Війни художників - Станіслав Стеценко

class="book">Офіціант приніс загорнуті у серветки столові прибори. Лілія розгорнула свої, взяла серветку і почала за звичкою відвідувачів радянського «Общепіту» витирати ложку, виделку й ніж. Гущенко зацікавлено спостерігав цю картину. Як він і підозрював, дії блакитно-рожевої дами не залишилися непоміченими. Через кілька секунд підійшов офіціант. Забрав у неї прибори і поклав нові. Лілія здивовано кинула на нього поглядом, знову взяла серветку.

Гущенко пирснув, а потім щиро розреготався.

— Що таке? — здивовано запитала вона, піднявши брови і округливши очі. — Що тут відбувається?

— Якщо ви витрете прибори знову, він вам їх знову замінить! Тут не прийнято так робити. Офіціант думає, що прибори брудні.

— Боже, яка я ідіотка! — Лілія почервоніла до самих вух і приклала долоні до щік.

— Приємно чути самокритику з ваших вуст. Не засмучуйтеся, — заспокоїв її Гущенко. — Радянські туристи нерідко потрапляють за кордоном у халепу. Тут зовсім інший стиль життя. Утім, у халепу потрапляють й іноземці в СРСР. Це два різні світи. На жаль…

— А що там ви сказали з приводу самокритики? Я видаюся занадто самовпевненою? — Лілія наморщила лоба і запитально подивилася на свого візаві.

— Ні, не занадто. Трохи самовпевненою.

Поки готувався обід, Гущенко, позираючи на живописні полотна, якими були прикрашені стіни, завів розмову про художні напрямки. Урешті-решт, треба ж про щось говорити. Полотна були виконані в модному на Заході стилі «імпресіонізм».

— Вам подобаються імпресіоністи? — запитав він.

— Імпресіоністи чи їхні роботи? — запитанням на запитання швидко відповіла вона. Мабуть, теж віддаючи перевагу розмові над мовчанням.

— Звісно, мова про стиль.

— Ви знаєте, Гущенко, я на цьому не дуже знаюся. Імпресіонізм. Експресіонізм. Знайома з термінами лише з критичних заміток у «Правді».

Розмова ні про що триває, аж поки їм не приносять страви.

Здається, Лілія добряче зголодніла. Вона починає жваво орудувати виделкою. Але розмова про художні напрямки продовжується.

— Добре, ви чули такі імена, як Ван Гог, Моне або Ґоґен? — запитує Гущенко.

— «Моне» — це той ресторанчик, що трапився нам дорогою. Але ще я чула, що є такий художник.

— Був, — виправив її Гущенко.

Лілія не звернула на уточнення жодної уваги.

— Решту прізвищ не чула. Але у вас є чудова нагода, аби розповісти мені про них.

— Тут мало говорити. Треба бачити, — відповідає Гущенко. — Слова, коли йдеться про такі імена, нічогісінько не варті.

Якийсь час вони їдять мовчки, але Гущенко помічає, що дівчина, час од часу, позирає на нього з-під лоба.

— Гущенку, а я думала, що ви егоїст, — нарешті перериває вона мовчанку.

— І що? Я і є егоїст — погоджується він.

— Але ж ви не пошкодували на мене добових! Що для радянського художника чи чиновника, даруйте, не знаю, як вас зараз сприймати, не дуже характерно. І це дуже приємно.

— Я прихований егоїст, що маскується під філантропа.

У ресторані працює радіоприймач. Диктор латвійською оголошує новини. Вони розрізняють лише імена — Сталін, Гітлер, Даладьє.

— Що ви думаєте про ситуацію у світі? — раптом запитує Лілія.

Несподівана зміна теми, утім, Гущенко завжди готовий до навколополітичних розмов. Він уже давно визначився з відповідями на подібні запитання.

— Англія й Франція, які всіляко штовхали нацистську Німеччину проти Радянського Союзу, тепер змушені самі відбивати її натиск. Вони пожинають плоди своєї віроломної політики. Адже всі спроби нашого уряду домовитися з Англією й Францією про запобігання німецькій агресії спільними зусиллями ні до чого не привели.

Вона підводить на Гущенка здивований погляд. Він не відводить очей і з посмішкою спостерігає, яке враження справили його слова.

— Гущенко, не морочте мені голову, — вона, нарешті, розуміє, що він клеїть дурня.

— Мудрість сталінської партії запобігла цій загрозі. Укладання з Німеччиною пакту про ненапад зірвало чергову спробу міжнародної реакції знищити першу в світі соціалістичну державу руками німецьких і японських мілітаристів.

— Хай вам біс, Миколо Петровичу, — вона розреготалася.

Дістала із сумочки олівця і написала на серветці:

— Сталін — диктатор.

Потім, упевнившись, що він прочитав, закреслила напис, порвала серветку на дрібні шматки і поклала у попільничку.

— Це все легко можна склеїти, — зауважив Гущенко, із скептичною посмішкою спостерігаючи за цими маніпуляціями. — Ви не знаєте, хто такий Поль Ґоген, зате знаєте таке рідко вживане слово, як «диктатор». А якщо я зберу ці обривки, склею і віднесу в НКВС?

Вона здригнулася, зібрала всі папірці під здивованим поглядом офіціанта, який приніс їм салати, і сховала у сумочку. «Все нормально», — кивнув Гущенко офіціанту, аби тому не спало на думку замінити ще й серветки.

— Ліліє, і сумочка не дуже надійне місце. Краще б вам цю серветку з’їсти або спалити.

— Не треба з мене глузувати, — насупилась вона. — Я не збираюся їсти серветки.

Гущенко стенув плечима і вирішив: досить іграшок. Треба спробувати розставити крапки над «і»:

— Лілє, чого це ви раптом так засмутилися? Я пожартував. Ви справді не в Москві й усе це можете говорити вголос. Але скажу вам наступне. Ось, на перший погляд, ви або провокатор, або за день наслухалися буржуазної пропаганди. Де тільки встигли? Я нібито постійно був з вами.

Вона сиділа, втупившись поглядом у стіл. Повільно підвела на нього очі:

— Ви хочете сказати, що я… — в її очах починають розгоратися злі вогники.

Так, розставити крапки над «і» поки що не виходить.

— Гаразд, пропоную взагалі не говорити про політику, — розрядив Гущенко обстановку.

— Добре, — швидко погодилася вона. —