Війни художників - Станіслав Стеценко
Гагарін щось бурмоче собі під носа і відвертається.
— Дякую за підказку, — здивовано говорить Гущенко. — Ви великий знавець світу моди!
— Будь ласка, звертайтеся за консультаціями. Мені не шкода.
— Таким чином, усе повертається на круги своя, — вставив і собі кілька слів Гагарін. — Лілія, приїхавши в Німеччину, одягається за модою американської актриси, німкені за походженням, яка відмовилася повернутися до Німеччини й агітувати за Великий рейх, а прийняла американське громадянство.
Незважаючи на зовнішній шик, у ресторані відчутний запах чогось кислого. Запах «московського общєпіту», — подумав Гущенко і знову із жалем згадав розкішну Ригу. Як було б добре провести місяць там, а не у смердючому воюючому Берліні!
Нарешті офіціант приносить вечерю. Гущенко зауважив, що Гагарін їсть, гучно плямкаючи. Лілія — так, ніби не має апетиту і виконує неприємний обов’язок.
Гагарін озирається на офіціанта, по-змовницьки підморгує і запитує Гущенка:
— Миколо, як думаєш, горілка тут є?
— Є. Але горілка в Німеччині дуже дорога. Це все одно, що американське віскі у Москві.
— Віскі? Ніколи такого не пив, — стенув плечима Гагарін.
— Не сумуй. У Німеччині є шнапс. Але раджу тобі замовити пиво. Це національний напій. Повір мені, тут горілка така ж лайнова, як у Москві — пиво. Справжнє пиво можна спробувати лише у Берліні.
— Тоді і я хочу спробувати пива, — раптом рішуче заявляє Лілія.
— Добре, — Гущенко гукає офіціанта і, перейшовши на німецьку, запитує, яке є пиво і чи воно відпускається не за картками. Ні, пиво продається вільно. Він замовляє три «Берлінер кіндль».
Гагарін вибирає темне, а Гущенко і Лілія — світле. На превеликий подив усіх, виявляється, що «Берлінер кіндль» в ресторані є аж п’ять сортів — крім світлого і темного, ще є нефільтроване, міцне і біле. Гагарін, який звик вистоювати величезні черги за пивом, щось невдоволено бурмоче про недорізаних буржуїв. Він принюхується до пива, ковтає слину. Урешті-решт повертається до Гущенка:
— Чому ви замовили саме цю марку? — зацікавлено запитує. Помітно, що то цікавість не аматора, а професіонала.
— Колись воно було популярним. Думаю, за десяток років нічого не змінилося. До речі, соціальний устрій в Німеччині — робітничий націонал-соціалізм. Сьогодні це країна робітників і селян. Недорізані буржуї тут ні до чого.
У ресторані півморок, але вікна завішені важкими чорними шторами. Гущенко піднімає очі догори. На стелі великі люстри, як рештки довоєнних розкошів. Але й тут помітна ознака воєнного сьогодення — в люстрах горить лише третина ламп.
Шматочки хліба, подані до вечері, просто крихітні. І майстерною рукою кухаря розкладені по всьому дну хлібної вази, щоб їх здавалося більше. Лілія бере в руки серветку й ложку, але, наткнувшись на насмішкуватий погляд Гущенка, зупиняється. Бурмоче щось малозрозуміле і кладе ложку й серветку на стіл.
— Оце Берлін! Здається, жодних ознак війни! — уже з захопленням говорить Гагарін, відсьорбуючи пиво. Здається, перший ковток подіяв на нього, як еліксир гарного настрою. — О, смак божественний. Будьмо! — цокає своїм бокалом об бокали Гущенка і Лілії, що стоять на столі.
— Немає ознак війни — це значить, що не стріляють на вулицях? — зауважує Лілія. — А всі ці затемнення і світломаскування? Хіба це не сліди війни? І взагалі, Гагарін, не налягайте на пиво з таким ентузіазмом, не забувайте, що ви представляєте тут велику державу.
— Ліліє, не варто нервувати через дрібниці. Тим більше я не алкоголік, а ви не парторг, — парирує Гагарін.
— Ага, — погоджується Гущенко, а сам думає про те, що Гагарін у радянському ресторані, мабуть, не наважився б згадувати парторга «всує». У СРСР і стіни мають вуха. А відстань від батьківщини розслабляє. Чи, може, має право на існування його думка, що саме Гагарін, а не Лілія працює на Контору і наглядає за ним? Ні, не може бути, Контора не опуститься до залучення до роботи без п’яти хвилин алкоголіка. А якщо він лише прикидається алкоголіком? Але так натурально…
— Офіціанти ввічливо попередили, що вівторок — день без м’яса, але сьогодні ж понеділок, а в меню і сьогодні ми м’яса не бачимо, — зауважує спостережлива Лілія. — Ось вам і ознаки війни!
— Може, тут м’ясом вважається тріска? До речі, тверда, як підошва черевика! Нею можна забивати цвяхи, — говорить Гагарін.
— На війні як на війні, — резюмує Гущенко. — Як для воюючої країни, кухня справді непогана.
— А до чого тут війна? — зауважує Гагарін, допиваючи вже другий кухоль пива. Перший він знищив, здається, одним ковтком. — Війна повинна впливати на харчі, наприклад у Польщі, яка програла. Нині з Польщі мають усе вивозити в рейх. До речі, Німеччину досить добре годує СРСР.
— Краще годувати Німеччину, ніж воювати з нею, — глибокодумно зауважує Гущенко, піднявши вказівного пальця.
— Як на мене, тільки бовдури з’ясовують стосунки силою! Цікаво, а тут можна палити? — запитує Лілія, озираючись на всі боки.
— О, нарешті слушне зауваження! — говорить Гущенко.
— Про куріння?
— Ні, про те, що з’ясовувати стосунки на війні — ознака недалекого розуму.
Лілія запалює цигарку, діставши її з сумочки, і кладе ногу на ногу. При цьому широким вирізом жакетки демонструє ще й груди.
«Загалом вона виглядає гарно. Але не привабливо. Щось є у ній фальшиве: чого тільки вартий цей нахабний відвертий погляд… І ці дивні паузи у мові, наче вона наперед обдумує, як і що має сказати», — думає Гущенко.
— Б’юся об заклад, Гущенко, що ви ніколи не палили, — говорить
