Війни художників - Станіслав Стеценко

— Саме так. Однак звідкіля така впевненість? — здивувався він. — Чи у вас є здібності провидиці?

— Тут все просто, ви — самозакоханий егоїст! А значить, як усі самозакохані егоїсти, маєте надзвичайно перейматися своїм здоров’ям, — резюмує Лілія, підтверджуючи свої висновки широкою посмішкою.

— Дай і я запалю, — Гагарін, що допиває третій бокал, вже добряче сп’янів і тягнеться до Лілії. — Я не закоханий та ще й відвертий альтруїст.

— Які ви знаєте слова, Гагарін! Може, вам досить пити? — простягає вона йому цигарку. — Сподіваюся, ви точно не алкоголік?

— Точно, але у мене є інша вада, — говорить Гагарін.

— Яка?

— Пристрасть до гарненьких жінок! — випалює Гагарін, сьорбаючи пиво.

— Щось я не помітила, — холодно, відверто насміхаючись, зауважує Лілія.

— Я стримуюсь страшенним зусиллям волі! Щоб зараз не накинутися і не обійтися з вами круто!

І Гущенко, і Гагарін засміялися. А Лілія почервоніла традиційно до кінчиків вух:

— Не меліть дурниць!

Гагарін вимагає в офіціанта четвертий бокал, потім п’ятий. Після п’ятого замовляє сто п’ятдесят шнапсу. І коли Гущенко і Лілія відмовляються, швидко оприходує його сам. А далі починає відкривати душу — хапає то Гущенка, то Лілію за плечі й кричить:

— Я художник, мля! А займаюся чорт зна чим… Давайте пошлемо офіціанта, нехай десь знайде горілки! Цей шнапс — справжня гидота!

— Гагарін, не ганьбіть високе звання радянського чиновника від мистецтва! — намагається зупинити його Лілія.

У відповідь Гагарін підсідає до Лілії і кладе їй руку на плечі. І швидко переходить на «ти»:

— Лілю, не будь такою холодною, — він нахиляється до неї, намагаючись поцілувати. — Гущенко, ти нам заважаєш! Іди зараз же спати!

— Гагарін, знаєте прислів’я: «Не по Сеньке шапка»?! — вона відхиляється від настирливого залицяльника.

— Я знаю прислів’я: «По Сєнькє шапка».

Гущенко з посмішкою спостерігає за цією сценою: Гагарін присувається зі своїм стільцем до Лілії, а вона, навпаки, відсувається. Так вони повільно подорожують навколо столу. Він розуміє, що Гагарін із тих чоловіків, які, сп’янівши, починають розпускати хвіст, немов павичі під час шлюбних ігор. А коли жінка раптом пристає на їх залицяння, не знають, що з нею робити. Та Лілія не квапиться погоджуватися.

— Гущенко, та скажіть же що-небудь цьому нікчемі!

— А що я можу, — той з посмішкою стенає плечима. Говорить з неприхованою іронією: — Може, це і є те велике і всепоглинаюче почуття, якого ви так прагнули!

— Ви ідіот! А Гагарін — просто п’яний паскудник! — вона встає і пересідає на протилежний кінець стола. Роздратовано додає: — Урешті-решт, ви керівник делегації і маєте контролювати поведінку цього алкоголіка.

Утім, Гагарін швидко вгамовується сам, його починає хилити в сон. Язик заплітається, повіки опускаються на очі, а підборіддя — на чималий живіт. Час од часу починає бурмотіти щось незрозуміле, мляво махає то однією, то іншою рукою, немовби відганяючи невидимих мух. Лілія з виразом огиди на обличчі кидає на Гагаріна погляди «а-ля медуза Горгона». Нарешті Гагарін піднімає голову, здивовано обводить затуманеним поглядом залу, вибачається і плентається в номер спати. Його добряче хитає, і на виході з ресторану він ледве втрапляє у двері.

Гущенко залишається з Лілією сам на сам. Хто вона? Провокатор? Співробітник Контори? Секретарка найголовнішого начальника над усіма художниками в СРСР Герасимова — співробітник Контори? Не може бути! Але чому так відверто чіпляється до нього? Урешті-решт, Гущенко у своєму внутрішньому реєстрі заносить Лілію в графу колекціонерок, які сприймають кохання як ковток пива. Хоча що йому до неї? Чому він так переймається психотипом цієї особи?

Вона пальцем ворушить два червоних прапорці — один із серпом і молотом, інший — зі свастикою в білому колі. Запитує:

— Що означає свастика?

Гущенко намагається відновити у пам’яті свої знання ще з берлінських років. Краще рже говорити про свастику, аніж вести дурнуватий флірт.

— Наскільки я пам’ятаю, це якийсь дуже древній символ. Символ руху, життя. Символ Сонця. Бачите? Кінці загнуті у напрямку його руху.

— Словом, свастика означає щось хороше.

— Саме так. Ще говорять, що значення свастики змінюється. Якщо кінці загнуті у напрямку руху сонця — це добро. Якщо проти — то зло.

— А як у нашому випаду?

— У нашому? Тобто у націонал-соціалістів?

— Так. На оцьому прапорці. Це означає добро чи зло?

— Звісно, добро.

Вечерю закінчено. Вони встали з-за столу і вийшли у коридор. У коридорі — відкритий балкон. Чорні штори шарпає вітер. Гущенко відхиляє одне цупке полотнище, потім друге. На балконі стоїть коридорний. Він ввічливо поступається місцем — пропускає Гущенка з Лілією до перил. Надворі глуха ніч. Повз вікна суне нескінченний натовп у бік рейсхканцелярії. Трохи далі видно перехрестя, до якого підходить колона людей з факелами. Там починається Вільгельмплац. Людей не видно, шеренги вогнів виглядають дуже ефектно: здається, вони сунуть вулицею самі собою. Навіть сюди долітають вигуки «Хайль!» На будинку навпроти — величезний орел з кованого металу. Він тримає у кігтях свастику. Голова орла сягає п’ятого поверху. Орел, незважаючи на світломаскування, дуже гарно підсвічений прожекторами знизу та згори і виблискує сріблом.

— Що це за акція? — Гущенко запитує німецькою коридорного, який стоїть поряд.

— Вибачте, геносе? — коридорний робить крок до них.

Це звернення «товариш», за часи Drittes Reich — Третього рейху, стало досить поширеним у Німеччині. Хоч і не так, як в СРСР. Так звертаються один до одного члени партії, гітлерюгенду, навіть робітники. У коридорного на лацкані значок «Трудового союзу». Для Гущенка це «товариш» німецькою іще в дивину. У 20-х роках, коли він жив у Німеччині, подібне звернення можна було почути лише від комуніста.

— Хто