Війни художників - Станіслав Стеценко

— І ще — хороша новина. Враховуючи, що завдання справді непросте, ми вирішили змінити позицію щодо «чобіт» для вас на завершальному етапі. У випадку необхідності ними вас забезпечить наш резидент у Берліні.

Від Фітіна Гущенко пішов у майстерню, проігнорувавши «Боженка» і «Переправу», до кінця дня працював над своїм автопортретом. Навіщо? Може, хотів залишити своє зображення на випадок, якщо не повернеться з Берліна? Для Шурика. Для Марії.

Він писав портрет і думав про те, що сказав йому Фітін. Гітлер не цікавиться жінками. Гущенко міг би повірити в це, якби не знав про прогулянку Адольфа і Марії. Хоча то була суто приятельська прогулянка. Можливо, це лише підтверджує здогади Фітіна?

Увечері він тихо увійшов до квартири. У Гвоздикових уже було темно. Ступаючи навшпиньки, пройшов до себе. Тихо, так, щоб можна було чути, лише притиснувши вухо до динаміка, включив приймача. Випадково упіймав Париж. Диктор говорив, що у Франції введено смертну кару за комуністичну пропаганду. Потім процитував Черчилля, який критикував нерішучість Чемберлена і заявив, що демократичний світ має стати на шляху агресії двох соціалістичних диктатур — Німеччини й СРСР. Що демократичні країни повинні завдати удару по бакинських нафтових промислах, щоб перервати нафтовий потік, який вермахт використовує для окупації Європи.

Хвилин за п’ять прокинулася Марія і, підвівшись на лікті, запитально подивилася на нього. Він посміхнувся їй. Кивнув головою — все гаразд. Швидко роздягнувся і ковзнув під ковдру.

— Tu alles encore Berlin? (Ти все-таки їдеш у Берлін?) — тихо, одними губами запитала вона.

— Oui, — цього разу він не сварив її за французьку.

— Est-il possible de renoncer? (Можна відмовитися?)

— Non. (Ні.)

Вона поклала йому голову на плече. Взяла його руку і поклала на себе.

— Я погоджуся з будь-яким твоїм рішенням.

Зачувши скрип підлоги у коридорі, Гущенко підніс палець до губ. А далі вони швидко влаштували «хвилинку Гвоздикова».

— Я захоплююся розумом і прозірливістю великого Сталіна, — голосно сказав Гущенко/

— Він приведе Країну Рад до нових перемог, — відповіла Марія. І вже пошепки додала: — Ти мій! І тому ти повернешся… Тому, що інакше не може бути… Я буду чекати. І нічого не станеться.

17 квітня 1940 року, 17 год. 45 хв.

Москва

Потяг відходив з Білоруського вокзалу до Риги. Завтра у столиці буржуазної Латвії берлінський вагон мали причепити до потяга Рига — Берлін. До Берліна їхало троє делегатів, які мали підготувати ґрунт для приїзду великої делегації радянських художників.

Був чудовий весняний день. На блакитному небі виднілося кілька хмарок-баранців, так званих купчастих, або ж «хмар гарної погоди». За такої погоди зазвичай віриться, що все буде добре, а завтрашній день може видатися кращим за сьогоднішній.

Микола Гущенко стояв з дружиною на пероні вокзалу. На руках тримав сина Шурика. Повз них снували пасажири. Перегукувалися гудками паровози. Біля вагонів стояли провідники в ідеально випрасуваній чорній формі з молоточками в петлицях. Працювати провідником у потязі, який їздив за кордон, було величезною удачею. Влаштуватися на таку роботу можна було лише за величезним блатом. Така робота означала доступ до буржуазних цінностей: одягу, продуктів тощо. Тому кожен з провідників неабияк дорожив своїм місцем. На відміну від провідників внутрішніх потягів, вони навіть посміхалися і допомагали пасажирам увійти. Один з таких провідників ввічливо посміхався сім’ї Гущенків. Гущенко за звичкою озирнувся, чи не видно когось підозрілого. Ніби нічого особливого. Звичайна вокзальна метушня.

— Тату, ти їдеш на Німеччину? — запитав Шурик і спробував кашлянути.

— На Німеччину синку, на Німеччину… — Микола Гущенко з тривогою подивився на сина. Вони з Марією боялися, що в сина може початися бронхіт. Він кахикав учора увесь день, але температури не було, і залишалася надія, що все минеться.

— На павозику? Кхе-кхе…

— На паровозику…

Гучномовці транслювали промову Сталіна про війну у Фінляндії:

«…Правильно ли поступили правительство и партия, что обьявили войну Финляндии? Война была необходима, так как мирные переговоры с Финляндией не дали результатов, а безопасность Ленинграда надо было обеспечить безусловно, ибо его безопасность есть безопасность нашего Отечества».

— Такий гарний сонячний день, а ти їдеш, — сказала Марія, щільніше притискаючись до чоловіка. — Le printemps est arrivé.

Цього разу він знову не зробив їй зауваження. Але вона сама виправилася:

— Прийшла справжня весна. А ти маєш кудись їхати. Це так несправедливо і так жахливо… — вона сховала обличчя у нього на грудях.

— Справді чудовий день. І ви із Шуриком дуже гарні, як цей сонячний день.

— Мені чомусь дуже сумно, Миколо, — сказала Марія, зазираючи йому в очі. — Якесь таке дивне відчуття. Що ти їдеш дуже надовго. Що вони якось маніпулюють тобою. Про тебе забули на кілька років, потім згадали.

— Тату, ти пивезеш мені цукегки, — втрутився в розмову Шурик. — Кхе.

— А звісно що, синку. Якщо ти перестанеш кашляти.

— Тобі ще рано цукерки, — заперечила Марія. І додала, звертаючись до чоловіка: — Він же не може це контролювати.

«…Там, на Западе, три самых больших державы вцепились друг другу в горло — когда же решать вопрос о Ленинграде, если не в таких условиях, когда руки заняты и нам представляется благоприятная обстановка для того, чтобы их в зтот момент ударить?» — вривався у розмову гучномовець.

— Звісно. Вибач, люба. Що тебе турбує? — Гущенко вільною рукою обійняв дружину. — Ось, бачиш, я їду за кордон. Це свідчить про те, що мені цілком довіряють. Пам’ятають. Після повернення, думаю, можна буде говорити про поліпшення наших житлових умов. Хлопчина скоро виросте. Ми ж не можемо все життя тулитися у цій