас, і ви матимете ванну сьогодні. Це знову ж за особистою вказівкою геносе Ріббентропа. Зараз я маю попрощатися, а на вас чекає вечеря.

Шютте галантно відкланявся, потис чоловікам руки, кумедно відставляючи зад і нахиляючи голову, поцілував Лілії руку і залишив їх у готелі.

Вечеря. Лілія одягнена, як вона гадає, за останньою модою, втім, можливо, так і є. Гущенко, який не дуже на цьому розуміється, вкотре дивується — де в чорно-сірій Москві вона змогла дістати стільки яскравого шмаття. На ній жовтий жакет з підкреслено широкими плечима, глибоким декольте, завуженою талією, сильно затягнутою широким паском. А ще — пишна спідниця нижче колін. На обличчі — маска великої леді.

У ресторані, розташованому на другому поверсі готелю, столи квадратні, вкриті білосніжними скатертинами. На стіні величезна картина: Гітлер на трибуні над натовпом у костюмі штурмовика вказує кудись рукою. Обличчя фюрера натхненне. Всі присутні з захватом дивляться на фюрера. Внизу напис: «Фюрере, ми йдемо за тобою!».

На кожному столі — по два червоних прапорці. Один з білими серпом і молотом, інший — із чорною свастикою на круглому білому полі.

— На нашу честь, — зауважив Гагарін, зсутулившись над меню і кивнувши у бік прапорців. — Значить, поважають… Я тут ні чорта не розумію. Гущенко — перекладай.

У меню значились досить прості страви.

— Скажімо так: це зовсім не буржуазна Рига, — резюмував Гущенко свої дослідження меню. — Мабуть, це саме те, що можна отримати без картки. Суп з картоплею, тріска в гірчичному соусі, картопляні котлети, десерт — пудинг і компот. Якщо ви не проти, я замовлю все.

Офіціант іде виконувати замовлення, а Гущенко оглядає залу. Він зі здивуванням відзначив, що за сусідніми столиками кілька жінок одягнені не менш картато, ніж Лілія. Можливо, через те, що готель, а відповідно й ресторан, є чимось на кшталт розкішного московського «Метрополю».

— Ліліє, як це сталося, що в СРСР і Німеччині модниці одягнені приблизно однаково? Мова, звісно, не про перехожих на вулиці, а про таких шикарних осіб, як ви, — відважує він комплімент Лілії.

— У нас у Москві непмани так одягаються, — вставляє Гагарін, колупаючи зубочисткою у вусі.

Та Лілії комплімент Гущенка, видно, припав до душі. Вона помітно зашарілася від задоволення:

— Коли хочете, ви можете бути галантним, — кидає йому вдячний погляд. — Всі модниці в СРСР купують одяг на Сретенці у першому і поки що єдиному будинку моделей — тресті «Мосбілизна». Або на чорному ринку.

— Нехай так. Але звідки на Сретенці знають, що носять у Берліні чи Парижі? Не тримають же вони там агентів?

— Гущенко, все набагато простіше, — Лілія махнула рукою. — Думаю, що мода йде через кінематограф. У нас моду переймають у Любові Орлової. Модні радянські жінки одягаються і фарбуються, як Орлова. Подивіться на цю молоду особу за сусіднім столом. Чим не Орлова?

— Добре, а звідки Орлова знає, що носять у Європі? — продовжує допит Гущенко.

Гагарін уважно оглянув дам за сусідніми столами. Причому так, що ті це помітили і почали перешіптуватися і кидати погляди у бік радянської трійці.

— Я знаю й це, гер Гущенко, — Лілія, ніби учениця в школі, підняла руку. — Орлова наслідує Марлен Дітріх. Це