Війни художників - Станіслав Стеценко

— П’ять марок.

— Тоді дайте мені цю і цю, і цю.

— Платівки продаються вільно і в необмеженій кількості. Але, люба фройляйн, за умови, якщо ви здаєте старі. Хіба ви цього не знаєте? Здаєте дві — можете купити дві. На наших заводах грамплатівок, через блокування цими англійськими свинями, недостатньо сировини.

— Лайно! — Лілія страшенно розчарована і, здається, зараз заплаче.

Гущенко бере її під руку і виводить з крамниці:

— Ви, виявляється, меломанка? Цікавий штришок до вашого портрету. Можемо йти?

Дама не відповідає, схоже, її душать сльози та ненависть до свого супутника. Жодного сумніву, що вона звинувачує його і в фіаско з грамплатівками. Чому? Це, мабуть, відомо лише самій Лілії.

Вони йдуть мовчки, поки не дістаються до Бранденбурзьких воріт. Тут величезний натовп жде початку чергової факельної ходи. Яскраво висвітлені зенітними ліхтарями колони з орлами і свастиками вгорі, у темряві, що поволі згущається, виглядають дуже ефектно. Натовп починає ревіти, і з’являються перші шеренги факелоносців.

До готелю мандрівники повернулися близько півночі. Гамір вулиці, яка продовжувала святкувати, увірвався за ними у вестибюль. Портьє подав ключі з традиційним для цього, а може, і для всіх берлінських готелів, нахилом голови. Таким собі міні-поклоном. Вони піднялися на другий поверх, де знаходився номер Лілії. Номер Гущенка — поверхом вище. Лілія повертає ключ у замку і переступає поріг. Обертається і підводить погляд на супутника.

— Ось так, екскурсію закінчено. Дякую за гарний день, Миколо Петровичу, — уїдливо говорить Гущенко.

Ліля ніяковіє й, опустивши очі, тихо говорить:

— Вибачте, і справді, я мала б подякувати…

Навіть у світлі ледь жевріючої лампи видно, що вона червоніє. Традиційно, по самі вуха.

— Нічого. Я звик, — картинно розводить руками Гущенко.

Лілія мнеться, переступає з ноги на ногу. Нарешті подає йому руку:

— Годі жартів. Я в деяких випадках поводилася неввічливо і була невдячною.

— Можна сказати, «іноді поводилася навіть грубо». Це більше відповідає дійсності.

— Так, навіть грубо, — повторює за ним вона і стискає його руку. — Я хочу, щоб ви на мене не сердилися.

— Справді? — «Я й сам того хочу», — думає Гущенко.

— Просто, — продовжує вона, — мене дуже розчарувало це сіре й жахливе місто. Я дуже шкодую про свою поведінку і хочу загладити провину, — тихо говорить вона, на крок наближаючись до нього, бере за руку і раптом підводиться навшпиньки й цілує в губи.

Взагалі-то, він, мабуть, далі повинен напроситися до неї на каву і… — починає вистрибувати у свідомості хтивий бісик. «Ні, не смій! — зупиняє його внутрішній голос. — Пам’ятай, скільки розвідників наклало головами через жінок!»

І Гущенко у відповідь не стискає, а відпускає її руку.

— Не хвилюйтеся, вважайте, що я не образився.

— То давайте зустрінемося завтра, — вона підводить на нього погляд. У тьмяному світлі важко зрозуміти, що випромінюють ці очі.

— Запросто. Але вдень я йду до посольства і ще купа справ. Давайте годині о 18 біля входу в готель. Раніше не зможу. Чесно.

Гущенко піднімається до свого номера. Думає: «Отака зміна настрою може бути, коли людина раптом розуміє, що поводилася нечемно або не так, як їй наказали поводитися».

А може, він вигадав казна-що? Він озирається: коридорний байдуже читає газету. Однак його не полишає враження, що хтось увесь час спостерігає за його діями. Коридорний? Можливо. А може, просто гра нервів? Він входить у номер, закриває двері на ключ і залишає його у замковій шпарці. Причому так, щоб його не можна було виштовхнути з коридору.

Juden unerwiinscht! (Євреї не бажані!)

Обов’язкове оголошення біля входу в берлінські готелі і ресторани

наприкінці 30-х — початку 40-х років

21 квітня 1940 року, 13 год. 15 хв.

Берлін

По обіді Гущенко вирушив у радянське посольство, що знаходилося на центральній і найкрасивішій вулиці Берліна — Унтер-ден-Лінден. Унтер-ден-Лінден означає «під липами». Лип тут справді дуже багато. А ще багато лавочок, де вдень сидять старенькі і мами з дітьми. Усі дорослі, хто не наглядає за маленькими дітьми, враховуючи воєнний стан, удень мають працювати.

Від готелю до посольства було досить близько — хвилин двадцять пішки. Вулиці саме прибирали після вчорашнього свята. Двірники мітлами нагрібали величезні купи сміття: пляшки, обривки паперу, листівок, плакатів. Потім лопатами вантажили все це на вантажівки.

У Берліні знову відчутно пахло війною: час од часу вулицею мчали вантажівки із зеленими тентами або повні солдат у металевих шоломах, на яких вигравало сонячне проміння. Ось його обігнали тягачі з гарматами, кілька карет «швидкої допомоги»…

Гущенко пройшов урядовою Вільгельмштрасе повз Імперське міністерство іноземних справ. Трохи далі чорнів вхід у підземелля — бомбосховище. Металеві двері, по периметру дверей свіжа цегла: бомбосховище щойно відремонтували. Мабуть, після того, як у війну вступила Англія. Поляків, звісно, німці так не боялися. Могутня Англія з потужними повітряним і морським флотами — інша справа.

Подумав, що розташувавши поряд радянське посольство і німецьке міністерство, Провидіння розсудило дуже вдало — в бомбосховищі, у випадку нальоту англійських бомбардувальників, радянські й німецькі дипломати, як представники дружніх країн, можуть зустрічатися і поглиблювати радянсько-німецьку дружбу або подумати, яку б країну ще поділити (як Польщу) чи анексувати (як Австрію або Чехію).

Біля бомбосховища висіла об’ява, що расово чужі елементи в бомбосховище не допускаються. «І тут дискримінація, — подумав Гущенко. — Раз світовий сіонізм «спланував