Війни художників - Станіслав Стеценко

— Цех виготовляє жетони для військовослужбовців, — говорить директор. — Якщо солдат загине в бою, то по цьому жетону його ідентифікують. Жетони алюмінієві, на кожному свій номер.

Через коридор від цеху — велике світле приміщення з кількома десятками столів.

— Це заводська їдальня, — пояснює директор, коли вони входять туди.

На стіні — великий плакат з портретом знову ж таки фюрера. Фюрер стоїть. Погляд спрямовано вдалечінь. Одягнений в коричневий френч, білу сорочку, чорну краватку, червону пов’язку зі свастикою на рукаві. Під портретом напис: «Еіп Volk, ein Reich, ein Fuhrer!» («Один народ, одна Батьківщина, один вождь!»)

— Так багато портретів Гітлера, — резюмує свої спостереження досі апатичний Гагарін. — Навіщо стільки?

— Усі німці люблять фюрера, — гуркоче директор, протираючи хустинкою спітнілу лисину. — І це не пропаганда! До того, як фюрер переміг на виборах, Німеччина голодувала. Сьогодні безробіття у нас немає. Німецький робітник живе краще від французького і британського! А можливо, вибачте, і від радянського. Він вдячний за це саме фюреру і більше нікому! Вони знають, що фюрер пам’ятає і думає про кожного з них! І якщо буде потрібно, почує кожного з них!

— До речі, працівники такого підприємства мають низку пільг. Працювати тут дуже престижно, — додає Клейст.

— Скільки коштує обід? — запитує Гущенко, його обличчя зацікавлене, ніби він понад усе переймається добробутом німецьких трударів.

— Обід коштує всього три марки. Тут діє програма «Гаряча їжа на підприємстві». Ураховуючи тимчасову карткову систему, робітники воліють харчуватися на підприємстві, а не вдома. Вони можуть тут не лише обідати, а, за бажанням, снідати і вечеряти. І ніяких карток! — широко посміхаючись, захоплено вигукує директор. Помітно, що він задоволений враженням, яке справило його «зразкове націонал-соціалістичне підприємство» на представників «цієї варварської східної країни». Але їхня невичерпна цікавість починає його трохи дратувати, кількість контактів хустинки зі спітнілою лисиною збільшується.

Ще трохи, і вони потрапляють у величезну залу з басейном. Правда, резервуар без води.

— Ось бачите — це басейн для робітників. Правда, відколи Німеччина вступила у війну, води практично немає. Але німецький народ любить свого фюрера і з розумінням реагує на тимчасові незручності, — заливається басовитим солов’єм товстун.

Протягом всієї екскурсії Гущенко відчуває на собі чийсь погляд; виходячи із зали з басейном, він рвучко озирається і розуміє, що це Лілія зосереджено його розглядає. Коли їхні очі зустрічаються, її стиснуті тонкі губи повільно складаються у посмішку, дещо вимучену. Без сумнівів, вона за ним спостерігає. І намагається робити це непомітно. Навіщо це секретарці Герасимова й офіційній перекладачці делегації радянських художників?

— Звісно, програма «Гаряче харчування» і басейн не стосуються представників «нижчих рас»? — запитує Гагарін, повернувшись до товстуна-директора.

Директор раптом замовкає. Здивовано і навіть трохи злякано дивиться спочатку на Гагаріна, потім на Клейста. Той посміхається і киває головою:

— Відповідайте, як є, геносе директор. Нашим новим російським друзям дозволені будь-які запитання.

— Звісно, не поширюються! Єврея чи цигана просто не візьмуть на цей завод. Тут немає місця ворогам нації! Та й не думаю, що хтось із них піде працювати простим робітником.

23 квітня 1940 року, 10 год. 23 хв.

Берлін

Стукіт у двері. Лілія увійшла в номер до Гущенка. Виглядала дуже засмученою. Одягнена по-домашньому у халат і капці. У руках вона тримала свіжу «Берзен цайтунг». Втім, туго затягнутий пасок і розстебнутий верхній ґудзик дозволяють і в халатику демонструвати звабливі форми. Її хода граційна, макіяж і зачіска ідеальні. Що свідчить — перед спонтанним «дружнім» візитом Лілія провела, щонайменше, півгодини перед дзеркалом.

— Жахливо! Ви це читали? — В її голосі — майже розпач.

— Що трапилося? Судячи з виразу вашого обличчя, Німеччина оголосила СРСР війну і нас інтернують?

Гущенко взяв газету і швидко пробіг очима матеріал на першій сторінці: «З першого травня вводиться нормований продаж одягу. Німеччина не має своєї бавовни і має дуже мало шерсті. Капіталісти і євреї хочуть задушити робітничу Німеччину. Але вони прорахувалися — німецький народ вистоїть і переможе…»

Велике фото: на якомусь заводі збори робітників, що засуджують підступних євреїв і капіталістів за вкрадену в німців бавовну. Нижче — карикатура. Єврей з відстовбурченими вухами і довгим гачкуватим носом довгими руками з пазурами на пальцях намагається відібрати у німецького робітника тюк бавовни.

— І що? — зі здивуванням запитує Гущенко, відкладаючи газету і пропонуючи дамі крісло. — Ви терміново вирішили обновили свій гардероб?

Але вона така засмучена, що не помічає його глузування.

— Мені потрібні панчохи, — траурно-показово зітхає Лілія, сідаючи у крісло. Поли халата розходяться, демонструючи гарні ноги ледь не до стегон. Лілія неквапливо запинає одяг.

Гущенко закриває обличчя руками і ледь стримується, аби не розреготатися:

— Ну, це майже так саме серйозно, як і оголошення війни, але, я думаю, цю проблему можна вирішити. По-перше, у нас є паличка-виручалочка на ім’я «геносе Клейст і геносе Шютте», а по-друге, не думаю, що гестапо загребло у свої застінки увесь німецький чорний ринок. Урешті-решт, мають же десь одягатися дружини тих же партійних чиновників.

— Ви думаєте, не все так погано? — Лілія встає, мов сновида, її погляд губиться у якійсь лише їй відомій далині. Вона йде, залишивши газету, граціозно похитуючи стегнами. Гущенко майже готовий забути свої підозри, що все це кимось зрежисований спектакль і вона його навмисно провокує. Невже тридцять хвилин її надстарань пробили його залізобетонну оборону?

Коли Лілія причиняє за собою двері, Гущенко ще хвилину дивиться їй услід і говорить сам собі:

— Ось вам і золотопрапорні ударники націонал-соціалістичної праці! Басейн без води і жінки без панчох, — гортає газету далі. Погляд його відразу чіпляється за виділений жирним шрифтом текст на першій сторінці:

«Англія холоднокровно крокує по трупах малих народів. Німеччина захищає слабкі держави від англійських грабіжників, і Норвегії варто