Війни художників - Станіслав Стеценко

— Та шику ж! Ви справді не розумієте чи глузуєте з мене? — вона вже не приховує, що дуже ображена.

— Та ні, і гадки не мав! — примирливо відповідає Гущенко. Розводить руками. — Просто ви так перестрибуєте з думки на думку, що я за вами не встигаю. А шику немає тому, що війна. Це справді найшикарніша вулиця… принаймні такою вона була до війни.

Вони мовчи пройшли по Тауентцинштрасе, поки не дісталися до центральної вулиці — Унтер-ден-Лінден. Мітинг-парад уже закінчився, але навколо ще багато людей. Повернули у напрямку Кайзер-палас.

— Бачите ту величну споруду? — запитав Гущенко. Він вдає, що не помічає розчарування Лілії. — То Кайзер-палас. Звідси з якогось із балконів Вільгельм II у 1914 році оголосив натовпу про початок війни, яка перетворилася на світову. Я кілька разів колись пробував малювати його. Не Вільгельма, звісно, а Кайзер-палас.

— І що? — буркнула вона.

— Загалом нічого. Він мені не вдавався. Холодну велич складно передати олією.

— То чим же тоді?

— Тільки аквареллю.

Гущенко раптом згадав акварелі Гітлера. Гітлер любив малювати все монументальне. Якраз Кайзер-палас у нього виходив досить непогано. Можна сказати, навіть гарно.

Біля входу у всі продовольчі крамниці висить оголошення: «Євреям рішенням уряду заборонено продавати натуральну каву і солодощі. Вони можуть робити закупи лише після полудня».

— Цікаве оголошення, — Гущенко робить вигляд, що не помічає показної холодності своєї дами. — Щось не помітив я сьогодні у продажу натуральної кави і солодощів. Євреїв теж не видно. До речі, ви, часом, не єврейка, Ліліє?

— Ні. А що тут доречного?

— Про всяк випадок запитую, якщо раптом побачу натуральну каву. Або солодощі.

Берлін здається царством політичного плакату, їх тут десятки різновидів і трапляються вони на кожному кроці.

Поряд з оголошенням на стіні величезний плакат: «Змова єврейства проти Європи!». Чоловік, на думку автора, з типовою єврейською зовнішністю — ніс гачком, темне волосся — сидить верхи на континенті Європа. Одна нога полощеться в Середземному морі. Друга — в Атлантичному океані. У змовника під пахвою чорна тека, на шиї жовта краватка.

Якийсь час вони мовчки розглядають плакат із «змовою єврейства». Нарешті Лілія говорить:

— У мене в роду були тільки росіяни і німці…

— О, то ви майже у себе вдома! — зауважує Гущенко з награним здивуванням.

— Атож. А ви часом не єврей?

— Ні, я українець. А ось ще цікаве-оголошення: «Для євреїв уведено комендантську годину: з 21.00 до 5.00».

— Нас це не стосується. Ми не євреї, то можемо гуляти допізна.

— Мені подобається ваша залізна логіка.

Гущенко подумав про те, що його дружина якраз єврейка. І раптом зрозумів, що, можливо, СРСР для його сім’ї — це не так уже й погано! Звісно, в СРСР теж є антисемітизм, але так, як у Німеччині, то це вже занадто. І ще спало на думку, що його син Шурик теж єврей, якщо визначати національність по матері, як це й ведеться у євреїв. Це просто жахливо, що світ так налаштований проти однієї нації.

Чим ближче до центру, тим більше нацистської символіки. Плакати, прапори, величезні панно. Портрети Гітлера, орли, свастики, блискавки «SS», натхненні обличчя будівників націонал-соціалізму. З гучномовців линуть бравурні марші.

На розі юнак і дівчина у формі гітлерюгенду тицяють усім перехожим, а разом з ними Гущенкові і його дамі, по листівці:

«Фюрер завжди правий. Корися фюреру. Німецька мати — найвище втілення жіночності. Німецький солдат — найвище втілення мужності. Бог не карає нас цією війною, він дає нам можливість довести, чи достойні ми нашої свободи».

Гущенко з відразою кидає листівку в урну, озирається і говорить Лілії:

— А ось дивіться, Ліліє, якась фантастична крамниця! Давайте зайдемо!

У вітрині крамниці з оригінальною назвою «Вечірній Берлін» тістечка, коньяк, копчена риба.

Крамниця виглядає фантасмагоричною примарою серед воєнного Берліна.

— А, ви — іноземці, — на запитання, чи це продається, продавець посміхається. І пояснює, що у вітрині все виставлено для того, аби на честь дня народження фюрера у берлінців був святковий настрій. Але все це не продається. Більш того — у коробках давно немає цукерок.

— Ну і лайно, — говорить Лілія російською, хитаючи головою. Вказує на пляшки. — А у пляшках замість коньяку може бути у кращому разі — чай, а в гіршому — арійська сеча. У Москві принаймні не дурять людей такими муляжами! Якщо товару немає, то його немає!

— Вибачте? — не зрозумів продавець, повернувшись до яскраво одягненої дами.

— Нічого, — махнув рукою Гущенко. — Фройляйн говорить, що то чудова думка — порожні коробки для створення святкового настрою. Фройляйн з Росії і говорить, що і там варто було б утілити цю ідею.

— О, Росія, велика дружня країна! — продавець з радісним белькотінням проводжає їх до дверей. — Росія — гут! Німці дуже вдячні радянським людям за допомогу у нашій боротьбі проти світового єврейства. Разом ми обов’язково переможемо!

— Хай їм біс, Гущенко, — говорить Лілія за порогом, — вони всі говорять якимись завченими кліше.

І раптом замовкає. На її вустах торжествуюча посмішка, очі горять. У неї вигляд кішки, яка вполювала мишу. Гущенко повертає голову у напрямку її погляду і бачить крамницю грамплатівок.

— О, грамплатівки! — вона сплескує руками із захватом дикуна, що побачив дзеркальце. — О!

Вони заходять у крамницю грамплатівок, і Лілія кидається до вітрини.

— Гущенко, дивіться, які платівки! У Москві таких не купиш ні за які гроші!

— Це продається? — обережно цікавиться Гущенко про всяк випадок.

— Так, пане, — відповідає продавець.

— Ура! Скільки це коштує? — запитує Лілія.