Війни художників - Станіслав Стеценко

Лілія задоволено посміхається. Тому що її здогадка вірна, а може тому що, поклавши вільну руку на ту, якою тримає Гущенка, тепер ніби тримає його вже двома руками.

«Може, зав’язати з нею інтрижку?» — раптом починає вистрибувати в голові Гущенка бісик спокуси. — «Але чи випадкові ці притискання? — відразу зупиняє його внутрішній голос. — А якщо їй хтось наказав його спокусити? Наступне питання — навіщо?»

Від цієї думки йому стає не по собі. Демон спокуси перестає стрибати і повільно бреде геть.

Так і не побачивши чогось визначного, крім хіба що набережної Шпреє, вони захотіли їсти. Годині о третій зайшли до першого-ліпшого ресторану.

Ресторан — друге розчарування Лілії. Цей — гірший навіть за ресторан з кислим запахом у готелі. Бруднуваті шпалери на стінах, скатертини не першої свіжості, словом — не Париж. І навіть не Рига, з якою і вона, і він мимоволі тепер усе порівнюють.

Звісно, Гущенко міг би повести даму в розкішний «Haus Vaterland» — вінегрет із шикарних ресторанів на Potsdamer Platz. Але, по-перше, він не впевнений, що «Haus Vaterland» не закрили «Гітлер і К°», а по-друге, хоч у Гущенка є гроші, але він не має наміру зображати щедрого принца, який демонструє казковий світ розкошів Попелюшці. Тим більше, що поведінка Попелюшки здається йому підозрілою. Дай бог, щоб Попелюшка не виявилася на службі у Контори. Сидячи навпроти своєї партнерки по прогулянці, він задоволений уже тим, що груди Лілії тепер на відстані щонайменше метра.

У ресторані їжа за картками, а ось випивка — ні. Два бокали духмяного пива на двох певною мірою згладжують розчарування Лілії. Після пива Гущенкові продовжувати прогулянку вже не дуже хочеться, і він замовляє ще й ерзац-каву.

— Ми вже йдемо? — нетерпляче запитує Лілія після кави.

— А фройляйн не хоче продовжити бенкет? — «Чому я назвав її фройляйн, — подумав Гущенко, — адже я навіть не впевнений, що вона незаміжня? Хоча вона в потязі, здається, говорила мені про це».

Лілія мовчить, але не заперечує проти «фройляйн», не квапиться збиратися, тож Гущенко перепитує:

— Ліліє, у вас є конкретні пропозиції?

— Можна ще кудись піти? — невпевнено запитує-пропонує вона.

— Добре. Що б ви хотіли подивитися?

Вона стенула плечима:

— Сподіваюся, що в Берліні є хоч трішки симпатичніші місця, ніж ці, що ми бачили? Театри, магазини… гарні сквери, нарешті?

— Мабуть, є, — без особливого ентузіазму припустив Гущенко.

— То чому ви мені демонструєте якісь… клоаки, — фройляйн наморщила носика, демонструючи невдоволення.

— Ми просто пішли від центру в бік околиць. І до того ж ви не висловлюєте жодних конкретних побажань. Тим більше, як на мене, то всі місця, що ми бачили, досить пристойні. Я не уявляю, що вас може зацікавити! Ви хотіли подивитися місто Берлін. Будь ласка! Тепер, коли воно вас трохи розчарувало, ви, я думаю, хочете подивитися не місто, а якісь гарні місця в «нікчемному нецікавому брудному місті». Ми можемо пройтися центром, але ж то буде не справжній Берлін, а його гарна рекламна вивіска.

— Ви занадто багато філософствуєте, — в її голосі відчувається образа. — Замість того, щоб показати мені щось гарне…

— Як на мене, немає тут ніякої філософії. Якби я хотів філософствувати, то навів би вам вираз Поліклета, що краса — це пропорція частин, і не більше. Ті місця, що ви бачили, мабуть, усього лиш недостатньо пропорційні, як на ваш смак, і…

— Гущенко! — раптом вигукує дама, підносячи руку до чола, неначе у неї раптом заболіла голова. — Під три чорти того вашого Полік… Полік…

— Поліклета?

— Так, Поліклета! Досить! Ну нехай буде, як ви скажете. Але все ж я волію бачити вивіску, а не клоаку! Я хочу подивитися не типовий і брудний Берлін, не цей сірий примітив, а якісь гарні місця в ньому!

— Гарні оази в пустелі сірості. То, може, вам найти кращого гіда?

— Я весь час про це думаю! Але що робити — сьогодні вже зробила помилку. Можливо, завтра виправлюся.

Наївна особа. Вона думає, що у воєнному Берліні так просто знайти поводиря дівчині лише завдяки гарному личку, видатному бюсту і парі струнких ніжок.

— Ну добре, щоб зовсім не зрадити ваші сподівання, підемо на головну торгову артерію Берліна. Як на мене, це те, що може вас зацікавити.

Гущенко помітив, що Лілія надула щоки, але промовчала. Із цього моменту вона більше не намагається взяти його під руку. І це чудово, думає він. Треба про всяк випадок тримати дистанцію з цією дивною фройляйн.

Вони виходять з ресторану, Гущенко кидає погляд на небо. Його затягли сірі хмари, і це робить усе навколо ще більше невиразним і похмурим. Біля виходу з ресторану стоїть таксі. Вони сідають, але водій чемно запитує, їдуть вони у приватних чи в державних справах, на що Гущенко про всяк випадок відповідає, що в державних.

З таксі вони вийшли на Тауентцинштрасе, головну берлінську торгівельну вулицю. Лілія, як і раніше, на нього дметься. На Тауентцинштрасе велелюдно. Обшарпані вивіски. Натовп сновигає між крамницями, схоже, сподіваючись, що на честь дня народження фюрера почнуть давати щось без карток. Але товарів без карток дуже мало. Там, де вони з’являються, миттєво утворюються величезні черги.

— Так, колишнього шику крамниць і крамничок немає, — зауважив Гущенко. — Але все ж на безриб’ї і рак — риба. Ось вам найшикарніша вулиця в Берліні, — він позирає на Лілію. — Ласкаво прошу!

Та відповідає злим і холодним поглядом з-під лоба. Нарешті крізь зуби вичавлює із себе:

— Це нагадує вулицю Горького в Москві. А чому його немає?

— Немає чого?