Війни художників - Станіслав Стеценко

Коридорний, вирячивши від здивування очі — як такого можна не знати, відповідає:

— Завтра день народження фюрера. А це parteigenossen — товариші фюрера по партії й прості німці, — раптом коридорний широко посміхається — зрозумів, що перед ним іноземці.

— Товариші по партії?

— Так, пане, — він більше не звертається до Гущенка «товаришу». — Це товариші фюрера по Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei — Націонал-соціалістичній робітничій партії Німеччини. На Вільгельмштрасе їх з балкона рейсканцелярії вітає наш фюрер.

— Але ж день народження лише завтра, — дивується Гущенко.

— Так, але любов німців до фюрера настільки велика, що Німеччина починає святкування вже сьогодні. Рівно о 12-й ночі всі старі товариші фюрера привітають його у рейсхканцелярії.

Натовп внизу раптом починає шаленіти; на заклик диктора, який важко розібрати, люди дружно піднімають руки і горлають «Хайль!»

— Неймовірне видовище! Німці так сильно люблять свого фюрера? — дивується Лілія, повертаючись до коридорного. Їй доводиться майже кричати, щоб коридорний міг її зрозуміти.

— Обожнюють! — широко посміхається і кричить у відповідь той.

Рев натовпу стихає, але чи надовго? Звідкись з’являються дві автівки.

Вони зупиняються під балконом, і з кузова людям починають роздавати факели. Спалахують сірники, і море вогню поступово розтікається в усі боки. Картина справді ефектна. Нічого подібного ні Гущенко, ні Лілія досі не бачили.

— Народ любить фюрера, незважаючи на війну й обмеження у постачанні? — скориставшись паузою, уточнює Гущенко.

Коридорний якийсь час обдумує відповідь. Нарешті відповідає:

— У фюрера не було іншого виходу, крім війни. Ви не шведи? — запитує їх.

— Ні, росіяни.

— А, — ще ширше посміхається коридорний. — Тоді все зрозуміло. Ви чудово говорите німецькою! — говорить Гущенкові. — Я спочатку подумав, що ви німець. Але потім вирішив, що ви шведи. Фройляйн білява і схожа на скандинавку.

— Дякую. І за фройляйн теж. А як німці ставляться до війни у Польщі? — запитує Гущенко на правах іноземця, якому дозволені ідіотські запитання.

— Наш фюрер просив поляків надати для Німеччини коридор у Східну Пруссію до наших братів-німців. Хіба це справедливо, що вони жили в чужій країні? — коридорний добре підкований політично. І відповідає на всі їхні каверзні запитання не задумуючись.

Гущенко раптом розуміє, що любов більшості німців до фюрера є абсолютно щирою. А чому це його дивує? Хіба більшість радянських людей так само щиро не любить Сталіна?

— Наче несправедливо, — підіграв Гущенко коридорному.

— Фюрер і вся німецька нація такої ж думки! Польща відмовилася. Більш того, під час «кривавої неділі» в Бломберзі поляки вбили 50 тисяч німців! Це було у березні минулого року. Нашим німецьким братам довелося масово втікати з Польщі. Хіба це по-людськи?! Фюрер не міг відсторонено спостерігати за цим страхіттям і тільки у вересні, зауважте, лише через півроку після цієї різанини, почав польську кампанію. Німці виступили на захист своїх братів! І ці мерзотники, поляки, капітулювали за два тижні.

— А як ви розцінюєте масовані бомбардування Варшави і загибель мирних жителів? — продовжував допит Гущенко.

— Так само, як поляки дивилися на німців, убитих у Бломберзі! Не ми почали першими! І потім у Польщі ми ж діяли разом з Росією.

— Як це разом? — щиро дивується Гущенко.

— Після війни Польща забрала багато земель у Росії. А тепер ваші війська увійшли у східну Польщу і захопили Лемберг. Ми діяли разом. Фюрер публічно визнав, що він помилявся щодо геносе Сталіна і щодо вашої системи.

— Хіба фюрер може помилятися?

— Тоді фюрер мав неповну інформацію про СРСР. А тепер ми будемо разом боротися проти світової буржуазії і євреїв. Так говорить фюрер!

— Ви так чудово розумієтесь на політиці, — похвалив Гущенко коридорного.

— Я активіст «Трудового фронту», — посміхається той і ввічливо киває головою. — Вибачаюся, робота, мушу йти. Будьте ласкаві, тримайте штори так, щоб на вулицю не вибивалося світло, — коридорний потис руку Гущенкові, поклонився Лілії й пішов. «Слушна пересторога в той час, як вулицею тече палаюча ріка факелів», — подумав Гущенко.

— Про яку «криваву неділю» йшла мова, Гущенко? Я майже нічого не зрозуміла з вашої розмови, — запитує Лілія.

— Ви ж ніби добре розумієте німецьку? — дивується Гущенко.

— Розумію. Я викладач німецької, а не перекладач! Як ви теж розумієте, це ж різні речі. Я все розумію, але ці терміни…

— Тобто ви, офіційний перекладач нашої делегації, володієте німецькою у межах знань учня середньої школи? — спробував поглузувати Гущенко.

Та Лілія не розуміє жарту.

— Ображаєте, Гущенко, у мене батько — з донбаських німців.

— Дивно, як вас випустили сюди.

— Досить вже мене обговорювати. То що то за кривава неділя?

— Я уяви не маю про цю криваву неділю, — Гущенко сказав неправду. З передач закордонних радіостанцій він знав, що під тиском німецьких погроз у поляків не витримали нерви і вони влаштували різанину серед німецького населення Бидгоща, або німецькою — Бломберга. У передачах англійців ішлося про 150 загиблих, а німці говорили про 50 тисяч.

— А що за місто Лемберг? — продовжувала допит Лілія.

— У нас це місто називається Львів. Ліліє, ви дійсно не знаєте елементарних речей! Навчайтеся, це підніме ваш авторитет серед учнів.

— Я давно не викладаю. І, до речі, не збираюся повертатися до цього ремесла. Так що ваші глузування не за адресою. І ось що… Ось що… Вони мені байдужі!

Лілія, образившись, закопилила губу і замовкла. Далі факельний марш вони дивилися мовчки.

З динаміків долинав хриплий з нотками істерії голос фюрера: «Не держава керує нами, ми керуємо державою, не держава створила нас,