Війни художників - Станіслав Стеценко

Вона мовчала. Крутила візитівку в руках і не бачила, що на ній написано. Не знала, що має говорити. Берія наказав слідкувати за її мамою. А значить, вони могли наказати їй зробити будь-що. І вона б не відмовилася.

— Зрозуміло, — відповів він за неї. Торкнувся рукою її рукава, щоб вивести зі стану прострації. — Телефонувати треба не з готелю, а, скажімо, з телефону-автомата, що знаходиться біля входу, наліво за рогом.

Чоловік попрощався, підійшов до дверей. Прочинив їх і обережно визирнув у шпарку. Впевнився, що в коридорі нікого немає. Потім ще раз озирнувся — по-змовницькому підморгнув їй, посміхнувся і зачинив двері. Лілія упала на ліжко, вткнувшись обличчям у ковдру, і заплакала.

«Lokal Anzeiger», 20 квітня 1940

«У якості подарунка до дня народження фюрера німецького народу Адольфа Гітлера, робітники Берлінського механічного заводу достроково завершили виконання чотирирічного плану. На честь цієї події відповідальним за виконання цього плану рейхсмаршалом Германом Ґерінгом колективу заводу було вручено перехідний золотий прапор».

20 квітня 1940 року, 9 год. 30 хв.

Берлін

20 квітня Гітлеру виповнився 51 рік. Фюрер німецького народу народився 20 квітня 1889 року в Браунауам-Інн, маленькому австрійському містечку поблизу Лінца, на кордоні з Баварією, на території тодішньої Австро-Угорщини. Він був четвертим із шести дітей Алоїса Шикльґрубера, дрібного службовця-митника, який 1876 року взяв прізвище свого прийомного батька — Гітлер, та Клари Гітлер (дівоче прізвище Пельцль). Алоїс та Клара були родичами і, щоб побратися, отримували спеціальний дозвіл.

20 квітня вранці, в день народження фюрера німецької нації, Гущенко вийшов на балкон свого готельного номера і, вдихнувши свіже ранкове повітря, побачив, що Берлін, скільки сягало око, вбрався у червоні кольори. Дерева вже вкрилися листям, і, разом з величезною кількістю червоного, місто стало нагадувати поле, вкрите маками. Довжелезні червоні транспаранти завширшки близько двох метрів і довжиною метрів із двадцять звішувалися з третіх поверхів більшості будинків і сягали землі. Посередині біліли кола з чорними свастиками. З дахів звішувалися червоні прапори, знову ж таки з павуками свастики. На розтяжках між будинками — прапори. Колонада у сквері навпроти перетворилася на червоні чотиригранні вази. З верхівки колони звішувалися чотири червоних стяги, перетворюючи її на високий паралелепіпед, а нагорі з паралелепіпеда, як квіти з вази, червоними віялами стирчали прикріплені до верхівки колони, стяги. Словом, прапори панували повсюду, де їх можна було причепити, — на готичних шпилях будинків, на балконах, на автомобілях, прапорці були в руках дорослих і дітей, що з веселим гомоном простували в напрямку Вільгельмплац.

Картина була фантастично яскравою і до болю нагадувала Перше травня у Москві. Враховуючи більш континентальний клімат Москви, погодні показники приблизно й відповідали Першотравню.

Рух автівок було перекрито. Люди йшли просто проїжджою частиною. У бік Вільгельмплац повільно їхала лише одна вантажівка, наповнена маленькими червоними прапорцями, і чотири солдати просто з кузова роздавали їх усім охочим.

На фасаді свого готелю Гущенко відзначив фантастичну для Берліна картину. Над входом вітер шарпав два червоні полотнища — одне зі свастикою, друге — зі серпом і молотом. Певно, вони висіли ще від учора, але в темряві Гущенко їх не помітив.

Подумав про те, що перехожі внизу, мабуть, і не помічають різниці між цими прапорами. Повернувся до номера, зайшов до умивальника. Дяка богові, хоч в умивальнику вода була постійно! Умився й поголився. Глянув на своє відображення у дзеркалі. Широке, явно неарійське обличчя. Трохи сивини у волоссі. Риси пропорційні. Майже кирпатий ніс. Загалом він завжди був задоволений своєю зовнішністю. «Ти готовий до всього?» — запитав двійника у дзеркалі. А може статися що завгодно. Відповів сам собі: завжди готовий. Але впевненості у відповіді не було.

Вийшов у коридор і замовив коридорному дві чашки чаю.

Німецький чай був несмачний, тхнув якимись ліками, але виявився все ж смачнішим за ерзац-каву. Увімкнув гучномовець на стіні. Диктор читав тексти вітань Гітлеру від Беніто Муссоліні та Йосипа Сталіна. Сталін бажав процвітання дружньому німецькому народу під мудрим керівництвом його фюрера Адольфа Гітлера. Далі динамік видав кілька мажорних акордів, що передували виступам офіційних осіб. Гущенко із цікавістю вислухав початок виступу доктора Геббельса.

Гучномовець, мабуть, був обов’язковим для кожного номера готелю. Геббельс говорив про те, що кожен німець має дякувати долі, що живе в один час і в одній країні з Адольфом Гітлером: «Німецький народ знайшов у фюрерові втілення своєї сили і найяскравіший вираз своїх національних цілей».

Коли Геббельс, на межі нервового зриву, накинувся на західноєвропейські плутократії, Гущенко вимкнув гучномовець і пішов до ресторану снідати.

Утім, у ресторані його теж заскочив верескливий тенор доктора Геббельса. Від вітань фюреру, схоже, не можна було сховатися ніде. Доктора Геббельса мав чути кожен! Скрізь і завжди! У будь-якому місці, у будь-який час. Цікаво, в клозеті німці теж мають слухати доктора Геббельса?

Сніданок був значно бідніший за вчорашню вечерю — пісна вівсяна каша з овочами, але офіціант радісно сповістив, що на честь дня народження улюбленого фюрера сьогодні кожен мешканець готелю одержить сто грамів м’яса, п’ятдесят грамів масла, два яйця замість одного і склянку томатного соку. Нехай кожен відчує свято! Нехай відчують свято і радянські геносе — союзники у боротьбі із західними плутократіями.

За десять хвилин з’явилася Лілія і приєдналася до Гущенка. На ній була рожева блуза у дрібні білі квіти, яка щільно обтягувала бюст, і темно-зелена спідниця, що не менш щільно обтягувала стегна. Гущенкові здається, що Лілія занадто довго походжає навколо стола, ніби демонструючи-звабливі вигини свого тіла, і сідає, неприродньо випинаючи вперед і так чималий бюст.

— Було б ввічливо запросити і колег на сніданок: мене й Гагаріна, — сказала вона, обдарувавши його звабливою посмішкою.

— Ага… Це, звісно, було б дуже ввічливо, але ви чомусь теж не