Війни художників - Станіслав Стеценко

— До речі, у вас косметика на щоках. Якщо хочете, то зайдіть у вбиральню.

Лілія блискає очима (яка жінка дозволить, щоб її споглядали з розмазаною по щоках косметикою) і зникає за дверима дамської кімнати.

Гущенко стенає плечима і замовляє кельнеру те, що можна замовити без карток. Це якесь блюдо з макаронів і дві чашки ерзац-кави.

Лілія повернулася швидко. Може, боїться, щоб він знову не зник?

Тепер вона досить гарна. Набагато краща за всіх жінок, що сидять у кав’ярні. Гущенко відзначив, що в Берліні узагалі дуже мало красивих жінок. Не те що в Москві чи Києві. Не кажучи вже про Париж чи Ригу. Але вираз обличчя у неї, як і раніше, досить кислий.

— Розповідайте, що знову не так? — запитує він.

— А ви не здогадуєтеся? Я вже пояснила — я вас чекала, до мене чіплялися… — вона засовалася на стільці, озирнулася, виглядаючи кельнера.

— Я, здається, все пояснив і вибачився. Просто не врахував неквапливості посольських чиновників. Але чому вони чіпляються саме до вас? Адже на вулиці чимало жінок… Як ви гадаєте?

— Знову брудні натяки на мій вигляд? — у голосі Лілії з’являються сталеві нотки.

— Зовсім ні, — тон Гущенка примирливий. Він уже давно викинув білий прапор і не хоче продовжувати сварку. — Просто хочу зрозуміти, в чому тут справа.

— Я не знаю. Вам, чоловікам, видніше, до кого чіплятися.

Гущенко вирішує, що для гарантованого примирення слід перевести розмову на щось інше:

— Гарна мелодія.

З патефона лунає популярна пісенька Норберта Шульца «Lili Marleen» — «Лілі Марлен».

З популярної німецької пісні

кінця 30-х — початку 40-х років

«Лілі Марлен»

— Мелодія гарна. Але жодного разу не бачила, щоб у цьому місті хтось танцював, — із жалем зауважила Лілія.

— Ваш настрій так швидко змінюється — від невдоволення до бажання потанцювати? — здивувався Гущенко.

— Ні, я не збираюся танцювати, просто цікавлюся — чому?

Гущенко кличе кельнера і запитує, у чому тут справа. Кельнер строго, але ввічливо пояснює панам іноземцям, що танцювати в громадських місцях у всій Німеччині суворо заборонено. За порушення заборони можна потрапити у поліцію, а то і в гестапо. Звідки він дізнався, що вони іноземці? Ні, не за вимовою. Просто всі німці знають про заборону танців, а вони ні.

«Так ось чому відвідувачі лише п’ють ерзац-каву чи пиво, а сцена, де, очевидно, колись був оркестр, і невеликий подіум, по якому ковзали тисячі ніг, — порожні. Ось так міг би провалитися закинутий у Німеччину розвідник-нелегал. Варто лише піти потанцювати, — подумав Гущенко. — Варто піти потанцювати, і кельнер покличе поліцейського з вулиці. Поліцейський перевірить документи. І якщо здадуть нерви, не встигнеш оком моргнути, як опинишся в підвалах гестапо».

Лілія, здається, нарешті вгамувалася. Вона п’є пиво, і її губи торкає ледь помітна посмішка. На щоках грає рум’янець. Те, що Гущенко швидко кинувся шукати відповідь на запитання, яке цікавило Лілію, вона розцінює, як вибачення і навіть капітуляцію.

— Бачите, ви можете бути уважним до жінки. Коли захочете… — кокетливо говорить вона і кидає на Гущенка довгий і чуттєвий погляд.

Каву швидко випито, і вони ще встигають у кіно. Фільм про кохання молодого націонал-соціаліста — члена «Напота» (націонал-політичного табору — привілейованого закладу для молодих націонал-соціалістів) і байдужої до політики дівчини-робітниці. Робітниця, врешті-решт, стала затятою націонал-соціалісткою і вийшла заміж за члена «Напота».

Гущенко подумки відзначив, що подібний фільм легко уявити у будь-якому з московських кінотеатрів, якщо поміняти «Напот» на ВЛКСМ.

Ну а далі, на знак повного примирення, Гущенко вирішив все ж показати Лілії щось красиве. Вони сіли в двоповерховий автобус і доїхали до «Фуенктурму» — височенної ажурної радіощогли, неподалік від розкішного парку з алеями і скульптурами. Користуючись теплою погодою, між літніми кав’ярнями і крихітними озерами гуляло чимало берлінців. «Фуенктурм» приємно вразив Лілію. Вони гуляли близько години, розглядаючи німців і філософствуючи на теми війни і миру, потім вийшли на Шарлоттенбурзьке шосе і спробували спіймати таксі.

Але не проїхали вони й ста метрів, як їх зупинив поліцейський. У шоломі з орлом і пістолетом на боці. Він почав вимагати, щоб пан із дамою вийшли, адже таксі можуть користуватися лише члени НСДАП або люди з довідкою, що вони їдуть у державних справах. Але Гущенко швидко пояснив, що вони члени радянської делегації і їхній дружній візит можна прирівняти до державної справи.

Поліцай, зрозумівши, що має справу з іноземцями, та ще й із дружньої держави, козирнув і відпустив їх. А водій дорогою розповів, що рейхсфюрер Гіммлер з учорашнього дня примусив поліцейських контролювати, аби ніхто в Берліні не користувався таксі для приватних поїздок, адже пальне потрібне для армії. Крім того, тепер поліцейські, а не власники ресторанів і кафе контролювали, щоб відвідувачі не танцювали і щоб усі розважальні заклади, які через заборону більшості розваг стали просто пивницями, зачинялися не пізніше першої години ночі.