Війни художників - Станіслав Стеценко

— Ні, я ж вам учора говорила, що Ніколя у відрядженні.

— Далеко?

— У Берліні.

— У Берліні? Нічого собі. Значить, далеко й надовго, — так саме холодно сказала сусідка.

Марія стенула плечима, встала і пішла до темного під’їзду — звісно, що далеко й надовго. Власне кажучи, чому вона має поводитися ввічливо з цією завжди незадоволеною старою стервою? Яка, здається, ненавидить увесь світ.

— Маріє! — раптом гукнула її Євдокія Никанорівна. — Вас тут запитували.

— Хто? — Марія зупинилася і від несподіванки рвучко, неначе їй хтось дав ляпаса, повернула голову до старої.

— Якийсь молодик. Дуже цікавий… Високий, ввічливий.

«Ах, ось у чому справа, — зрозуміла Марія. — Подумала: чоловік у відрядження — і відразу з’явився якийсь молодик. Стара дурепа!»

— Не відрекомендувався? — запитала вона.

— Ні. Сказав, що знайомий.

— Чий знайомий, Миколи Петровича?

— Ні, — стара на мить замислилась. — Він не сказав чий. Знайомий і все. Я подумала, що ваш.

— Щось запитував? — продовжувала допитуватися Марія.

— Запитав, коли ви буваєте вдома.

— Євдокіє Никанорівно, будь ласка, нічого не розповідайте про мене ніяким молодикам, тим більше тим, які не називають себе, — Марія почала нервувати.

— Добре, але я думала, що ви його знаєте. Я зустріла його біля дверей вашої кімнати. Думала, що ви дали йому ключ.

— Ні, я не давала ключів нікому! — значить, стара зустріла його не у дворі, а навіть у квартирі!

— Якщо він не мав ключа від вхідних дверей, то як він зайшов?

— Я не знаю, може, він зайшов до Гвоздикових. Може, вхідні двері були незамкнені.

— Ну, вибач, дорогенька. Але ж він запитав тебе…

— Я не знаю, хто він! Я не чекаю ніяких гостей, — який жах ці комуналки. І як їй не вистачає паризької квартири! Боже, невже те життя в Парижі і є тим світлим і радісним фрагментом в її долі, а тут завжди буде так?! Буде лише ця жахлива комуналка…

Вона обернулася і швидко пішла до дверей під’їзду, піднялася сходами. Вставила ключ у двері, повернула. Пройшла через спільну кухню. Пригнулася під шнурами з білизною.

Дяка богові, Гвоздикових немає, а значить, не потрібно ні з ким вітатися, обговорювати: хто і які дефіцити сьогодні дістав, скільки хто стояв у черзі.

Ну й нехай комуналка! Ну й нехай у вікно видно лише шматочок неба й брудний двір з дощатим парканом! У неї коханий чоловік і коханий син. За годину вона піде забирати його з дитсадка. І він виведе її з цього песимістичного настрою. Відволіче від думок про цього незнайомого молодика біля їхніх дверей. Може, це якийсь приятель Гущенка, якому той дав ключ від вхідних дверей. Але навіщо і кому? Чому їй не сказав про це? Подумала: «Чоловік у відрядження — і зразу з’явилася купа проблем».

Але Микола їй нічого не говорив про те, що дав комусь ключа! Дивно. Він такого ніколи не робив. Вона увійшла до своєї кімнати. Подумала: ось маленька кімната, яка раптом стала незвичайно порожньою для неї. Як величезний, закинутий усіма палац. Поклала газети на стіл і підійшла до дзеркала.

Молодик… Євдокія Никанорівна підозрює її в романі на стороні, а вона любить свого Гущенка. Показного, навіть гарного! Відомого художника! Чи майже відомого. Добре, щоб він ще не заглядався на інших жінок. Іноді вона помічала це за ним. Та все ж він люблячий батько і ніжний чоловік. А як вона? Дзеркало відповіло — гарна. Зморшок на шиї практично непомітно. Та й на обличчі майже немає. Високі груди, тонка талія. І навіть народження сина не зіпсувало її фігуру. Підсмикнула сукню. Ноги досить довгі. Загалом Марія залишилася задоволеною тим, що продемонструвало їй дзеркало. Повернулася в один бік. В інший — і раптом злякано завмерла. В обличчя дихнуло протягом з балкона!

Протяг! Звідки тут протяг? Йдучи, вона закрила балкон! Старі балконні двері, щоб не було протягу, треба було щільно притиснути до одвірків, аж до гучного клацання. Притиснути дуже сильно, у неї самої ледь вистачало на це сили. Йдучи, вона завжди їх притискала, і двері ставали на місце з гучним «К-рр-ег!», перекриваючи щілину. Перед тим, як іти сьогодні вранці, вона це зробила. А зараз повітря зі шпарки дуло їй просто в обличчя! Що це означає? Тільки одне — у квартирі хтось був!

Може, вона забула. Ні, вона підписувала листа батькам у Бухарест. І повітря дуло їй в обличчя. Вона притисла балконні двері, і вони стали на місце. Струмінь повітря зник. Марія підписала конверт і відразу пішла.

А той молодик? Їй стало моторошно… Вона затремтіла і позирнула на Сталіна на стіні. Він дивився на неї. Ти бачив? Хто тут був? Сталін мовчав. Лише лукаво посміхався у вуса.

Вона швидко зачинила двері, вибігла на сходи, озирнулася — нікого. Вибігла у двір — Євдокії Никанорівни вже не було. У дворі було порожньо. Раптом у скронях загупала думка: «Шурик!» А раптом це пов’язано із Шуриком?! Раптом з ним щось трапилося, і той чоловік приходив повідомити її?! Марія не розуміла, чому їй це спало на думку. Хіба вона знає, що може, а чого не може бути в цій шаленій країні! Вона чимдуж побігла до дитсадка. Озиралася й бігла. Сонце миготіло їй назустріч у гілках дерев. У голові стугоніла думка: чотири правила Гущенка — не вір, не бійся, не проси, не шкодуй! Не бійся, не бійся, не бійся! Гущенко обіцяв їй безпеку в цій країні, їй і синові. Але, можливо, цієї безпеки виявилося недостатньо!

Зупинившись біля огорожі, побачила, що Шурик не грається з дітьми, а сумно сидить на краю пісочниці, тримаючи в руці дерев’яну лопатку. Нерви, напружені, як струни, враз ослабли. Вона полегшено зітхнула. Схопилася за паркан