Війни художників - Станіслав Стеценко

— Ліліє, боже збав, ви схожі на гарну жінку, з якою кожен чоловік хоче пофліртувати, — переконливо заперечив Гущенко. — Скажу більше: я згораю від ревнощів і хочу зараз же тим нахабам набити пики.

— Нічого не маю проти! — вигукнула вона, змахнувши кулачком у нього перед носом. — Чоловіки можуть побитися за увагу жінки! Але, впевнена, що ви на це не здатні. Лицемір!

Гущенко пропускає цю шпильку повз вуха. Озирається навколо. За їхньою сваркою уважно спостерігає поліцейський на протилежному боці вулиці.

— Ну от, ми вже починаємо привертати увагу. Давайте кудись зайдемо. Ось хоч у той ресторанчик. Я страшенно зголоднів у цьому посольстві.

Він бере Лілію під руку, але вона її висмикує, продовжуючи демонструвати образу.

— Якщо ви не згодні, то я зараз піду, — Гущенко переходить від умовлянь до м’яких погроз і ще раз бере даму за лікоть.

Цього разу вона скоряється і слухняно плентається поряд. Але, здається, ледь не плаче від злості й образи. Вони переходять вулицю. І саме вчасно, щоб розминутися із взводом штурмовиків, які йдуть, карбуючи крок і співаючи. Три десятки горлянок волають:

Die Fahne hoch! Die Reihen fest geschlossen! SA marschiert Mit ruhig festem Schritt Kam’raden, die Rotfront Und Reaktion erschossen, Marschier’n im Geist In unser’n Reihen mit.

— Що це за пісня? — вже примирливо запитує Лілія, всідаючись за столик кафе і діловито гортаючи меню. — Я за вчорашній день чула її, здається, разів сто. І по радіо, і на вулиці.

— Наскільки мені відомо, то гімн німецького націонал-соціалізму. Словом, партійний гімн, — Гущенко вкотре дивується крутим змінам настрою цієї дивної дами. Від образи не залишилося і сліду. На обличчі посмішка. Феномен! Ця жінка — якась психологічна хамелеонка!

На вулиці сьогодні досить холодно, і Лілія одягнена в плащ. Вона розстібає його, і він бачить ніжно-блакитну блузку з рюшами. Відзначає, що жінка щодня міняє вбрання. Цікаво, яка заробітна платня у секретарки Герасимова? Чи вона має додаткові джерела доходів?

— Партійний гімн? Як у нас «Інтернаціонал»? — не дивлячись на Гущенка, запитує Лілія, продовжуючи гортати меню.

— Просто в яблучко! Саме так. Як у нас «Інтернаціонал».

— І про що там ідеться? — вона підводить погляд і далі так звабливо опускає вії, що стає зрозуміло — Лілія відверто фліртує.

— Ліліє, вкотре нагадую: ви ж викладач німецької, хай йому біс, більше того, Герасимов говорив, що ви їдете, аби перекладати мені, — здивовано зауважує Гущенко. — Намагайтеся вслухатися в мову. Підручники одне, а практика у вас дуже шкутильгає.

— Але вони так горлали, що годі було розрізнити слова! — виправдовується Лілія.

— Гаразд, я спробую відтворити, — Гущенко хвилину ворушить губами і нарешті перекладає:

— Знамена вгору, щільніш ряди зімкнути. Ідуть СА — ідуть штурмовики. Бійці, які загинули від ротфронтівської кулі, Невидимою силою вливаються в ряди,

— продекламував він. — Або щось подібне. Пісня називається «Хорст Вессель».

— А хто це, Хорст Вессель? — продовжує бомбардувати його запитаннями Лілія, паралельно вивчаючи меню.

— Хорст Вессель був штурмовиком, якого вбили. Він і став одним із символів націонал-соціалізму, — терпляче пояснює Гущенко. Він добре знав цю історію. В той час, коли він жив у Парижі, її переказувала вся французька преса.

— «Ротфронтівська куля», це що мається на увазі?

— Куля комуніста, гадаю.

Очі в Лілії лізуть на лоба:

— Куля комуніста? Жах! Немає на них НКВС!

— У Німеччині замість НКВС — гестапо. Гестапо — «GeheimeStaatspolizei», «таємна державна поліція».

— А його справді вбив комуніст? — продовжує допит Лілія.

— Кого?

— Цього Весселя.

— Долі Хорста Весселя не співчувайте! Коли я жив у Франції, то ця історія була на слуху. Я читав у газеті, що Вессель і якийсь комуніст просто не поділили коханку. До того ж — повію. Комуніст був колишнім коханцем, а націонал-соціаліст — його наступником. Як кажуть, справа житейська. Звичайний любовний трикутник: повія — комуніст — націонал-соціаліст. Але доктор Геббельс зробив з нациста мученика. Якби все сталося в СРСР, мучеником був би комуніст, а Вессель — підлим убивцею.

— Боже, яка проза! Гущенко, вкотре переконуюсь, ви — цинік.

— Не проза, а звичайна пропаганда. А я не цинік, а реаліст. Героїв дуже мало, мерзотників — набагато більше. Героїв завжди не вистачає. Тому їх доводиться вигадувати. Особисто я впевнений, що героїв просто не існує. Всі вони — вигадка.

— Цинік! Страшенний цинік! З вами небезпечно мати справу. «Посперечалися через повію…» Ви, мабуть, вважаєте ледь не всіх жінок повіями?

— Ні, неправда. Але ось у Парижі був популярним анекдот: «Гід проводить екскурсію і говорить: «Ось бачите — Ейфелева башта — Ля тур Ейфель, зліва і справа — повії, далі Тріумфальна арка — Л’арк де тріомф, зліва і справа — повії, ще далі — собор Паризької Богоматері — Нотр-дам де Парі, зліва і справа повії». Екскурсант запитує: «А є в Парижі порядні жінки?» Гід відповідає: «Звичайно, але вони дуже дорого коштують».

— Цинік, — повторює Лілія і, так ні на чому й не зупинившись, гучно