Війни художників - Станіслав Стеценко

— Чому вони називають Черчилля W.C.? — запитала Лілія, зазираючи через його плече в розгорнуту газету.

— Глузують. Це перші літери його імені Winston Churchill і водночас — літери, якими позначена кожна туалетна кімната в Німеччині.

Лілія щиро розсміялася:

— Звідки ви знаєте?

— Здогадався. Ви ці літери теж бачите у нашому готелі.

На інших сторінках Гущенко відзначив оди СРСР і Сталіну.

— Про СРСР пишуть так, що складається враження, ніби читаєш «Правду», — зауважила й собі Лілія, продовжуючи зазирати в газету.

— Від ненависті до любові один крок, — резюмував Гущенко.

— Здається, правильно — від любові до ненависті?

— Яка різниця? — стенув плечима Гущенко. — У випадку СРСР і Німеччини якраз правильний перший варіант. А ось цікаво, — з посмішою зауважив Гущенко. — «Забороняється виготовляти підошви черевиків зі шкіри».

— Це ще навіщо? — здивувалася Лілія.

— Мабуть, шкіра потрібна для фронту, — припустив Гущенко.

Погортавши газети, вони пішли ще далі від центру, і пропорційно цій відстані зменшувалась кількість людей на вулицях. Хто не пішов на парад — відпочивали вдома. Мабуть, нечасто воююча Німеччина тішила своїх громадян святами.

Тут уже було дозволено рух автотранспорту. Повз них час од часу проїжджали незвичні шестиколісні двоповерхові біло-сині автобуси. І трамваї — жовті або біло-сині. Здвоєні або з одним вагоном. Чимало було велосипедів і мотоциклеток. Автомобілі були здебільшого чорні або сірі.

Пройшли повз салон «Cadillac». За вітриною стояв небачений в СРСР розкішний автомобіль.

— Гущенко, таке враження, що в Берліні з чоловіків тільки ви один не носите форми.

Гущенко зауважив, що Лілія цього разу має рацію. Водії, двірники, не кажучи вже про військовослужбовців, — усі носили якусь форму.

У сквері, повз який вони проходили, шикувався загін гітлерюгенду. Перед шеренгою здебільшого білявих хлопчаків років дванадцяти стояв чи то вчитель, чи то вожатий, як і всі, у формі, і щось голосно говорив. Гущенко з Лілією підійшли ближче.

— Для того, щоб із члена юнгфольк стати членом гітлерюгенду, ви повинні знати слова націонал-соціалістичного гімну, взяти участь у поході з ночівлею, пробігти 60 метрів, як мінімум, за 12 секунд, і скласти присягу на вірність рейху і фюреру! — виголошував учитель.

— Я не все зрозуміла. Юнгфольк, це що — молодша група? — запитала Лілія, беручи Гущенка під руку.

— Так. Їм пояснюють, що треба вміти, аби вступити у гітлерівський комсомол.

«Jugend dient dem Fuhrer. Alle zehnjährigen in die HJ!»

(Молодь служить Фюреру. Всі десятирічні — в гітлерюгенд!»)

Транспарант над входом у берлінську школу

Вони пішли далі, і Гущенко помітив, що Берлін дуже швидко розчаровує Лілію своїм виглядом: прапори на кожному будинку, величезні портрети улюбленого фюрера на кожному другому будинку. Вітер ганяв вулицями купи брудних листівок і обривки плакатів.

— «Certraudt Straße», — прочитала Лілія назву вулиці. — Боже, як тут брудно!

Вона наморщила носика, ніби випадково притискаючи його лікоть до своїх звабливих грудей.

— А хіба Москва чистіша? — запитав Гущенко, помітивши цей її рух, але не відреагувавши на нього. Випадковість? Можливо.

— Мені здається, що так. Це зовсім не той Берлін, яким я його собі уявляла, — з кожним кроком зваблива опуклість щільніше торкалася його руки.

— А чого ви чекали? Розкішних магазинів, театрів?

— Не знаю. Чогось принаймні розкішнішого за Москву, — вона повернулася до нього всім тілом, на мить притиснувшись грудьми і зазирнула в обличчя.

— Думаю, у ваших очікуваннях ви сплутали Берлін з Парижем або Прагою, — він не збирався реагувати на ці її інтимності.

— О, Париж, як я хочу побувати в Парижі! — із захопленням виголосила Лілія, повторивши рукогрудипотискання.

Гущенко ковтнув слину — від цих притискань його почало охоплювати збудження. Він зупинився біля однієї із жовтих листівок, що були наліплені ледь не на кожному будинку: «Громадянине, допоможи рейху! Здай старі речі з міді, свинцю, нікелю, олова на нужди вермахту!»

— Оце так! Ви зрозуміли суть листівки, Ліліє? — запитав Гущенко, метикуючи, як перервати цю нитку інтимності.

— Наче не зовсім. Що це за лайно? Навіщо їм старі речі з міді?

Гущенко на мить замислився. Вивільнив захоплену дамою руку, розправив листівку, ніби для того, щоб краще роздивитися. Потім торкнувся пальцями лоба, сказав:

— Все дуже просто. У Німеччині через бойові дії проблеми з поставками руди із Швеції. Цікаво, як країна взагалі може виготовляти достатньо танків і літаків, якщо не має металу?

— Може, із цих старих чайників, що їх здають люди? — припустила Лілія і знову заволоділа його рукою.

— Ліліє, ви уявляєте, скільки чайників треба на один танк? — запитав Гущенко і скорився обставинам, залишивши руку в полоні співрозмовниці.

Так, тримаючись під руки, вони повільно заглиблювалися у житлові квартали міста. Динаміки на стовпах кричали про те, що на честь дня народження фюрера з 20 квітня всі юнаки, починаючи з 10 років, мають вступати у гітлерюгенд. А найстарші, з 16 до 18, повинні обов’язково пройти курс початкової військової підготовки.

— Гущенко, ви все, здається, знаєте: як розшифрувати «гітлерюгенд»? — запихала Лілія.

— Чесно кажучи, я сам не дуже тямлю. Гітлерюгенд — скорочено HJ. Здається, він має повну назву «Гітлерюгенд. Спілка німецької робітничої молоді».

— От лайно! — з обуренням сказала Лілія. — Вони все скопіювали у нас!

— Або навпаки, — зауважив Гущенко. — Ми все